Під знаком Шекспіра

      Театральний сезон, що завершився, наштовхує щонайменше на два висновки: 1. Класика доводить свою універсальність і повертається. 2. Українські режисери дружно капітулюють перед Шекспіром, часто залишаючи творчість колег пана Вільяма поза зоною своєї творчої уваги. П'ять «Ромео і Джульєтт», що з'явилися в репертуарах київських театрів цього року, взагалі провокують на саркастичні запитання на кшталт: «Чому ж інші драматурги зазнають такої дискримінації від українського театру?» Але тут доводиться визнати, що ці питання резонно залишати при собі. Зрештою, режисери вільні ставити те, що вважають за потрібне. І не нам з партеру кричати їм, що Ромео і Джульєтт для Києва вже більш ніж достатньо. Ми лише для себе можемо визначити, чи варта чергова оповідка авторства Шекспіра нашої уваги.

Веронські пристрасті. Дубль черговий

      Якщо спробувати визначити, чия ж Джульєтта була кращою, то тут однозначним фаворитом є остання прем'єра Олексія Лісовця в Театрі драми і комедії на Лівому березі. Мало того що його «Ромео і Джульєтту» глядач полюбив ще на стадії прем'єрних показів, так вистава стала ще й багаторазовою переможницею цьогорічної премії «Київська пектораль», обійшовши конкурентів у номінаціях «Краща вистава драматичного театру», «Краща режисура», «Краща чоловіча роль» (Ахтем Сейтаблаєв)... Чотири години шекспірівських пристрастей у Театрі драми і комедії минають, як одна мить, і за своєю суттю дуже нагадують розряд електричного струму. Рука майстра, себто Лісовця, впізнається у кожній складочці на лаштунках — цей режисер завжди сповідував принцип «нельзя звену не придавать значенья», шліфуючи, здається, навіть подих своїх акторів. Хоча починає він, як правило, з пошуку правильної стратегії у роботі над виставою. У Шекспіра Ромео — безвусий, недосвідчений юнак, який опинився віч-на-віч зі своїм першим коханням. «Але ж і дорослим людям властива така шалена амплітуда почуттів та переживань», — переконаний Лісовець, запрошуючи на роль головного героя 32-річного Сейтаблаєва. Вистава наче окреслила навколо себе безмежний простір для дій — слів, почуттів, безумних вчинків! — кожному закоханому. Причому циркулем водили справжні інженери людських душ.

      А от у Театрі імені Франка «Ромео і Джульєтта» відверто поступалася своїм «колегам» з Лівого берега. Відчуттям смаку й образністю розповіді, прозорістю сльози, повагою до ідеї, з якою Шекспір ось уже яке століття поспіль прагне докричатися до нащадків. Вистава Валентина Козьменко-Делінде вийшла таким собі величезним, громіздким шматком мармуру, від якого автор наче й намагався відкресати все зайве, але це йому не надто вдалося. Але однозначно особливою вона назавжди залишиться для Володимира Абазопуло, який зіграв Ромео у вісімнадцять років.

      Віталій Малахов вирішив, що й за такої шекспіроманії про індивідуальність забувати не варто. Його історія кохання називається «Осінь у Вероні». Та й іншої «отсєбятіни» Театр на Подолі, який цього року отримав звання Академічного, дозволив собі трішки більше, ніж інші учасники шекспіроманії. Анатолій Крим продовжив шекспірівський сюжет і дозволив Ромео та Джульєтті... дожити до старості. Глядач побачив, якими ці безтямно закохані юні веронці стали через тридцять років, як вони перетворили свій дім на музей і живуть з того, що зароблять на туристах. Не все так трагічно, переконує режисер, а побут, об який часто розбиваються човни кохання, не такий страшний, як його малюють рафіновані естети. Там обов'язково знайдеться місце для самоіронії й поваги, яка повинна залишатися навіть тоді, коли минають найнестямніші почуття.

Молодий і Андрухович

      Театр, яким керує Станіслав Мойсеєв, «Ромео і Джульєтту» цього року не ставив. Він ставив п'єси сучасних драматургів, віддаючи цей борг перед ними за всі разом узяті столичні театри. (До речі, у той час, коли майже всі українські драматурги скаржаться на вперте ігнорування їхньої творчості театрами і забивають свої шухляди новими творами, дехто ледь встигає їздити на прем'єри за своїми п'єсами. Це, насамперед, Анатолій Крим, якому симпатизує Віталій Малахов — режисер поставив дві вистави за п'єсами драматурга, «Осінь у Вероні» та «Заповіт цнотливого бабія»). Найгучніше прозвучала «Московіада» Андруховича. Причому критиків цієї вистави було значно більше, ніж прихильників. Чого тільки Мойсеєву не закидали після прем'єри: і капітуляцію режисера перед текстом; і небажання подати цю історію з позиції того, що написана вона була не сьогодні і не вчора, а тому ці десять років у виставі наче кудись зникли; і занадто активне загравання з глядачами, коли привід для роздумів поступався місцем приводу від душі пореготати... Але, незважаючи на всю критику, важко не погодитися з тим, що «Московіада» — одна з найбільш «живих», цілісних вистав минулого сезону. Там є особистість — велика подяка Остапу Ступці та Олексієві Вертинському. Там є щирість, яка не  встигла асимілюватись у цинізм та прагматичність. І там говорять про Україну — тема для українського театру винятково рідкісна. До того ж Молодий, який цього року у презентації нових вистав був дуже активним, є за що шпилити і без «Московіади». Після «Лускунчика» інші прем'єри театру хоч бери та подавай на найпрестижніші премії... Ну, якщо слідувати принципу «Все пізнається в порівнянні».

У чергу — на «Чергу»

      Кити столичного театрального процесу — Російська драма, Театр імені Франка, Театр драми і комедії — цього року у своїй репертуарній політиці були досить поміркованi. Кількість прем'єр була приблизно такою ж, як і в попередні роки, але це зовсім не означає, що глядач отримав справді достойний вибір, а питання про тріумфальні, знакові речі, чесно кажучи, залишається без відповіді. Без ризику згаяти час можна йти на «Чергу» та «26 кімнат» (Театр драми та комедії), обережно вписую до цього списку «Ілюзіон» та «Заповіт цнотливого бабія» (Російська драма), бо є таки там і відверто провальні моменти. З нових вистав Театру імені Франка можна було б рекомендувати для обов'язкового перегляду «Соло для годинника з передзвоном». Але назвати цю виставу однією з кращих робіт Олександра Білозуба не ризикну, бо, наприклад, історія Соломії Крушельницької в його інтерпретації має значно більше шансів очолити особистий хіт-парад режисера. Хоча «франківці» й заявляли цей спектакль як реверанс своєму старшому поколінню, театрознавці все ж таки очікували прем'єру з надією посмакувати нові ідеї режисера Білозуба. Після вистави цю надію критики мусили адресувати вже наступній роботі Олександра, який, здавалося, з креативом особливих проблем не мав...

Малі форми — великі претензії

      А ось театри так званих малих форм цього року продемонстрували просто-таки гіперактивність. Особливо це стосується театру «Ательє16», який нові прем'єри презентував ледь не щомісяця. Восени моновиставу «Цілую, Оскар» показали Алла Даруга та Олег Ліпцин, за якими театрали вже встигли заскучати, згадуючи їхню виставу «Хто боїться ...» в Театрі драми і комедії. Спектакль «Цілую, Оскар» став дуже доречним пазлом у театральній картинці міста, яка пістрявіє виставами розважально-анекдотичними. Вистав жорстких, трагічних, без страховки і без соломки, яку завбачливі режисери розстеляють у потрібному місці в потрібний час, усе ще катастрофічно мало. А борсання у мармеладному трясовинні — цей процес на любителя.

      Підтримав «Ательє16» і тотальну шекспіроманію. Мабуть, щоб не виділятися чи що. Тож отримали чергових «Ромео і Джульєтту». З порядковим номером, якщо не помиляюся, сім. Чи вісім.

      Упевнено набирає професійних балiв Світлана Шекера, актриса за фахом, яка небезуспішно займається режисурою. Після пектораленосного дебюту «Ключа нет» Шекера зацікавилася Іонеско, його «Бредом вдвоем». Абсурд у трактуванні жінки — факт, який точно не загубиться серед найцікавіших театральних пропозицій. Але абсурду цього року у київських театрах виявилося предостатньо, а сам Іонеско став другим після Шекспіра автором, без якого український театр себе сьогодні чомусь просто не мислить. Одна лише Лариса Паріс цього сезону презентувала дві постановки за Іонеско — «Стільці» та «Урок». До «Уроку» Паріс, відома своїми симпатіями до абсурдної драми — її «Голомозу співачку» досі називають взірцем жанру, — додала... трішки думок Вадима Скуратівського. З'єднавши в єдине ціле п'єсу Іонеско, датовану серединою минулого сторіччя, та статтю відомого українського культуролога, яку він написав у 1993 році, Паріс презентувала експресивний, наступальний абсурд, абсурд у квадраті, який у такому симбіозі отримує нове, трагедійно-гротескове звучання.

      Для ще одного апологета нетрадиційного театру, Дмитра Богомазова, сезон 2005—2006 ознаменувався початком повноцінної роботи його театру «Вільна сцена». А Театр на Подолі, безперечно, дуже сподівається на те, що минулий сезон буде останнім, коли трупа працювала у старому приміщенні. Ну, максимум, передостаннім — реконструкція приміщення на Андріївському узвозі вже на стадії оздоблювальних робіт, тож новосілля в наступному, ювілейному сезоні було б дуже доречним.

Дошка пошани

      Перемог українського театру — гучних і таких, про якi знали лише актори чи режисери, нових звань і серйозних відзнак — у сезоні 2005—2006 було чимало. Але наразі хочеться згадати про театр, який нечасто потрапляє на сторінки таблоїдів, та свою справу робить чесно і послідовно. Йдеться про «Колесо» та його незмінного худрука Ірину Кліщевську. Театр випустив кілька прем'єр, традиційно приймав міжнародний фестиваль «Відлуння», а ще на фестивалі моновистав «Албамоно-2006» (Албанія) пані Кліщевська отримала приз «За кращу жіночу роль». Відзначена моновистава «Чудо Піаф» має непогані перспективи примножити свої успіхи на міжнародній арені — її запрошено на фестиваль до Сербії, можливо, спектакль повезуть в Арабські Емірати. І хто знає, що тут є більш вартісним: чергова Державна премія Національного театру чи ось такі перемоги невеличкого театру, фінансові потоки якого давно нагадують скупі цівочки, але нікому з «Колеса» навіть на думку не спадає взяти цей факт за універсальну «відмазку» і працювати з опущеними рукавами.