Під час виборчої кампанії багато політичних сил порушували питання недосконалості судової влади — проблеми, яка в нашому суспільстві просто волає. Неодноразово говорили й говорять про це й засоби масової інформації, згадуючи корупційні судові махінації тощо. Великою проблемою є недостатня професійна підготовка суддів та їхня гонитва за «чистоганом». Але в цій статті хотілося б привернути увагу до іншого виду ганджів суддівської моралі — викривленої світоглядної орієнтації служителів Феміди, ігнорування ними історичної української правди.
Автор цих рядків давно й послідовно веде боротьбу за реабілітацію «першотравневої двійки», тобто за зняття судимостей, а відповідно — й тавра злочинців із двох чоловіків — Георгія Москаленка та Віктора Кукси, котрі 1 травня 1966 року підняли синьо-жовтий прапор над Київським інститутом народного господарства. Цей вчинок тоді поставив на вуха весь КДБ, всю комуністичну верхівку, хлопців засудили до трьох і двох років ув'язнення. Чинником, що посилив покарання, стала наявність у двох відчайдухів ножа й самопала. І саме з огляду на цей пункт Верховний Суд незалежної України не бажає повністю реабілітувати тих, хто своїм учинком боровся за незалежність. Обвинувачення за ст. 222 — про «виготовлення та зберігання холодної та вогнепальної зброї» — досі не знято, хоча пункт за ст. 62 (антирадянська агітація і пропаганда) вже відпав.
Відповідь на запитання, чому «першотравневу двійку» досі не реабілітовано, треба шукати у світогляді багатьох суддів ВСУ і, зокрема, у світогляді його голови Василя Маляренка, який, схоже, і далі подумки живе в умовах «розгорнутого будівництва комунізму». Хто не вірить — почитайте книгу «Реабілітація репресованих. Законодавство та судова практика», у написанні якої Маляренко виступив як співавтор і редактор видання. А це значить: усе в тексті, що не відповідало уявленням, думкам Василя Тимофійовича чи бодай не так висловлено, він виправив або ж вилучив.
Для повного розуміння теми врахуйте такий факт: після прийняття Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» Верховний Суд за поданням Генеральної прокуратури та Служби безпеки переглядав справи політрепресованих та приймав остаточні рішення, кого реабілітувати, а кого — ні. В останні 48 років для розправ з інакодумцями в Україні існували дві кримінальні статті: ст. 187-1 (виготовлення та розповсюдження наклепницьких вигадок, що паплюжать радянський державний та суспільний лад) та ст. 62 (антирадянська агітація й пропаганда).
Щодо засуджених за цими статтями в Законі України «Про реабілітацію...» сказано так: «Визнати реабілітованими також громадян, засуджених за:
— антирадянську агітацію і пропаганду за статтею 7 Закону СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25 грудня 1958 року і статтею 62 Кримінального кодексу України в редакціях до прийняття Закону Української РСР від 28 жовтня 1989 року «Про затвердження Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 14 квітня 1989 року «Про внесення змін і доповнень до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів Української РСР»;
— поширення свідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний та суспільний лад, тобто за статтею 187-1 Кримінального кодексу України».
Отже, у випадках засуджень за ст. 62 та ст. 187-1 колишні політв'язні не повинні шукати для себе виправдань. Їх мають реабілітувати без зайвих запитань, тому що за цими статтями засуджували борців за державну самостійність України, за демократію, за права людини.
Але не таким бачить завдання суду Василь Маляренко. Ось, наприклад, як описує у своїй книзі співавтор Василь Маляренко мотиви реабілітації дисидента В. Павлуся: «Необгрунтовано засуджено Павлуся В. П. і за антирадянську агітацію та пропаганду, що виявилась у написанні й зберіганні пісні. Із долученого до справи тексту пісні видно, що її зміст не є контрреволюційним; він не містить будь-яких закликів до підриву, ослаблення чи повалення радянської влади. За таких обставин у діях В. П. Павлуся немає складу злочину...» («Реабілітація репресованих», стор. 371).
За Маляренком, виходить, що якби Павлусь закликав до підриву чи повалення радянської (читай — імперської) влади, то реабілітації би він не підлягав. І хай радіє пан Павлусь — один із рядових українських борців за волю, що зміст його пісні, за оцінкою голови ВСУ Маляренка, не є «контрреволюційним»! Бо виходить, що наш «верховний суддя» досі живе мріями про світову революцію?
Ось ще один приклад — мотиви реабілітації ще одного дисидента, Миколи Матусевича: «...В цих висловлюваннях Матусевича і в приєднаних до справи документах не було закликів до підриву чи послаблення Радянської влади, не було поширення з цією ж метою наклепницьких матеріалів» («Реабілітація репресованих», стор. 266)
А у справі Василя Стуса наш Василь Тимофійович висвічує себе, мабуть, найвиразніше: «У згаданому зошиті щодо марксистсько-ленінського вчення, Великої Жовтневої соціалістичної революції Стус зробив записи про концепцію створення нашої (читай — української. — Авт.) держави, висловивши свою точку зору, і хоч вона є помилковою, суд не мав підстав і не навів доказів, що записи в зошиті спрямовані на насильницьке повалення чи зміну радянського державного і суспільного ладу».
Тут коментарі зайві, тому ще цитата: «Стус у письмовій та усній формах висловлював свої переконання й погляди, які на той час не відповідали позиції офіційних органів, окремі з них були й шкідливими (!!! — Авт.), але публічних закликів до насильницького повалення, підриву чи послаблення Радянської влади він не допускав».
Ось такі мотиви, ось чому, на думку Маляренка, підлягає реабілітації Василь Стус.
Здавалося б, у Законі «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» сказано коротко й конкретно: засудженого за ст. 62 або за 187-1 — реабілітуй, і кому потрібні ці кумедні пояснення? Так ні. Очевидно, Василь Тимофійович думає: «А раптом «наші» ще прийдуть...» На цих виборах, нагадаймо, він балотувався під п'ятим номером у списку Блоку Литвина.
А ось як Верховний Суд України поставився (і пан Маляренко у своїй праці подає це як зразок (!) для інших суддів) до повстанця Василя Бойка. Суть його справи така: «В.Д. Бойко вступив до УПА у серпні 1945 р. до підрозділу сотенного Грози. Мав автомат, пістолет, набої. У січні місяці 1946 р. Бойко брав участь у бою проти підрозділу червоних. Сотню у цьому бою було розбито. Бойкові вдалося втекти, але в с. Кінчаки його таки було затримано. Звичайно ж, засудили, отримав 15 років за ст. ст. 54-1 «а» та 54-11. Давно відсидів В. Бойко той термін, але зрештою вийшов закон, і розглядається протест судовою колегією справи щодо В. Бойка згідно з Законом «Про реабілітацію...»
Хоч як це дивно, але тут Верховний Суд зорієнтувався у вимогах закону, і в протоколі зазначено: «...Сама по собі належність до УПА не утворює складу злочину». Здавалося б, ось і реабілітуйте Василя Бойка. Але не такі простаки «нашi» хлопці у Верховному Суді України, щоб просто взяти та й реабілітувати українського патріота. Треба знайти причини, які не дозволяють це робити. А причини є! Автомат у Бойка був! Пістолет! Набої були! Ага, це ж уже стаття 196! І, як зазначає Василь Маляренко у своїй науковій праці, судова колегія вирок «щодо Бойка Василя Дмитровича змінила, перекваліфікувавши його дії зі статей 54-1-а та 54-11 КК УРСР на ст.196 КК УРСР, і визнала його засудженим за цим законом до 5 років позбавлення волі» («Реабілітація репресованих», стор. 365).
Але давайте розберемося в юридичних нюансах. Шістдесят років тому Василя Бойка засудили за ст. 54-1-а (зрада Батьківщини) й за ст. 54-11 (організаційна діяльність, спрямована на готування або вчинення контрреволюційних злочинів, а також за участь у створеній для цього організації). Обвинувачення в діях, що кваліфікуються за ст. 196, на судовому процесі 1946 року стосовно Бойка не висували, на суді про ці дії не йшлося. Тоді яка ж може бути перекваліфікація? Однак Верховний Суд незалежної України таки інкримінував Бойку інші злочинні дії. Водночас — не пред'явив обвинувачення і не дав можливiсть для захисту. Тим самим ВСУ порушив норми Конституції України, записані в ст. 129: змагальність сторін і свобода у представленні ними доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості; забезпечення обвинувачуваному права на захист; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.
Певно, судді керувалися старим радянським принципом: «Прав не той, хто прав, а той, у кого більше прав».
Ось така правомірність дій Ляпкіних-Тяпкіних у Верховному Суді України...
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
