Пустка «26 кімнат»

      У кожного з нас свій Чехов. Мислитель чи сумний П'єро, легковажний романтик або ж невтомний шукач правди, розчарований ловелас і життєлюб до останнього подиху — у своїх творах Антон Павлович умів бути різним... Здавалося, планету під назвою «Чехов» людство вивчило досконально, білих плям на ній уже не залишилося. Але геній — на те він і геній, аби дивувати нескінченну кількість разiв. У виставі Едуарда Митницького «26 кімнат», прем'єрою якої завершував сезон Театр драми і комедії на Лівому березі, Чехов — надривно-тривожний. Хоча спочатку ця історія менше всього обіцяла бути схожою на обвинувачувальний процес, радше — на фривольну мелодраму на кшталт численних багатосерійок мексиканського походження.

      ...Олександр Володимирович Серебряков (Станіслав Пазенко) — відомий професор, старий і немічний, самозакоханий до патологічного егоїзму. Він має молоду дружину Олену Андріївну (Тетяна Комарова) і доньку від першого шлюбу Соню (Наталя Озірська), які шанують свого професора і щосили намагаються не звертати уваги на його занудність та вередливість. А ще у величезному маєтку з 26 кімнат («Двадцять шість величезних кімнат, — скаржиться глава сімейства, — розбредуться всі, і нікого ніколи не знайдеш») живе брат покійної дружини Серебрякова, Єгор Петрович Войницький (Олександр Ганноченко). Він небайдужий до Олени Андріївни, але стриманий і обережний у своїх почуттях. На відміну від Федора Івановича Орловського (Микола Боклан), який про своє кохання до пані Серебрякової говорить ледь не прямим текстом, часто навіть при її чоловікові.

      У цій історії кожен має свою трегедію. І дуже мало хто на неї зважає, мало хто її усвідомлює. Трагедії нагромаджуються, переплітаються, і в цій павутині загрузають інші люди. Та й мешканці 26 кімнат лише примножують свої сльози. Егоїст Серебряков щиро страждає через те, що родина не розуміє його бажання продати маєток, а брат покійної дружини, який 25 років був управляючим будинку, не у захваті від перспективи опинитися зі старою матір'ю на вулиці. Олена Сергіївна намагається жити чесно і... знає про це лише вона одна — повіт давно вже приписав їй роман із Войницьким і регулярно смакує всі його вимислені подробиці. Соня закохана у Хрущова (Анатолій Ященко), якого прозвали Лєшим, а той думає про вічність і саджає дерева, тихо зневажаючи інститутку та її родину, яка за кілька зайвих суконь здатна продавати на вирубку гектари лісу. Ці нещасні люди живуть у величезному будинку, стіни між кімнатами якого взагалі могли бути відсутніми. Герої вистави мають значно надійніші мури навколо себе, цеглинками яких стали егоїзм, байдужість, цинізм, ненависть... Художник Олег Луньов лише умовно окреслив ці 26 кімнат — прозорими, пунктирними полотнами, що звисають згори. Справді, з таким мікрокліматом товщина стін у цьому маєтку не має жодного значення.

      П'єса «Лєший», що стала стрижнем цієї вистави (для сценічної композиції спектаклю Митницький використовував також оповідання Чехова), є однією з найменш відомих робіт драматурга. Проте знамените чехівське «у людині все повинне бути прекрасним...» — саме з цієї п'єси. «Вывожу в комедии хороших, здоровых людей, наполовину симпатичных; конец благополучный. Общий тон — сплошная лирика», — писав про «Лєшого» Чехов. У «26 кімнатах» місця для лірики не знайшлося. Вистава вийшла гіркою, безжальною, обвинувачувальною. У репліках героїв часто можна було без проблем пізнати себе. І про всяк випадок потім озирнутися навколо: чи ніхто, бува, не підслухав твоїх думок, твоїх самозізнань... Або ж тихо здригнутися: як ми живемо, навіщо живемо саме так?

      Митницький вкочує на середину сцени сервіровані столи. Але день народження Желтухіна (Михайло Кукуюк) дуже схожий на чиїсь поминки, напружені й скорботні. А сам стіл стає смертним одром для Олени Андріївни. Руки на себе накладе Єгор Петрович, а приречена Олена Андріївна так і не зможе втекти з розкішної печери. І хто знає, кому з них пощастило більше... Вистава б'є навідліг і примушує сумніватися, а чи Чехов це взагалі. Тут немає навіть натяку на небо в діамантах, як у «Дяді Вані», ніхто не обіцяє посадити новий сад, як у «Вишневому саді»... Тут справді інший Чехов, той, який говорив: «Тогда человеку станет лучше, когда вы покажете ему, каков он есть».

      Єдина щаслива людина у цій виставі — Ілля Ілліч Дядін (Олег Месеча). Колись його покинула дружина, вийшла заміж за коханого, народила від нього дітей. А потім коханий помер, Дядін же допомагає своїй колишній дружині, як може, і навіть своє майно переписав на чужих нащадків. У цьому його щастя. Яке він ніколи не проміняє на пустку 26 кімнат, де блукають і не знаходять один одного самотні люди.