Микола Потоцький у шоломі, спираючись обома руками на меч, стояв навколішки перед образом Богородиці в іменній капличці Домініканського собору у Львові. Було по десятій. На стінки високого кованого підсвічника скапував віск. Шурхіт суконь. Перешіптування. Амінь — встає. «А-ах!» — зойкають. Відвідувачі нічної екскурсії Львівського музею історії релігії не побачили його: пізно, темно, прохолодно, містична музика, трохи моторошно від щойно зустрітих Мавки, святої Теодозії та інших реінкарнацій.

У кожного з нас свій Чехов. Мислитель чи сумний П'єро, легковажний романтик або ж невтомний шукач правди, розчарований ловелас і життєлюб до останнього подиху — у своїх творах Антон Павлович умів бути різним... Здавалося, планету під назвою «Чехов» людство вивчило досконально, білих плям на ній уже не залишилося. Але геній — на те він і геній, аби дивувати нескінченну кількість разiв. У виставі Едуарда Митницького «26 кімнат», прем'єрою якої завершував сезон Театр драми і комедії на Лівому березі, Чехов — надривно-тривожний. Хоча спочатку ця історія менше всього обіцяла бути схожою на обвинувачувальний процес, радше — на фривольну мелодраму на кшталт численних багатосерійок мексиканського походження.

Микита Джигурда був останнім, з ким я спілкувався на кінофестивалі в Бердянську. Народний артист Росії з розпачем у голосі зауважив: «Україна не спроможеться в кіномистецтві і на півкроку за російськими мірками, доки її правителі не перестануть сваритися і не почнуть вкладати гроші в ідеї творчої людини». Годиною раніше голова журі, народний артист України Володимир Талашко зі сцени констатував позитив: «Як не порадіти, що наш кінематограф цьогоріч представлений відразу двома стрічками!»