В одному з інтерв'ю львівського дизайнера Оксану Караванську запитали: «Коко Шанель колись сказала: мода — це я. Ви можете про себе таке сказати?» — «Я сказала б по-іншому, уявити мене без моди вже не можливо...» — скромно відповіла дизайнерка, без якої насправді сьогодні не можна уявити українську моду. Журналісти, які регулярно відвідують паризькі покази, завжди говорять одне й те саме: «Караванська традиційно потрапляє в найактуальніші тренди», але при цьому має настільки характерний індивідуальний почерк, що тільки сліпий не впізнає її жіночний і екстравагантний стиль, її божевільний крій і креативні деталі.
Кожен твір — це портрет митця, з цим зрозуміло. У випадку Оксани Караванської правило працює стовідсотково: її колекції такі ж м'які за лініями, як і її чемна, політкоректна поведінка гречної галицької пані, і такі ж гострі, провокативні, вільні від стереотипів, як її розум. Далеко не кожна жінка наважиться «оприлюднити» свою оригінальність і несхожість на інших в одязі від Караванської, але ті, які мають одну з пані Оксаною «органіку», можуть не хвилюватися про незабутність враження, які вони залишають по собі.
У контексті розмов про українську моду як про індустрію, в Оксани Караванської є що запитати. Її торгова марка зареєстрована з 1998 року, вона має бутік і ательє у Львові, бутік у київському FashionLab («Альта-центр»), готується відкрити магазин у Києві, має свій аромат, першою з українських дизайнерів почала робити дитячу лінію, словом, нормальна українська бізнесвумен, яка, крім iншого, ще й робить від чотирьох до восьми колекцій одягу на рік.
— Пані Оксано, на Ukrainian Fashion Week ви заінтригували публіку тим, що першою з українських дизайнерів розробили власні парфуми. І обіцяли, що через деякий час вони з'являться в магазинах. Коли цей час настане?
— Ми поки що схиляємось до думки, що це все-таки буде презентаційна серія. Тому що запускати серію з 10—15 тисяч флакончиків трохи ризиковано для України — треба бути реалістами. Ми провели дослідження і виявили, що багато «зіркових» парфумів — того ж Юдашкіна, і Алли Пугачової, і Анжеліки Варум — абсолютно не пішли. Багато таких прикладів є і серед відомих європейських брендів. Тому ми вирішили величезних капіталовкладень поки що не робити, а обмежитися 1000 баночок — дуже ексклюзивна серія. Частково парфуми будуть даруватися, а частково продаватися. І оскільки я їх презентувала разом з осінньою колекцією, десь під 10 вересня плануємо вже поставити новий аромат у магазини. Причому я думала, що флакон буде вироблятися десь у Франції, але все-таки будемо випускати в Україні. Недаремно ж у Львові існує інститут прикладного мистецтва, де є і скло, і кераміка — я «уболтала», можна сказати, кількох склярів, щоб вони попрацювали на цю тему.
— Ви робили дизайн флаконів?
— Я дозволила запропонувати це власне художникам. Але якщо нічого не вийде, то сяду і сама розроблю, як завжди.
— Ви ще й досі не придумали назву?
— Назва є, але вона поки що — секрет.
— Про відкриття у Києві свого бутіка ви теж говорили як про вирішене питання.
— Важко сказати, коли це буде реально, тому що не все так просто. Шукаємо хороше місце. Є кілька пропозицій, але ми ще не визначилися.
— А де це — хороше місце?
— Хороший бутік має бути безперечно в центрі.
— Кожний прагматичний дизайнер думає про другу лінію одягу...
— У нас є друга лінія — ОК’, ми її презентували на «Київському подіумі» в жовтні минулого року. Власне ця лінія у нас успішно продається різним баєрам, і в магазині. Це одяг і дешевший, і простіший, без різних «шкодних» конструктивів. Звичайно, мені як дизайнерові цікавіше працювати зі складними конструкціями, тому ми все-таки вирішили зробити хороший, знову ж таки, напевне, презентаційний авторський бутік у Києві. Чому презентаційний? Бо я поки що не спостерігаю натовпи людей, готових купувати за купу грошей кутюрні речі. Але це є правила гри.
— Раніше ви казали, що будете відкривати бутік тільки за умови, що він працюватиме ще й як ательє. Тобто там сидітиме майстер і підганятиме цю річ під покупця, інакше втрачається сенс дизайнерського одягу.
— Не те що втрачається сенс, інакше набагато важче втримати клієнтів. Тому що дуже багато жінок приходять, міряють і бачать, що мають нестандартну фігуру. Кожна жінка хоче, якщо вона вже платить такі гроші, щоб на ній це сиділо бездоганно. Відповідно, почнеться проблема: треба десь підправити, підрихтувати, посадити по фігурі. Це досить складний процес — підгонка, і тому ми вирішили, що будемо самі все це робити, але працюватимемо за такою схемою: якщо ви хочете придбати плаття, але воно на вас не сидить, ми пошиємо точно таке саме, але по вашій фігурі. Тобто робота за індивідуальними проектами, напевне, все-таки правильніша.
— У київському бутіку має бути перша лінія, друга, парфуми, що ще?
— Ні, другої лінії не буде. Буде представлений тільки одяг Оksana Karavanska, дорогі аксесуари, парфуми.
— А взуття?
— Тяжко. Працюю над цим уже 4-й рік. Звичайно, не проблема виготовити взуття. Але, на жаль, воно виходить не такої якості, якої б хотілося. Краще його взагалі тоді не продавати, робити тільки для показів, а тим часом шукати того, хто вдовольнив би мене за якістю. Поки що це мені не вдалось, а я вже з чотирма фірмами працювала. Зараз є проект із одним дизайнером, але не знаю, що з цього вийде — дуже повільно працює. У нього є мікроскопічний цех на дві особи, який виготовляє взуття для колекцій, для клієнтів, а для бутіка це — безперечно, нереально робити. Хіба я вговорю його працювати на ..... варіант.
— Остання ваша колекція була навіяна романом Андруховича «12 обручів». Ви знайомі з автором?
— Ні, усе вийшло випадково. Я дуже багато хорошого чула про українських письменників, але боялася їх читати — щоб не розчаруватися. Просто вже був досвід із нашими українськими театрами. Я колись була страшенна театралка, а потім в один момент перестала ходити в театр, щоб зберегти ті хороші враження, які в мене лишилися про театри. Приблизно те саме було і з українськими письменниками — я принципово не хотіла їх читати, хай ліпше люди говорять, що все класно, я краще буду їм вірити і патріотично думати, що українські письменники — супер. А потім так вийшло, що моєму чоловікові друг подарував кілька книжок Андруховича з його особистим автографом. Я думаю, ну вже раз у руки прийшла книжка — треба почитати. Результат ви самі бачили, колекція була емоційно піднесена.
— Ви робили фешн-шоу Оскани Караванської у Львові і Дніпропетровську. Кажуть, що це було грандіозно — по проспекту Шевченка ходили моделі в красивих сукнях, бульвар був підсвічений, спецефекти і таке інше. Таке ж шоу ви пообіцяли в Києві. Що це за промоційний проект?
— Це не зовсім промоційна програма. Це є проект, створений британським бізнесменом українського походження Гарі Боуманом, який дуже давно не був в Україні, а тепер повернувся і вирішив тут, я так зрозуміла, і залишитись. Він опікується у Львові реабілітаційним центром «Джерело», який займається дітьми з обмеженими можливостями, зокрема хворими на ДЦП. Ті дітки абсолютно безкоштовно навчаються завдяки фонду, який заснували канадці, наші колишні емігранти, і Гарі дуже добре їх усіх знає. Познайомилися ми з ним на приватній вечірці, я добре говорю англійською, а він погано українською — якраз була можливість йому з кимось поспілкуватися. Я йому розповіла, що маю мрію — зробити на проспекті Шевченка показ, але, коли ми зробили калькуляцію, бюджет доходив до 10 тис. доларів, зрозуміло, що спонсорів шукати дуже-дуже важко. Причому коли в нас була можливість це зробити, наближалися вибори, а коли вибори — все решта просто нівелюється. І я собі сказала: мрія лишилася мрією. Гарі сказав: «Нема питань, я готовий взяти на себе повністю витрати по показу, але це має бути благодійний проект». Таким чином виник проект показів по Україні на підтримку нашого центру «Джерело». Чому, власне, по Україні? Тому що цей центр займається дітьми не тільки зі Львова, вони працюють за своєю методикою соціальної адаптації дітей з особливими потребами і в інших містах — з Харковом працюють, з Миколаєвом, із Дніпропетровськом ще не працювали, значить вибрали для шоу Дніпропетровськ. У проекті були ще Донецьк і Київ, але ми перенесли їх на осінь.
Оскільки це був театралізований показ, я відірвалася по повній програмі, особливо в Дніпропетровську — дівчата літали в повітрі і чого там тільки не було. Я просто страшенно люблю весь оцей шоу-бізнес і всякі епатажні штуки. Тому коли я приїхала зі своїми епатажними штуками в Київ, Іра Данилевська мені сказала: «Караванська, ти маєш зрозуміти одну річ — епатажний у нас Залевський, вибирай собі другу нішу і проявляй себе в ній». І так воно вийшло, що в Києві я себе ніяк не можу показати з точки зору режисури. Якісь маленькі провокації робимо на показах, але це зовсім не те, що ми витворяємо у Львові.
— Так нехай буде конкуренція Залевському .
— Ні, це не конкуренція. Просто потім скажуть, що я передерла. Коли Залевський пір'я використовував на подіумі, він чесно підійшов і сказав: «Караванская, ну ты же не обидишься — я помню, что ты мне рассказала про перья, ты ничего не имеешь против?». Оскільки ми з ним у хороших стосунках, проблем немає.
Київський показ, очевидно, буде закритий і планується він на кінець жовтня—початок листопада. Це тільки у Львові я мріяла зробити дефіле на проспекті Шевченка, а тут буде, мабуть, в якомусь театрі, бо там є рухома сцена і все, що хочеш. А можливо й ні — ще не вирішила.
— Чи окуповується така акція?
— Ні, хоча у фонд «Джерела» ми перераховуємо гроші за квитки на показ. Але тут є ще факт привертання уваги людей до цієї проблеми. У Києві, напевне, більш просунуті люди, але у Львові, наприклад, до цього часу дивно якось реагують на хворих діток на вулицях. І коли мами йдуть із такими дітками чи везуть їх, аж неприємно спостерігати реакцію людей. «Джерело» навіть у свій час зробило такий акт протесту — діти-інваліди виїхали на своїх візках і на годину перекрили центральну вулицю з табличками: «Ми такі самі люди, як і ви». У нас же реально ні візків немає нормальних, нічого абсолютно. Коли я мала проблему з хребтом, то проходила реабілітацію в центрі професора Козявкіна, який займається лікуванням і реабілітацією дітей, хворих на ДЦП. Але цей центр дуже дорогий, а батьки таких дітей, як правило, не мають великих грошей. І коли в «Джерело» потрапила, я три дні плакала — дуже тяжко. Тому я фактично довго не думала, зразу згодилася на цей проект.
Канадська мода суттєво відстає від української
— Чи задоволені ви роботою свого бутіка у FashionLab? Адже кілька дизайнерів уже з'їхали звідти, результати продажів не виправдали їхніх сподівань.
— А на що вони розраховували? Це FashionLab, зібрання дизайнерських брендів, відповідно треба думати, що там продавати. Я, наприклад, незадоволена не роботою свого бутіка в FashionLab, а роботою всього FashionLab — вони провадять неправильну рекламну політику, там немає потоку людей. Якщо за день проходить 7—8 кобіт, вибачте, це абсолютно не є рівень магазину. Є багато торговельних центрів, які недавно повідкривалися, — той же «Караван», і вони прекрасно почуваються. Очевидно, тут є помилка тих людей, які взялися це організувати, а в рекламі щось не допрацювали. Я вважаю, що як для FashionLab мій бутік дуже добре працює. Я ніколи не ставила собі за мету, щоб це був основний бутік Оксани Караванської. Звичайно, з часом треба мати і другу лінію, і, можливо, третю, і, ясна річ, бутік у гарному місці. Але з чогось треба починати. Так що я дуже великих претензій не маю і розчарувань також, тому що я орієнтувалася в цьому бізнесі і приблизно на таку ситуацію розраховувала.
— Реалісти зазвичай менше розчарувань зазнають.
— То є робота. Якщо у мистецтві потрібне натхнення, то в роботі має бути чітко розрахований бізнес-план і мінімум відхилень від нього.
— Розвивати бiзнес в Україні — це зрозуміло, але кожен дизайнер мріє вийти за межі своєї країни і вписатися в світовий модний контекст.
— Вийти за межі України? Ці плани у мене з'явилися років 12 тому, і я починала над ними думати по-серйозному. Тоді була можливість поїхати у Францію, але мені поставили правильне запитання: у тебе буде показ, ти потрапиш у журнали, в шоу-руми, які в тебе подальші творчі плани — коли ти збираєшся переїжджати в Париж? Я собі сіла і подумала: ух ти, а вони ж мають рацію. Щоб показуватися в Парижі і там продаватися, треба там працювати. А як можна продаватися в Парижі, коли ти не знаєш їхньої мови, їхнього рівня побуту, їхнього менталітету? Цей варіант можливий, мені здається, тільки тоді, коли ти досягаєш високого рівня у своїй країні, ти такий суперрозкручений в Україні, що будеш звертатися чи до тебе будуть звертатися французькі баєри і ти будеш представлений в мультибрендових бутіках і не більше. У Кензо, по-моєму, у світі є штук десять авторських бутіків монобрендових, і він не робить з того проблеми, що в нього є бутік у Москві, а в Києві нема.
— Ви показували свій одяг в Америці, Канаді, ви напрацювали якісь контакти?
— І не тільки контакти, ми працюємо зараз із канадським бутіком у Торонто. Для мене як для дизайнера це не є дуже цікаво, тому що їхня мода суттєво відстає від нашої і забирають у мене туди одяг минулорічних колекцій. Але власниця цього бутіка багато років працювала баєром в Америці. Вона дуже імпульсивна, бутік у Торонто запустила, тепер хоче рухатися далi — працювати байєром для інших бутіків уже в Монреалі. Вона взяла в мене каталоги літньої колекції, але думаю, що на наступне літо воно їм буде в самий раз. Якщо в неї це діло вийде — дай Бог.
— На скільки одиниць можна розраховувати в такому випадку?
— Я думаю, поки що йдеться не більше, ніж про сотню. Але й це добре.
— Пані Оксано, ви шили одяг для Катерини Ющенко. Зараз продовжуєте співпрацю?
— Ми співпрацюємо, але вже не так тісно, як раніше. Може, тому що в мене більш закручений графік, я рідше можу під'їхати. Може, я сама прогальмувала цю ситуацію, а може, й ні, так якось виходило. Катерина Михайлiвна мені формує замовлення, я пропадаю на три місяці, а потім дзвоню і кажу, що у мене готова примірка, можемо зустрітися. Я в основному працюю по вечірніх сукнях або стилізованих, українізованих. Чесно кажучи, навіть не знаю, куди перша ледi це вдягає — не бачила. Кілька разів наші дівчатка-працівниці дзвонили і казали: бачили Катерину Михайлівну в нашій сукні. Я принаймні на українських виходах не бачила, може, це мене трошки й пригальмувало, бо ж цікаво бачити свій одяг на людині, як вона в ньому виглядає, зробити самоаналіз.
Я не люблю говорити на цю тему, i не зроблю для вас винятку. Тож, вибачте, я не буду про бантики-рюшечки розповідати і скільки це коштує. Багато.
— Зараз щось є в роботі для дружини Президента?
— Так, є. Найбільша затримка за тим, що у нас дуже багато ручної роботи, ручної вишивки. Я це розробляю, потім везу показую, чи можемо ми в такому напрямі рухатися? Тому що одна справа — бачення Оксани Караванської, я все-таки люблю інколи трошки агресивно й акцентовано подавати речі, а інша справа — чи їй це підходить, як вона це бачить. Було кілька ситуацій, коли ми трошки спрощували одяг, занадто він був не те що агресивним — занадто активним.
— Ви запустили дитячу лінію одягу. Чи працюєте ви сезонно з дитячими колекціями? Чи шиєте для хлопців, чи тiльки для дівчат, і для якого віку?
— Недавно ми презентували другу дитячу колекцію, перша була тільки дівчача, в другій уже є одяг і для хлопчиків. Вік? Приблизно до 12 років. Відтак будемо шити дві дитячі колекції в сезон. Єдина проблема з дитячим одягом, що для його серійного випуску потрібно дуже багато документів. Я починала цей проект з великими ілюзіями і не залізала в документи, а коли підійшли до моменту продажу, почали вивчати документацію — виявилося, що не все так просто. Але ми не зупиняємося.
— Де цей одяг можна придбати?
— В основному у Львові — в нашому магазині. Власне з тієї причині, що під реалізацію ми не даємо, а на жаль, на інших умовах ніхто не хоче працювати. Проблема в тому, що є багато виробників дитячого одягу не зовсім хорошого і якісного, які готові на будь-яких умовах продавати свою продукцiю. Ми на такі умови не йдемо, тому не все так красиво на практиці, як виглядає збоку. Зараз ведемо переговори з кількома солідними бутіками дитячого одягу в Києві.
— Яку філософію дитячого одягу ви сповідуєте?
— Він має бути не просто зручним, а ще й цікавим і стильним. Він має виділяти ту дитину, яка його одягає. Це, до речі, актуальна ніша. Якщо ще п’ять років тому модно одягати дітей було не надто престижно, то тепер це стало фішкою. Я жартую: є дві фішки — дитину гарно вдягнути і песика. На жаль. Але песиків я вдягати не буду. В «Альта-центрі» бутік для тварин якраз поруч із моїм, коли я там буваю, дуже цікаво спостерігати процес.
Починався Тиждень з порогу — навпроти входу в «Мистецький арсенал» куратор проекту Ukraine Inspired, дизайнер Федір Возіанов представив невелику колекцію casual–речей — футболки та світшоти з патріотичними принтами та написами. >>
Катя Возіанова — засновниця ательє Indposhiv, донька дизайнера Федора Возіанова — маже п’ять рокiв тому знайшла вільну нішу: чоловічі костюми на замовлення. Нудне радянське слово «індпошив» написала латиницею і взялася до роботи. Це тільки на перший погляд здається, що Brioni та Ermenegildo Zegna задовольнили потребу багатих чоловіків у пристойних костюмах, а торгова марка «Михаїл Воронін» — не дуже багатих. >>
Український тиждень моди, що проходив iз 9 по 13 жовтня, дав відчуття, що країна перебуває напередодні створення повноцінної fashion–індустрії. Є UFW — з традиціями, патріотизмом, професіоналізмом. Є нібито альтернативні модні Дні — проект маргінальний, проте амбіційний. Є Львівський fashion week, і в ці дні вперше пройдуть «кучні» покази в Харкові. >>
Олега Скрипку в нас просто люблять. Здається, саме тому поява його в підсумковому дефіле на подіумі Українського тижня моди викликала шквал овацій. У кулуарах після закінчення першого дня Тижня, в якому Скрипка дебютував як дизайнер, більше критикували його колекцію, ніж захоплювалися. >>
33–й український тиждень моди наповнений ефектними заходами і медійними обличчями. 12 жовтня на подіум UFW вийдуть 12 телеведучих групи каналів «1+1» у вбранні від українських дизайнерів — і Лідія Таран, і Алла Мазур, і Данило Грачов, і Руслан Сєнєчкін, і Юлія Бориско, і Василіса Фролова. >>
