Цей тиждень знову минає під акомпанемент переговорів. Щойно завершились перемовини про коаліцію, як почалися нові — вже з Партією регіонів. Опозиціонери тиждень блокували роботу парламенту. Іноді робили паузу, щоб провести консультації, іноді дивилися футбол, а недавно ще й пригрозили голодуванням. Їхні дії не давали коаліції провести голосування за спікера та Прем'єр-міністра й заповнити решту кадрових ніш. Хоча вчора конфлікт, здається, пішов на спад і сторони приступили кожен до своїх справ.
Про все це в середу — за день до вчорашніх, можливо, вирішальних подій — ми розмовляли з директором Інституту глобальних стратегій Вадимом Карасьовим. Свою бесіду ми розпочали з футболу, тож не дивно, що футбольна термінологія в цьому інтерв'ю часто використовувалася для означення політичних подій.
— Якщо оцінювати останні події — блокування роботи парламенту, неможливість обрати спікера та Прем'єра, — то яка теза, на ваш погляд, є більш правдивою: у нас сильна опозиція, чи слабка влада (насамперед її новий сегмент — коаліція)?
— Влада поки що перебуває в фінальній стадії свого формування. Тут є кілька особливостей. Вона будується на коаліційних засадах. При цьому політичні сили в самій коаліції займають різні ідейні та статусні позиції, в ній є тріщини, які подекуди замазуються, а подекуди знову розростаються. Але не менш важлива й інша риса цього моменту — міняється структура та геометрія влади. Зокрема, це стосується ролі Президента, зміни його стосунків із Верховною Радою та урядом.
Парламентсько-президентська модель передбачає, що влада будується на принципах більшості: повноваження та відповідальність відходять до коаліції. У політології така схема називається мажоритаризмом. За цим принципом влада, насамперед у парламенті, мусить мати чітку архітектуру: коаліція–опозиція, більшість-меншість. Зараз відбувається перехід. Він супроводжується поствиборчою конкуренцією за позиції у владі, тому на перешкоді стають і результати виборів, і електоральна географія України, і структура самих політичних сил. Вони не дають зробити цей перехід більш-менш плавним, безболісним, гнучким.
В Україні склалася така політична географія, що вона не дає жодній зі сторін отримати стабільну більшість, яка була б однорідною в ідейних, ментальних та інших поглядах. Нема явних переможців і явних переможених. У самій коаліції є напруга, протиріччя, тертя. Справді, це завжди зустрічається в тих моделях, де створюється коаліційний альянс. Але такий союз, як правило, однорідний в політико-економічному напрямку: правоцентристський, лівоцентристський тощо. І тільки протягом останнього часу ми бачимо, що починають формуватися різнорідні коаліції, які поєднують ключові партії з різних спектрів, але є спільними у вирішенні якихось загальних для країни задач.
— Очевидно, йдеться про приклади Німеччини, Польщі, Чехії, де створювалися дещо неприродні союзи...
— Так. Але річ у тому, що для цих держав вже вирішена проблема національної ідентичності, національного вибору. А Україні це тільки належить зробити. Наша політика багато в чому будується не за принципом лівий—правий, а за критерієм геополітичних орієнтацій. Тобто є ліві—праві, але якщо брати за роздільну вісь береги Дніпра.
У цих умовах в Україні важко перейти до мажоритарної моделі влади. Доволі болісно створити стабільну більшість, яку б об'єднували принципи, а не система взаємних страховок, гарантій, пакетних чи «паркетних» зв'язок. Бо тоді буде не коаліціювання, а, швидше, окільцьовування всіх учасників до якогось регламентно-процедурного корсету.
Тому сама коаліція формується не стільки завдяки чомусь, скільки всупереч — маю на увазі намагання відштовхнутися від Партії регіонів. Спрацьовує пам'ять 2004 року: хто з ким і на якому майдані стояв. Насправді ситуація в коаліції дуже заплутана. Цей клубок складається із тонких ниток (а там, де тонко, там і рветься), а іноді в ньому шито білими нитками. Партія регіонів це відчуває.
— Судячи з останніх подій, Партія регіонів намагається заплутати ці нитки ще більше.
— Вона будує свою тактику з урахуванням слабких місць коаліції. Якби «трійка» була консолідованою, вона могла б встановити фронтальну структуру парламенту з чітким поділом на опозицію та коаліцію і, зрештою, запропонувати свій розподіл ролей у Верховній Раді. Тоді Партія регіонів смиренно погодилася б на роль опозиції й уже готувалася б до нових баталій.
— А позаяк коаліція не є монолітною, то опонентам залишається поле для маневру...
— Так. Оскільки в самій коаліції гравці розтягнуті й у ній нема середньої лінії, яка б тримала команду в певних атакуючих тактиках, то в цей простір вклинюється Партія регіонів. Вона знаходить місце, щоб розіграти свою комбінацію.
Тому, якщо робити загальний висновок, криза парламенту — це криза мажоритарного принципу, який ніяк не може в Україні сформуватися. Це можна сказати як про опозицію, так і про коаліцію. Останні не можуть продемонструвати фронтальну стійкість. А криза опозиції полягає в тому, що вона не може знайти свій статус. З іншого боку, якщо не складається структура влади, якщо в ній є тріщини і розриви, тоді й опозиція не має чіткої конфігурації. Хоча зрозуміло, що розхристаність коаліції дає Партії регіонів додаткові можливості. Інше питання — морального плану: чи це добре?
— Власне, цікаво: чи опозиція діє адекватно до нинішньої ситуації? Блокування роботи парламенту — це, можливо, найсильніший їхній крок у цих обставинах.
— З погляду політичної тактики, це абсолютно правильний підхід. Вони були б нікудишніми політиками, якби просто розвернулися і погодилися на гру коаліції. Банально, але політика — це мистецтво можливого. А можливості створює або сам гравець, або йому створюють суперники: невдалим ударом, неточним пасом, а це вже нагода для контратаки. І от такими методами тиску та бойкоту Партія регіонів намагається видряпати більше шансів на прийнятну участь у законодавчій владі. Й у цій боротьбі між коаліцією та опозицією створюється прецедент — якими будуть опозиція та влада.
— Тобто на наших очах формуються традиції нового українського парламентаризму?
— У цей час такі традиції формуються у вакуумі. А він якраз утворився при переході від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської. Ці прецеденти часто опираються радше не на усталені моделі, а на політичну практику. Політика випереджає право, а політична потреба — процедурні норми.
Візьмімо такий приклад. За парламентським регламентом, вибір ключових постатей проводиться так: спершу обирають спікера — таємним голосуванням, а вже потім — Прем'єра, відкритим. Але, коли говорити про коаліцію, то головним у ній мав би бути Прем'єр-міністр — ось те, що повинне склеювати політичний альянс. Утворюється парадоксальна ситуація: в Україні нібито парламентсько-президентська республіка, але Верховна Рада прив'язана до старої моделі. Політика стикається з правом, політичні інновації не можуть пробитися крізь шкаралупу старих норм, тому голосування за Прем'єра й прив'язується до всіляких пакетів.
До речі, це дає опозиції можливість пояснити свій бойкот потребою відстоювати право. Тоді й виходить, що Партія регіонів — це більш законослухняна сила, аніж усі решта, і тільки вона піклується про закон.
— Між іншим, своїми блокуваннями Партії регіонів вдалося домогтися того, що голосування за керівників законодавчої та виконавчої влади відбуватиметься, як прийнято казати, «згідно з регламентом». Очевидно, йдеться про те, що «пакетів» не буде. А в такому випадку з'являється більше ризиків, що якась із кандидатур не пройде. Вам не здається, що Партія регіонів на це якраз розраховувала.
— Безумовно. До того ж, якщо проводити відкрите голосування, то було б видно, хто проголосував проти і виявився (не хочу говорити, що зрадником) опортуністом. А в таємному режимі — саме такий спосіб обрання спікера встановлює регламент — можливе все. Наприклад, за Порошенка може недодати голосів Соцпартія, може бути нестача навіть з боку певних кіл «Нашої України». Ця регламентна задумка — теж із минулого. Бо в нинішньому парламенті має бути видно, як голосує коаліція. Про які таємниці мова? Адже йдеться про відповідальність, і загалом — про цілісну політичну конструкцію. Партія регіонів користується цими регламентними недоліками та зачіпками й намагається зробити своє опозиціонерство більш комфортним. Крім того, посилює відцентрові явища в коаліції.
— Зачіпки, про які ми говоримо, — дуже серйозні. Невже коаліція їх не врахувала, чи, може, сподівалася, що їх не помітять?
— Вони сподівались досягти свого блиcкавичною гострою атакою: швидко створюємо коаліцію, обираємо керівництво, формуємо уряд. Але, оскільки в самій команді не встигли визначитися, хто в нападі, хто в захисті, а хто воротар, такий бліцкриг не вдався. Тим більше що коаліція — це союз багатьох груп. Бо в кожній з трьох партій є свої сфери впливів. Кожна з них грає свою гру: хтось бережеться від травми, інший бере матч на себе, бо хоче підвищити ціну на трансфер. Коли нема стійкого партійного середовища, тоді починає руйнуватися сама коаліційна архітектура. Бо партiя — це не виборчий список! Це ідеологія, структура, традиції, а не збірна бізнесу, публічних політиків і спортсменів. Кожен із трьох учасників нинішньої більшості сам за своєю суттю є коаліцією (особливо БЮТ і «НУ»). Тобто маємо коаліцію в квадраті, якщо не коаліцію в кубі.
— З цього приводу згадується іронічний коментар «нашоукраїнця» Михайла Поживанова, який сказав, що не тільки Партія регіонів не хоче розблокувати парламент, а й коаліція не має бажання цього робити. Бо тоді доведеться рухатися далі: голосувати за спікера, за Прем'єра. А більшість до цього не готова.
— Звичайно, блокування з боку опозиції формує тактичну паузу і для коаліції. Більшість нібито висловила свої наміри. Але виступають речники цих сил, і оприлюднюють інші точки зору. Утворюється мішанина, і в ній виникає болото. А це не той грунт, на якому можна стояти і добре грати політичний футбол: мати зону впливу, пресингувати, атакувати. Це один із проявів неготовності політичної еліти до переходу на мажоритарний принцип політики.
— То, може, зарано було вносити зміни до Конституції, які перетворюють Україну на парламентсько-президентську республіку?
— Це перетворення поки що є тільки формальним. Бо парламент залишається в старих пострадянських традиціях. За попередніх часів депутати були індивідуалами. Хоча парламентарії входили до якихось списків, вони могли перейти до іншої фракції, могли створити нову. Основною величиною, як кажуть у математиці — одиницею, був депутат. Сьогодні ж виборча система націлена на те, щоб парламент став партійним. Замість акторів-депутатів приходять актори-партії. Ми відійшли від першого, але ще не прийшли до другого. Тому утворюється форматний збій. Політична практика випередила правову (бо законодавчої бази під нову модель ще нема), а деякі конституційні зміни самі випереджають політичну практику. Вони спрямовані на партійну структуризацію, а її в нас нема. Невипадково всі фракційні лідери в кризові моменти йдуть до Президента. Глава держави став арбітром інтересів у парламентських сутичках.
Ці клубки треба розплутати. Адже все клубиться — і йдеться не тільки про клубки, а й про клуби. Бо парламент — теж, як клуб: сюди приходять і на дискотеку, і на змагання, хто сильніший, хто крутіший.
— Як відомо, прогнози — річ невдячна, як у політиці, так і в футболі. І все ж, чи вдасться коаліції затвердити вже озвучені кандидатури, і на чому в своїх вимогах зупиниться опозиція?
— Прогнози — річ справді невдячна. Але всі чомусь люблять їх давати. Прогноз — це спосіб знайти грунт під ногами, можливо, створити острівець надії в цій болотистій місцині. Він може вплинути на результат. Тому варто не просто висловити прогноз, але й намагатися його проаналізувати.
Тому думаю, що коаліційні кандидатури пройдуть. Інакше не буде коаліції, а з'явиться якась нова будова, а крім того — непередбачувані ризики. Політичні сили це розуміють. Тому й виникають всілякі «пакетні» страховки.
Щодо Партії регіонів, то найбільшими її вимогами є пост першого заступника Голови Верховної Ради і пропорційний поділ комітетів. Якщо щодо першого віце-спікера ще можна знайти якісь точки компромісу (до речі, вони були б незайвими при затвердженні спікера та Прем'єра: тоді «регіонали» на знак подяки теж частково могли б долучитися до голосування), то з комітетами — набагато складніше. Бо тоді виконавчу владу сформує коаліція, а більшість профільних комітетів займе опозиція. Це створює проблеми політичної відповідальності: коаліція казатиме, що їй заважають ті, хто очолює комітети, а опозиція — що влада їх не слухає. Це вже пісні й «пляски» попереднього парламенту.
Один із виходів — дати опозиції необхідний мінімум комітетів. Вони не мають бути пов'язані з фінансами, а більше з публічною діяльністю, нагодою контролювати владу: комітети з питань свободи слова, прав людини, регламенту тощо. Така схема була б важливою не тільки для Партії регіонів, але й для всієї української політики загалом. Бо нині можеш бути в коаліції, а завтра опинишся в опозиції. Адже ніхто не виключає, що більшість не протримається п'ять років.
Є таке поняття «добрий переможений». Бо він може бути злим, і тоді включаються елементи помсти. Натомість переможені мають інтегруватися в політичну систему. Тоді в них будуть стимули займати конструктивну позицію, відмовитися від радикалізму і не бігати з прапорами по Криму чи по Києву. Адже політика — як маятник, і статус коаліції тут не закріплюється пожиттєво. Будь-який політик завжди має бути готовим до двох речей: нових виборів та опозиційної діяльності. Тому закріплення за опозицією кількох комітетів могло б амортизувати можливі ризики при зміні політичних еліт. Зрештою, за опозицією стоїть немала частина України. Про це теж не можна забувати.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
