З найвiрнiшим другом бiля своєї оселi. (Фото Євгена ТАНДУРИ.)
...За моїм вікном ллє дощ. Небо розверзається блискавками й спадає на омиті вулиці, будинки, дерева розлогими громами. Червнева злива така щедра, як, здається, була лишень колись у дитинстві, коли, утікши до хати, ховалися за маминою спиною й тихенько молилися разом з нею до Боженьки, тримаючи запалену свічку-громничку. Віконні шиби стікали водяними потоками, і світ омивався разом з ними. Цей дощ нагадав мені не лише дитинство...
Мимоволі пригадалася ще одна хатина, в якій почувалася так само добре, як у бабусиній під стріхою, де в одній кімнатці та кухні-світлиці із піччю та примостом поміщалася вся велика наша родина разом з невістками, зятями, дітьми і батьками. А чи не єдиною її «достаменністю» було широке дерев'яне ліжко, на якому спали дідусь із бабусею. Точнісінько таке я побачила, як тільки зайшла у кімнату до Серафими Федотівни: розлоге, з відшліфованими роками та людськими руками бильцями й таке міцне, що, напевне, жодне із сучасних з ним на міцність позмагатися не може.
— Ще польське, напевне? — не втрималася, щоб не поцікавитись у господині.
— Та ні. Це мій брат Самсон колись зробив. Оте друге — то купили, а це він сам змайстрував. Мав до того охоту і вдачу. — Спогад про брата зачепив її за душу. — Знаєте, три роки, як брата не стало, а я все до нього говорю. Не було ще такого дня. Потім одумаюся: Боже, його ж немає, а вірити не хочеться. Он жердина висить посеред кімнати, треба зняти давно, а не можу, бо вона про Самсона нагадує. Він на ній шкури сушив. Із фронту брат без ноги повернувся, то займався вичинкою шкур. Ми з ним завжди душа в душу жили. А як батьків не стало, то він залишився найріднішою людиною на світі. Хоч його сини, мої хлопчики, тітку не забувають. Як приїжджають, то зайдуть обов'язково і допоможуть що треба. З братом ми все разом робили. На поле поїдемо — я й коня випряжу і запряжу, без мене йому тяжко було. Прожили в одній хаті все життя. Він із сім'єю на тій половині, а я — на цій...
Хата у Серафими Федотівни ще батьківська, збудована за Польщі. Низенька, перекрита шифером, але тепла й доглянута. Подвір'я заростає густою травою, бо чоловіча нога ступала тут уже давненько. Треба було б покосити, та коси в хазяйстві доброї немає. Старою брат ще шкури чистив, затупив. Приїдуть хлопчики, як з великою любов'ю називає жінка своїх племінників Колю і Толю, покосять.
— От, скажіть, чого так: як життя добре — то роки тягнуться так довго. А як погане — то так швидко летять?
— А ми думали, що навпаки...
— Де там! Ляжу спати, згадую все і не можу змиритися: коли ті 80 літ пробігли? Так не люблю себе, коли в люстро дивлюся. Та холєрна старість, і де вона береться? Знаєте, і їсти не хочеться, як старий. То печінка болить, то виразка. Тьху на тебе, Серафимо!
— Не можна про себе так. Себе любити треба.
— Як у люстро гляну — не люблю і край. Все ще ніби молоде, тільки сама стара. Коли вранці встаю, то фіранки відразу відвішую. Бо якщо завішані, то або спить, або вмерла. Щоб люди знали, що ще жива, — намагається з іронією пожартувати Серафима Федотівна. — В один із днів під'їде «карета», винесуть мене на руках, як принцесу, — і все...
У молодості Серафима була красунею. Ще й зараз у її маленькій худенькій постаті, рухах вгадуються сліди колишньої вроди і якоїсь аристократичності. Звідкіля у ній, простій селянській дівчині, взялося це — не знаю. І розмовляє вона трохи не так, як говорять селяни у Літині, хоч місцевий говір, звичайно, нікуди не подівся. За Польщі встигла Серафима закінчити шість класів.
— Як війна почалася, то нас тато повіз у школу в Купичів. А німці школу оточили й почали забирати молодь до Німеччини. Як ми тоді з того класу втекли — й досі не знаю. Самсона, на два роки старшого за мене, тато відправив до тітки переховуватися, а я вдома вже ховалася, хоч мені було лише п'ятнадцять, коли війна почалася. Так якось і порятувалися від німецької неволі. А от від другої не вдалося... Тата засудили за те, що він до колгоспу не хотів вступати.
— Напевне, добрим господарем був?
— Мали 10 гектарів землі, коней дві пари, корови. Не геть бідні, звичайно. А на ту совєтську власть він надивився ще в Росії, як їх туди евакуювали в революцію. Не хотів у колгосп вступати і все. Мене ж у 1944-му забрали...
Про те, що Серафима Хом'юк «сиділа», у селі знають. І що в УПА була — теж, хоча сама Серафима Федотівна не хоче кривити душею. Бо добре знає: хлопці, які були в УПА або «в лісі», всі загинули. А вони, дівчата, в лісі не були. Але доручення виконували, зв'язок тримали. Хто «настукав» на неї — не знає, та хіба можна було сховатися від тієї влади? Її просто викликали у сільраду, а там уже чекали. Спочатку завезли у Турійськ, хотіли бити ногами «бульбашку», щоб зізналася. У Луцькій тюрмі підключали до ноги якийсь дріт і пропускали струм, від якого її трусило, як у лихоманці. Коли дівчині стало геть зле, викликали тюремного лікаря. Вона як зараз його пам'ятає, високого, красивого, напевне, грузина, бо дуже чорнявий був. Він послухав її серце й сказав тюремникам: «Ей это нельзя, у нее порок сердца».
— Потім він запитав у мене: «Скажи, за что тебя, такую молоденькую и красивую, сюда?». А я сказала, що не знаю, бо я нікого не вбивала, поганого нікому не робила. Що дивуватися, коли з нашого села таких старих і немічних вивозили, що їх і не треба нікуди було вивозити, вони самі скоро повмирали б тут. Звичайно, що за дітей, за синів, які в ліс пішли. А в тюрмі, у Кінгірі, скільки я таких калік бачила, яких ми на руках виносили і заносили, бо вони ходити вже не могли. Скільки там люду всякого було! Напевне, так треба було, щоб і там хтось був. Але вже дуже багато нас там було...
В одному з найбільших таборів для політичних в'язнів, Кінгірі, Серафима відбула свій строк від дзвінка до дзвінка, тобто десять років. Працювала на будівництві, розчищала колії від снігу, що аж ніс відморозила. Тяжко було, але ще важче було отримувати листи з дому. Коли приходив лист від тата чи від брата, від туги розривалися серце і душа. Потім сталося нещастя: її привалило трубами, що скотилися з вантажівки на неї. Після лікування пошкодженого хребта, нарешті, перевели на легку роботу «в контору». Звідти у 1954-му вона звільнилася. Ні на хвилину не сумнівалася, куди їхати: тільки додому! Дякувати їм, кінгірським в'язням, дозволяли повертатися додому без обмежень. Принаймні Серафимі дозволили відразу. А були такі, що додому їхати не хотіли, згадує вона. Бо батьки відмовлялися від своїх дочок і писали: «Не приїжджай».
— Напевне, вже приспособилися до совєтської власті й не хотіли, щоб дочки-«зечки» їм життя ускладнювали. Мене ж тато з мамою ждали, як діти Пасху. Приїхала, а мій племінничок до мене йти боїться. «Ходи до мене, Колюню», — кличу і показую йому «Кобзаря», що купила у Києві. Не йде, а як ножика вийняла, який теж купила на гостинець, — зразу підбіг. Не був би то хлопець!
Особисте життя Серафима так і не влаштувала. Жила біля батьків, коло брата, допомагала ростити племінників, а про свою сім'ю не подбала.
— Тато і брат не раз казали, а мені не треба було. Обида жила в мені за молоді роки, змарновані в тюрмі. Думаю, візьме хто, а тоді почне дорікати чи попрікати минулим — не хочу! Так вік і прожила... Часом лячно самій у хаті. Але у мене охоронець є, мій Барон. З маленького цуценятка його виростила, племінник привіз. Службу свою несе справно. Доктори ніяк сказати не можуть, бачить він чи ні. Мені здається, що сліпий. Як відв'яжеться вночі, прийде до мене в хату і лягає отут, біля ліжка. Так і ночуємо: одне старе, друге сліпе...
Вірний Барон біля буди весело виляв хвостом, коли господиня обняла його для знімка: якщо не в газету буде, то їй на згадку залишиться. Він і справді не бачить, але дуже вже хоче прислужитися своїй хазяйці. Душа у нього добра, навіть сусідську курку не прожене з двору. Серафима Федотівна його за це часом сварить: «Ну що ти, Барон, такий добрий? Чужі кури город гребуть, а ти їх не налякаєш навіть?». Цього року вона ще сама посадила картоплю, город, хоч травма хребта, отримана в тюрмі, починає гнути її до землі. Але Федотівна не здається: рано-раненько із сапою вона вже на городі. Господарку не тримає ніяку, бо скільки там одній душі треба? То менша сестра щось передасть, то племінники — аби здоров'я було все те з'їсти. Зате хліб пече ще сама. Пригостила нас — справді смакота, такого у магазині не купиш.
На прощання вона повела нас на сільське кладовище. Зайшла до своїх, поплакала, а потім провела ще до однієї могили, яку доглядає. На ній рясно цвітуть два кущі рожевих півоній. На скромному надгробку читаємо: «Тут спочиває Нечипорук Михайло С., 19 р. Остапчук Ананій, 25 р. і три невідомі». І нижче: «Ви стали на захист свого народу і жертвою впали в нерівнім бою. За славу козацьку, за честь, за свободу, за багатостраждальну Вкраїну свою».
«Загинули 30 серпня 1943 р.»
Цей пам'ятник поставили на могилі повстанцям їхні брати. Обоє загиблих родом із Рівненщини, а загинули тут, на Турійщині. Серафима Федотівна не знала цих хлопців. І чи вони із сотні «Метелика» (їхнього односельчанина), чи з іншої — теж на сільському кладовищі їх поховали люди. Коли Україна стала незалежною, родина загиблих встановила цей пам'ятник. Серафима Федотівна листувалася із братами обох відомих повстанців, але зараз один ніби вже помер, другий хворіє. І приїхати сюди немає кому. Тому й провідує вона хлопців, могилку доглядає. Скільки ще таких могил невідомих по наших лісах розкидано... На них ніколи не зацвітуть півонії. На них ніхто не заплаче і не змовить «Отче наш». Комусь судилося померти невідомим, а комусь вік звікувати самотиною, як Серафимі Хом'юк. Як же розцвіли її серце і душа, коли наш фотокореспондент Євген Тандура, прощаючись із нашою героїнею, вдячно поцілував їй руку! Ці руки вміли робити все: запрягати коней, тримати лопату, місити хліб, вишивати, прясти, сіяти, косити. От тільки цілувати їх не було кому...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
