Дружній шарж Миколи КАПУСТИ.
...Першу книжку у своєму житті він прочитав уже аж у шостому класі. У школу повоєнного села, загубленого в лісах Вінничини, привезли бібліотеку — цілих 100 книжок. Дітлахи, згадує він, згорали від нетерпіння, бо дуже кортіло пошвидше взяти в руки якусь із новеньких книг у різнокольорових і симпатичних палітурках. Йому тоді дісталася одна з найтовщих — «Партизанська боротьба в Україні». Й оте дитяче відчуття, коли на непрочитану книжку дивишся як на найкоштовніший скарб, залишилося із ним назавжди. Хтозна, можливо, саме тому й сам свого часу почав писати. І не без успіху, оскільки нині один із найстарших українських письменників Донеччини Петро Бондарчук є автором більше трьох десятків книжок поезії, прози, гумору й сатири, творів для дітей, перекладів.
Перший свій вірш, як тепер згадує Петро Бондарчук, він написав ще в школі. «По-моєму, це було в п'ятому класі. А потім пішло й пішло. І я тоді вже не тільки читав і шанував класиків, а й прагнув декого з них познайомити зі своєю писаниною. Скажімо, мені дуже подобалися вірші Павла Тичини, тому й подумав: дай я йому напишу. Начисто переписав свої вірші на аркушах із зошити. Стулив сяку-таку збірочку і поклав у конверт. А адресу написав майже класичну: «Київ, Павлові Тичині».
Пішло десь моє послання. А я собі далі пишу. Коли це місяців через три чи чотири приходить листоноша і гукає мене на пошту. Каже, прийшла посилка. Що за диво, бо ніколи зроду ніхто нічого не надсилав. Словом, прибіг на пошту, розкрила завідувачка посилку, а там стос книжок і лист. Пише мені уславлений поет, що не тільки прочитав мої вірші, а й рекомендуватиме деякі з них до друку в одному з журналів. Але ще пише, аби стати справжнім поетом, треба мені ще поповчитися. Тому й надіслав він мені відповідні книжки — «Вступ до літературознавства» тощо. Отож, можна сказати, Павло Тичина став для мене своєрідним літературним «хрещеним батьком». І вже пізніше — у 1958 році мені поталанило з ним познайомитися, поспілкуватися і навіть сфотографуватися. І хоча я вже був не хлопчак, однак і тоді дивився на поета із внутрішнім хвилюванням, на льоту ловив його кожне слово...»
А оскільки взявся молодий початківець творити в майже всіх жанрах, які існують, то невдовзі листування звело його з ще одним великом українським Павлом, більш відомим як Остап Вишня. Про популярного тоді гумориста в селах складали легенди. І йому писали звідусіль, немов до останньої інстанції, сподіваючись на допомогу, оскільки його дошкульного слова тодішні горе-господарі сіл чи районів боялися, ніби кари небесної.
«Між нашим та сусiднiм селом текла річечка, через яку був перекинутий дерев'яний місток. З часом він похилився, а тоді взагалі впав. Однак ні наші, ні сусідські керівники не бралися його ремонтувати. Одні кажуть «не наш», й інші — «не наш». Ото про цю «нічийну» споруду я й написав гумореску і надіслав до «Перця» Остапу Вишні. І що ж? Прийшла перегодя відповідь. Пише відомий сміхотворець, що прочитав мою гумористичну спробу, але для «Перця» вона, на жаль, не підходить. Натомість радить послати гумореску до районної газети. Звісно, той лист я вдома зберігав як цінну реліквію. А, оскільки вже тоді працював секретарем у колгоспі, якось до мене прийшли голова колгоспу з головою сільради. І один із них побачив на столі кольоровий гарний конверт, заглянув усередину і побачив там лист із підписом Вишні. «Нічого собі, — здивовано гукає, — ти що — із самим Остапом Вишнею знайомий?». А я на себе солідність напускаю й вигадую, буцімто, коли буваю у Києві, заходжу до нього в «Перець» погомоніти про те, про се. Ну, а ще листуємося... А вони тоді: «А що ж ти йому ото писав?» Та, кажу, про отой нещасний місток, який нема кому відремонтувати... Вони в один голос: «Ти що — здурів?! Та він же як напише, і не дай Бог, надрукують — із нас же всі сміятися будуть. Скажи йому, нехай нічого не пише і не друкує, а ми все зробимо!...»
Місток і справді полагодили, і Петро Бондарчук досі вважає цю справу одним із найліпших гонорарів за свій гумористичний твір, хоч і не опублікований.
Життя в селі під час окупації та перші повоєнні роки, певна річ, було не мед. Умов для навчання, як згадує письменник, жодних: ні підручників, ні зошитів, а чорнило — із бузини. Ще страшніші були відверті злидні та голод — особливо в 1947 році. «Встанемо із мамою раненько, їсти хочеться, а хліба — ні крихти. Тоді йду на річку, сподіваючись рибку якусь зловити. Чи прошкую гнізда пташині шукати. Голодали так, що в мами навіть запаморочення траплялися. Адже вона намагалася мені більший кусок чогось їстівного підсунути: каже, я вже добре попоїла. А я тоді теж саме робив. Отак і намагалися одне одного перехитрувати».
І тоді у душі 15-річного підлітка, який за трудодні працював у колгоспі, посіялися сумніви. «Невже він не знає, як бідують люди? Мабуть, таки не відає! Бо якби знав, то швидко б навів порядок...» Він — це вождь усіх часів і народів Йосиф Сталін, якому юний колгоспник — працював із 14-ти років, і наважився написати листа у 1951 році. Ну й поскаржився на важку долю селян і наївно попрохав допомоги.
Листа у відповідь цього разу вже не дочекався. Натомість через якийсь час у двір несподівано завітали гості — розгублений голова сільради і насуплений невідомий молодий чоловік.
«Відразу зайшли до хати, і той молодик почав повсюди нишпорити. Книжки всі ретельно передивився й погортав. Ще потрусив їх — чи не випаде щось звідти? І отак ось щось шукав години чотири. І все мовчки. І голова сільради мовчить. А я теж тільки дивлюся на все і не можу нічого збагнути. Потім отой нишпорка каже: «Ходім!» Вийшли ми, посідали в бричку і поїхали до сільради. Приїхали і незнайомець завів мене в кабінет голови сільради: «Сідай!», а сам ходить від дверей до вікна. Затим зупинився біля мене і як грюкне кулаком по столу: «Сопляк, єслі ти їщо будеш пісать нашому любімому вождю, згною в тюрмі! В Сібірі в мене зразу опинишся!»
І все так несподівано, що я аж підскочив. І сльози відразу побігли з очей. Ні, кажу, більше вже не буду писати... Він тоді ще трохи походив, а тоді : «Іди додому і щоб я тебе більше не бачив!..»
Однак зустрітися їм таки довелося вже через багато років у Донецьку. Петро Бондарчук, уже знаний тоді письменник, працював у видавництві «Донбас» і якось редагував книгу, написану донецьким прозаїком Вадимом Пеуновим у співавторстві з «чекістом».
«Вийшла книга, зібралися ми у Пеунова, аби відзначити цю подію. З нашого боку я, автор та директор видавництва і їх теж троє — майор, підполковник та полковник. Випили по чарці-другій й гомонимо. А далі полковник почав анекдоти антирадянські розповідати. Я тоді його під'юджую: мовляв, хіба ж можна таке розказувати? А він у відповідь теж посміхається: мені можна, а ось якщо ти почнеш таке поширювати, потрапиш до мене в руки. Кажу, так я вже був у ваших руках. Як, де, коли? Ну, я розказав, що впізнав його в тому молодому чоловіку, який колись мені давав «відповідь» на лист Сталіну. А він тільки посміхнувся : «Петре, ну подумай сам. Якби я ото так відпускав людей, хіба б став полковником?..»
Із «цукрового Донбасу» у вугільний, де працює й мешкає ось уже майже півстоліття, письменник потрапив, сам вважає, випадково. Маючи освіту семи класів, прагнув учитися далі, а для цього треба було їхати з села. Як тільки випала нагода, завербувався на будівництво Київського метрополітену. Та потім з'ясувалося, що для метро робочої сили навербували достатньо і запропонували Донбас. Погодився і, приїхавши до Донецька, працював на будовах різноробочим, столярем. А, оскільки продовжував писати вірші, невдовзі зійшовся з місцевими письменниками.
«В обласній газеті «Радянська Донеччина» тоді якраз працював заввідділом культури і літератури Андрій Клоччя. Я йому показав свої вірші. Поки з ним розмовляли — зайшов ще один чолов'яга: такий усміхнений, лисенький. Клоччя каже: «Це Павло Байдебура (багаторічний керівник донецьких письменників. — Авт). Чув про такого?» «Аякже, — відповідаю, — у «Перці» на нього епіграму читав». Вони розсміялися, і Клоччя зробив висновок: «Бач, якби у «Перці» не друкували епіграм, ніхто б тебе й не знав!»
А невдовзі автор-початківець познайомився зі ще одним авторитетним донецьким письменником Віктором Соколовим. Саме останнього Бондарчук досі вважає своїм найпершим літературним порадником і наставником. Відомий літератор, ознайомившись із віршами молодого поета, «пробив» його книжку у видавництво і зробив усе, аби вона побачила світ. Вийшла перша поетична збірка у 1959 році, і називалася вона «Серцем чую».
Як відомо, на початку 60-х років літературне життя було досить бурхливим — ціла плеяда «шістдесятників» є переконливим тому свідченням. Саме в ці роки в Донецьку починав писати свої твори і Василь Стус. Обох молодих людей об'єднували не тільки земляцькі почуття, бо обоє народилися на Вінничині, а й захоплення поезією.
«Ми, молоді літератори, тоді найчастіше збиралися в Миколи Хижняка. Одного разу хтось привів Василя, мовляв, гарний хлопець і непогані вірші пише. Він мене тоді насамперед вразив тим, що був людиною дуже ерудованою. Спілкувалися ми з ним досить часто, аж поки у 63-му він поїхав до Києва в аспірантуру. У мене якраз тоді вийшла книжка сонетів, і один із них був присвячений саме йому. Я навіть взяв епіграфом один із його рядків «Не одлюби свою тривогу ранню». А книжка теж мала схожу назву «Не одлюби свої тривоги». І коли збірка проходила останню цензуру, мені сказали, що прізвище Стуса треба звідси прибрати. У нього вже розпочалися оті проблеми... З цією книжкою я потім приїхав до Києва, де й зустрілися з Василем. Він, звісно, був не в ліпшому настрої і довго розповідав про свої поневіряння. Його виключили з інституту, і він тепер ніде не міг влаштуватися на роботу. Не брали навіть кочегаром, мотивуючи тим, що це робота не для людей із вищою освітою. Він такий був пригнічений, що навіть не звернув уваги, що назва моєї книги — фактично його рядки... І так мені все розповідав, що в мене від болю аж серце заходилося. Бо бачив: він уже зi свого обраного ним шляху ніколи не зверне. І, зрештою, промовляючи якимось трагічним голосом: «Петрику, я вже по-іншому не можу...», Василь не міг не здогадуватись, що його може очікувати в майбутньому...»
Його літературний побратим, пізніше замордований у таборах режиму, не забув свого земляка. Зокрема у творчій спадщині Василя Стуса залишились переклади, підписані псевдонімом «Петрик». Мабуть, як згадка про літературну юність та свого колегу, з яким колись у Донецьку щиро приятелювали. А Петро Бондарчук кілька років тому опублікував у журналі «Донбас» своє оповідання «Дорога праведних», яке просто вражає своєю вбивчою силою і правдою про «друзів» поета. Тих, які колись строчили на нього доноси і довгий час навіть боялися вголос згадувати його прізвище, а тепер на всіх перехрестях розводяться про свою дружбу та любов до бунтівливого поета...
Писати й видавати книжки українською мовою у зросійщеному Донбасі — річ не зовсім вдячна. По-перше, тут денно і нощно втовкмачується переконання, що все українське — меншовартісне, ніж те, що писане «великим и могучим». А по-друге, ще півтора десятка років тому ті українці, хто творив рідною мовою, були під пильним наглядом «кого треба». Петро Бондарчук, попри те що написав і видав понад три десятки українських книжок, теж не уник цієї незавидної долі. Приміром, у 1973 році він потрапив «під роздачу» під час посилення боротьби з «буржуазними націоналістами».
«Рукопис однієї з книг завернули й зібрали письменницькі збори, де мене ретельно «проробляли». Звинувачення, певна річ, здебільшого були абсурдні. Добалакались до того, що, мовляв, я не повинен писати слово «Батькіщина» з великої літери, коли йдеться про Україну, бо це ж не Радянський Союз...»
Однак найпарадоксальнішою ситуацією письменник вважає, що стан української мови, загнаної в кут при радянській владі, в роки незалежності не тільки не поліпшився, а навіть навпаки. Українські книги й періодичні видання зникли з книгарень та кіосків. Натомість почали створюватися різноманітні об'єднання, покликані покласти край такій ситуації. «На початку нашої державності мені навіть пропонували очолити одне з подібних товариств. Звалося воно, здається, «Об'єднання любителів української мови». Чому я відмовився? Бо вважаю, українці можуть бути любителями китайської, японської чи іншої мов. А українська — це наша рідна мова, і «любительський» підхід у даному випадку — це не той підхід...»
Свій погляд має письменник і на таку тенденцію останніх років — тутешні автори, які десятиліттями писали російською, тепер все частіше почали переходити на українську. «Такі люди, тобто перекинчики, завжди були і ще будуть. І якби ми, скажімо, раптом завтра стали частиною Китайської імперії, вони б післязавтра вже писали китайською. А я вважаю, письменник — це той, хто насамперед думає рідною мовою і потім уже пише. Бо, якщо свої чуття передавати іншою мовою, втрачається десь — 40—50 відсотків дієвості слова і всього твору. Тільки рідна мова робить письменника справжнім!..»
У червні одному з найстарших письменників Донеччини Петрові Бондарчуку виповнилося 70 років. Він уже встиг зробити собі «царський дарунок» — спромігся видати власний двотомник пародій та епіграм «По дорозі на Парнас». І ця книжка водночас стала ще й своєрідним подарунком усім-усім шанувальникам українського слова, для яких уже майже півстоліття пише письменник.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
