Річниця державності

30.06.2006
Річниця державності

З цього балкончика Ярослав Стецько проголосив Акт відновлення державності. (Фото Світлани МАКОВИЦЬКОЇ.)

      «Коли на захист Акта 30 червня 1941 року ми не були спроможні поставити танків, гармат і бомбовозів, відповідно сильної армії, бо так склалися умови, — ми вирішили танкам, бомбовозам і гарматам окупантів протиставити вірність ідеї Суверенітету нації, гідність і гордість великої духом нації, незламність нашого характеру, чистоту нашого серця, нашу безстрашність особисто захищати проголошене діло, нi за яких умов цього не заперечити, не відкликати, витримати до кінця», — роз'яснював позицію ОУН Ярослав Стецько, якому на час проголошення Акта відновлення держави (де він очолив уряд) було всього 29 років.

 

Карпатська Україна

      Акт відновлення Української Держави мав свої джерела й попередників. Серед них, безперечно, події на Закарпатті в 1938—39 роках. Закарпаття історично найдовше перебувало під чужоземним пануванням. У 1924 році під час перепису населення всього 12 відсотків закарпатців назвали себе українцями. Очевидно, що ця економічно відстала та національно пригноблена область Чехо-Словаччини мала небагато шансів стати першим українським державним утворенням у середині ХХ століття. А все ж Закарпаття стало легендою, про яку говорили всі європейські країни у 1939 році.

      Чехо-Словаччина стала наступною країною після Австрії, яку взялися ділити нацистська Німеччина та її союзники. Щоб хоч якось сконсолідуватися перед загрозою нацизму, уряд країни пішов на безпрецедентні поступки, дозволивши найбільшим національним спільнотам створити свої автономії. Таким чином з'явились Чеська, Словацька та автономія Підкарпатської Русі. Характерно, що українці завдяки своїй активності та ініціативності, українізувавши освіту та пресу, розширивши мережу кооперативів, організувавши роздачу продовольства і налагодивши комунікації, спромоглись настільки мобілізувати населення краю, що в лютому 1939 року на виборах до сейму Українське національне об'єднання отримало 92,4 відсотка голосів. Влада, таким чином, повністю акумулювалася в руках українців.

      Уряд Підкарпатської Русі організував власні військові сили — Карпатську Січ. Згодом один із провідних діячів Організації українських націоналістів Лев Ребет писав: «Те, що найменша і найпізніша національна пробудженість частини України буде, як здавалося в 1938 році, найближча до здобуття державності, діяло дуже підбадьорююче, і все населення Західної України палало захопленням». Тисячі галичан, здебільшого члени ОУН, нелегально переходили кордон і намагалися стати вояками в лавах Карпатської Січі. Особливо варто згадати про групу із 15 осіб — провідних членів ОУН із Галичини, які очолили Карпатську Січ та організовували оборону Карпатської України (назва держави від 15 березня 1939 року). Отже, до складу Генерального штабу Карпатської Січі ввійшли: полковник Михайло Колодзінський «Гузар» — шеф штабу, Роман Шухевич «Щука» та Зенон Коссак «Тарнавський» — помічники шефа штабу, Осип Карачевський «Свобода», Гриць Барабаш «Чорний», Юрко Лопатинський «Калина» та Євген Верьонца «Волянський» — члени штабу.

      14 березня уряд проголосив незалежність Карпатської України, а наступного дня перший Сойм молодої держави закріпив це рішення Конституційним законом. Того ж дня мадярське (угорське) військо перейшло кордон і розпочались бої за долю Карпатської України. Жодна велика держава до цього моменту не наважувалась чинити спротив нацистам та їхнім союзникам. Ні Австрія, ні Чехія, ні частина Литви, окупована німцями, жодним пострілом не зустріли загарбників. І лише маленька, погано озброєна армія клаптикової держави першою вступила в бої спочатку із чехами, а потім з угорським військом. Коли 15 березня німецький консул запросив до себе представників Головної команди Карпатської Січі й порадив їм негайно капітулювати, полковник Колодзінський  відповів: «У словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати». Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна — ніколи!»

      5-денний спротив Карпатської Січі, а потім тривала партизанська боротьба стали унікальним свідченням ідейності та безкомпромісності українців перед переважаючими силами ворога.

Підготовка до свободи

      Те, що відбулося 30 червня 1941-го у Львові, стало другою прикрою несподіванкою для Німеччини. І разом з тим блискавичним, добре спланованим, хоч із великою часткою імпровізації, заходом ОУН. Підготовка до здобуття державності тривала кілька місяців перед початком німецько-радянської війни. Спочатку це проявилося у серйозних внутрішньо-організаційних дебатах, а після розколу ОУН на бандерівців та мельниківців кожна окрема частина почала свій шлях боротьби за незалежність. Позиція бандерівців була простою: боротьба відбуватиметься за самостійну соборну Українську державу без жодної залежності від тих чи інших політичних сил. Разом з тим, усвідомлюючи, що ця боротьба охопить широкий фронт країн та народів, вирiшили, що гасло у неї повинно бути відповідне: «Воля народам — воля людині!». Серед військово-політичних заходів, спланованих ОУН-сд («самостійників-державників» — під такою назвою виступала тоді бандерівська організація), варто виділити два: створення зародку майбутньої армії — «Дружини українських націоналістів» (ДУН) та політичний Меморандум Організації українських націоналістів від 15 червня 1941 року.

      Дружина українських націоналістів постала за сприяння Вермахту. Українці ще на початку 1941 року зав'язали контакт із німецькими військовими генералами, які позитивно ставились до «українського питання» і висловили їм такі вимоги: український відділ буде підпорядкований ОУН у політичному плані і присягатиме на вірність не Німеччині та фюреру, а Україні та ОУН. Вишколена Вермахтом, ця військова частина в разі війни повинна скеровуватись на Схід, а що стосується військових операцій, то її завданням є боротися проти Радянської Росії і сприяти відновленню незалежної Української держави. Після створення держави ДУН мав би стати зародком українського війська. І хоч німецькі вояки загалом погодились на вимоги українців, та все ж попросили, щоб про цю домовленість не дізнались керівники німецького уряду та нацистської партії (офіцери Вермахту не поділяли настроїв та планів Гітлера). Таким чином у складі ДУН з'явились два вишколені батальйони — «Нахтігаль» та «Роланд», які налічували близько 700 українців.

      23 червня представник ОУН передав німецькому уряду Меморандум ОУН з вимогою незалежності для держави. Ось два останні абзаци цього документа:

      «Українець, яким його створили останні двадцять років, повний рішучості створити підвалини, які б забезпечили національний розвиток у незалежній державі. З цією рішучістю повинна рахуватися кожна держава, яка переслідує власні інтереси і хоче створити новий порядок на східноєвропейському просторі.

      Організація Українських Націоналістів, яка впродовж багатьох років веде здорову частину українського народу в революційній боротьбі за державну незалежність України і виховує весь український народ для цього завдання, готова вести цю боротьбу до здійснення свого національного ідеалу».

Відновлення держави

      Очікуючи початку німецько-радянської війни, Організація українських націоналістів готує похідні групи, які мали б слідом за німецькою армією проникнути в Україну та організувати владу на місцях. У похідних групах налічувалось від 3 до 5 тисяч осіб, які ділились на три частини: «Північ», «Центр» і «Південь». Кожна з них складалась із гуртів по 7—12 осіб. Група «Північ» повинна була посісти Київ та область, група «Центр» мала потрапити на Харківщину, група «Південь» — до Криму та Одеси. Спеціальна група мала потрапити до першого важливого міста — Львова і проголосити там незалежність.

      29 червня радянська армія покинула Львів і вранці наступного дня в місто ввійшли батальйон «Нахтігаль» та кілька німецьких частин. Похідна група, якій було доручено проголосити незалежність, ввійшла у Львів у другій половині дня. Тоді ж було скликано Національні збори, на яких прийняли текст проголошення незалежності, а також декрет, яким призначено головою уряду 29-літнього Ярослава Стецька. Увечері 30 червня і вранці 1 липня текст Акта відновлення Української держави пролунав на радіо. У тексті було сказано, що «волею Українського народу Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України». Водночас Акт проголошення просив населення «не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада».

      Представників німецької влади ця несподівана для них подія налякала. У Берліні, куди інформація про українську незалежність дійшла 2 липня, зовсім не могли зрозуміти присутність на національних зборах представників німецької адміністрації. Під час допиту в цій справі німецький професор Кох так пояснив свою причетність до національних зборів: як представник вищої німецької влади він першим ділом вирішив відвідати релігійного та національного авторитета — митрополита Андрея Шептицького. І от вiд нього він дізнався, що в будинку «Просвіти» відбувається велике політичне зібрання. Прийшовши до «Просвіти», німці застали масу народу і, щоб потрапити у приміщення, скористались службовим входом на сцену. Поява представників німецької влади на сцені будинку «Просвіти» в момент, коли зачитувався текст проголошення незалежності, справило враження підтримки німцями цього політичного кроку.

       На українську громадськість, стомлену майже дворічною окупацією «совітами», Акт відновлення держави справив надзвичайно сильне враження. Перший комендант Львова Богдан Казанівський згадував, що 30 червня його відвідали багато різних делегацій: представники «Центросоюзу» просили дозволу відновити кооперативну торгівлю, делегати з провінції бажали дізнатись про долю колгоспів, освітяни на чолі із професором Іваном Крип'якевичем цікавились програмою навчання для народних та сільських шкіл. Останньою того дня прийшла делегація українських студенток вищих шкіл. Їх цікавило, яке завдання перед українськими студентками ставить молода Українська держава.

      Німці не могли стерпіти подібної «витівки». Після Закарпаття це вже вдруге ОУН дозволяла собі господарювати на території «нового європейського порядку» (до речі, 23 червня 1941 року, за тиждень перед відновленням Української держави, свою державність проголосили литовці). Після двомісячного слідства ніхто із провідників нової держави не погодився відкликати Акт відновлення державності. Багато хто з провідників ОУН опинився у концентраційному таборі Заксенхаузен. А для членства Організації українських націоналістів це означало подальше підпілля та боротьбу із Третім Рейхом. Адже, як проголошує гасло ОУН,— «Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї!»

 

ДОВІДКА «УМ»

      У жовтні 1942 року було створено Українську Повстанську армію. У листопаді 1943 року ОУН і головне командування УПА скликали Конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії (серед 39 делегатів були грузини, вірмени, азербайджанці, білоруси та узбеки). У червні 1944 року створено Українську головну визвольну раду (УГВР) та підпільний уряд — Генеральний секретаріат УГВР.

 

ВШАНУВАННЯ

      Сьогоднi вранці відбудуться молебні, присвячені відновленню Української держави — у Василіанському соборі (вул. Смірнова-Ласточкіна), храмі Св. Миколая на Аскольдовій могилі, у Стрітенській капличці на Львівській площі, церквах на Подолі.

      Пам'ятний мітинг з нагоди 65-річчя проголошення Акта відновлення української державності розпочнеться 30 червня о 19.00 на майдані Незалежності в Києві. О 19.30 — хода до Аскольдової могили. 20.15 — покладання квітів та вогників пам'яті героїв Крут. Співатиме хор «Гомін».

 

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>