- Євгене, ви вже підписалися під коаліційною угодою (кореспондент «УМ» розмовляв із Сусловим у середу. - Ред.)?
- Так. У принципі, ми вже кілька разів підписували цей документ. Уперше підписи збирали ще на початку цього тижня, перед засіданнями Верховної Ради. В середу вони вже стояли під готовим текстом угоди. Але було оголошено, що «Наша Україна» не погодилася з преамбулою. Нема питань, ми поставили підписи ще раз. Однак у мене склалося таке враження, що ця бюрократія використовувалася лише як перешкода. Знаєте, це виглядало як невдоволення тим, що не ми (себто «Наша Україна». - Авт.) першими поставили підписи, тому давайте здійснимо цю процедуру заново. Але зараз це вже не важливо. Головне, що в коаліційному процесі досягнуто успіху. Тепер треба працювати. Хоча я розумію, що це буде нелегко.
- Чому ви так вважаєте? І загалом - з якими відчуттями сприймаєте появу коаліції?
- Відверто кажучи, нема в мене такого ейфорійного відчуття, що от, нарешті...
- Мабуть, через те, що ця коаліція формувалася в сварках та й загалом дуже болісно?
- Справді, це було болісно. Переговори вели дуже довго, на перешкоді часто стояли амбіції. По-друге, я прибічник того принципу, щоб людина, коли бере якийсь напрям, завжди його дотримувалася. Проголосив позицію - не відходь назад чи вбік, не міняй свою думку по кілька разів протягом одного дня. На жаль, деякі політики не сповідують таких правил. Мені дивно, як швидко забуваються ті гасла, які лунали перед виборами. Цілком логічно постає питання: як працювати далі? Тому що людина, яка зрадила один раз, невдовзі може зрадити вдруге. Тобто певні перестороги є.
- Але ж справа не тільки у зрадах, а й у тому, що впродовж останнього часу Блок Тимошенко, «Наша Україна» та соціалісти дуже віддалилися один від одного. Сказано багато слів, зроблено багато неприємних вчинків, нема командного духу.
- Буде нелегко. Але є велика надія, що нам допоможуть чіткі програмові засади та рамки відповідальності, які закладені під час переговорів. Цього не було в попередній «помаранчевій» коаліції та в уряді, який вона формувала. Цього разу нам треба було добре попрацювати над текстом угоди.
Ми вперше в історії незалежної України створювали таку коаліцію. Тепер у політиків має посилитись відчуття відповідальності. Свої слова треба підтверджувати справою. І пора припинити гуляти по людях популізмом. Бо народ і так розчарований словами та діями політиків.
- Що буде далі з коаліцією? Чи буде вона цього разу ефективною?
- Це складно прогнозувати. Тим паче що я вважаю себе забобонним. Робота коаліції у більшості випадків залежить від нас самих, хоча на неї впливає багато чинників як зовні, так і всередині держави. Нам треба ставити перед собою не особисті питання, а переключитися на те, що нас об'єднує. Це нелегко. Бо кожен має свої амбіції, кожен зачаїв якісь образи. Я згоден на сто відсотків, що вибори зіпсували стосунки між «помаранчевими». Але це треба забути. Зараз кількість роботи збільшується в декілька разів, і не тільки в коаліції, а й в уряді, в парламенті, в державі. Непотрібно повторювати обопільні звинувачення щодо газу, тарифів і так далі. Давайте будемо відвертими і скажемо, що останні два, а то й три роки ми жили за принципом «Від виборів - до виборів»: тоді відклали, тоді не змогли, потім знову відклали. А зараз усе звалилося на одну велику купу, яку нам треба розібрати.
- Якщо відверто, то одним із політиків, який заподіяв чимало образ і сказав багато дошкульних слів, є лідер вашого блоку - Юлія Тимошенко. Її дії теж вплинули на розкол «помаранчевої» команди, і тому зараз постає логічне питання: чи зможе вона бути Прем'єр-міністром не одного блоку, а всієї коаліції, чи зможе уникнути попередніх помилок?
- Я впевнений, що Юлії Володимирівні це до снаги. Вона усвідомлює ту відповідальність, яка на неї лягає, вона повинна все це сконсолідувати і спрямувати в одне правильне русло. В цьому наша фракція буде її всіляко підтримувати. Годі амбіцій - треба об'єднувати ці три сили (БЮТ, «НУ», СПУ. - Ред.).
І не тільки три сили, бо я не сприймаю тієї ідеї, щоб повністю відмовитись від потенціалу Партії регіонів і комуністів. Якщо людина хоче долучитись до нормальної роботи на благо України та її громадян, то тут не може бути винятків. Вибори закінчились, і нам треба почати нормальну співпрацю. Одна політична сила ж не може бути фахівцем у всьому одразу, у всіх галузях. Я, наприклад, не займатимусь якоюсь справою тільки тому, що вона престижна, чи, наприклад, тією, яка могла б допомогти моїй родині. Я виберу те, що мені ближче - місцеве самоврядування.
- Тобто ви підете в однойменний комітет?
- Так. Досвід роботи в цьому напрямку в мене є. Я вже тривалий час працюю в Асоціації міст України. Недавно мене обрали представником АМУ в парламенті. У розвитку місцевого самоврядування справ теж дуже багато. Мені образливо, що часто приймалися такі рішення, щодо яких ніхто не радився, не слухав практиків, які стикаються з проблемою з дня у день. Відтак приймалися такі закони, які не тільки практиці, а й логіці суперечили.
- А ви вже відчули себе народним депутатом?
- Цікаве питання (посміхається. - Авт.). Я це вже усвідомив, але розуміння того що, скажімо, від тебе багато що залежить і ти багато можеш зробити, - такого поки нема. З цієї точки зору останні два місяці видалися складними. Посада міського голови - це посада енергійна, там щодня виникають нові проблеми, на них потрібно швидко реагувати, а найважливіше - при цьому можна побачити кінцевий результат своєї роботи.
Досі статус народного депутата був ніби підвішений. Створювалася коаліція, і, крім неї, в парламенті нічого суттєвого не робилося. Отримав депутатське посвідчення... Може, комусь, хто потребував депутатської недоторканності, воно допомогло, і хтось відчуває від цього задоволення. А в моєму випадку, мабуть, навпаки. Відчуваєш надії тих людей, з якими перед виборами встиг зустрiтися. Не можу сказати, що мої відчуття від перших тижнів депутатства є негативними, але вони не є й позитивними.
- Крім того, у своєму місті ви були головним, а тут - «одним із...».
- Не стільки головним, скільки такою людиною, яка реально могла вплинути на вирішення тієї чи іншої проблеми. Народних депутатів є 450, у них нібито є більше повноважень, але поодинці нічого не зробиш. Це просто інша специфіка роботи, от і все.
- До речі, кого залишили після себе у Сквирі?
- Тепер там мером Валерій Скачко, це я рекомендував йому балотуватися. Він лояльний до всіх політичних сил, не має партійного забарвлення абощо. Я ніколи не підтримуватиму політизації крісла міського голови. Бо це та посада, де треба дбати про людей незалежно від політичної орієнтації. Мати власну позицію - будь ласка, але переносити її на «чорнову роботу» на місцях - це вже ні.
- Ви - один із наймолодших парламентаріїв. Не відчуваєте на собі «дідівщини», тобто якогось зверхнього ставлення з боку колег?
- Таких яскравих прикладів поки що привести не можу. Але в повітрі щось подібне відчувається. Насамперед з боку тих депутатів, які, так би мовити, «биті» парламентською роботою. Але все це питання часу. Бо я все життя з цим стикаюся: рано почав займатися бізнесом, потім у молодому віці став міським головою. Не називав би це явище «дідівщиною», але певне комплексне відчуття старшого покоління присутнє. Це можна побороти, просто треба правильно себе поставити. Бо коли сам відчуваєш, що ти гірший, інакший чи молодший, то сам собі ставиш тавро. А коли відстоюєш власну точку зору, висловлюєш власні думки, тоді питання віку швидко відходить убік. При цьому не треба й надто виставлятися наперед, іти до мети якимись радикальними кроками. Скажімо, коли я став мером Сквири, то не став махати шаблею, особливо щодо звільнення людей старшого віку, а просто задав свій темп роботи.
- А чи є у парламенті якісь «опікуни», які вчать новоспечених депутатів парламентської практики?
- Звичайно, для роботи у Верховній Раді треба мати чимало навичок. Бо той, хто пробув у парламенті хоча б одне скликання, не кажучи вже про старожилів, знає багато моментів: де щось можна обійти, як минути гострі кути тощо. Тому, власне, я хочу поєднати своє бажання щось змінити (можливо, це прояв юнацького максималізму) із досвідом цих людей. У парламенті багато досвідчених депутатів, які позитивно до мене ставляться і намагаються допомогти. Наприклад, багато підказують Андрій Шкіль, Іван Кириленко та іншi.
- Якщо повернутися до роботи парламенту, зокрема, вашої фракції, то є думка, що Блок Юлії Тимошенко - це політична сила однієї людини. Від Тимошенко виходять усі рішення, вона контролює весь блок, ба більше, її звинувачують у диктаторстві. Ви такого на собі не відчували?
- Щодо прийняття рішень - це неправда. Бо, наприклад, навіть під час формування коаліції нам запропонували, щоб кожен депутат виклав власні пропозиції та зауваження до тих тез, які обговорювалися, текст коаліційної угоди можна було переглянути і запропонувати щось своє.
Про диктаторство - теж не згоден. З іншого боку, якщо дивитися на результат нашого блоку на минулих виборах, то більшість відсотків ми набрали якраз завдяки Юлії Володимирівні. Вона має повагу та авторитет серед виборців. Можна довго говорити про те, наскільки це є добрим для політичної сили. Але порівняймо, наприклад, із «Нашою Україною». Я не можу назвати в «НУ» людини, яка відповідала б, скажімо, за створення коаліції. Справді, структура керівництва партії в них побудована дуже демократично. Але ми бачимо, до чого це може призвести: в «Нашій Україні» є кілька груп впливу, між ними часто нема згоди. Тобто й демократія мусить мати якісь рамки. І вона не виключає сильного лідера біля керівництва політичною силою. Завдання цього лідера - поєднати різноголосся членів своєї команди. А відтепер - не тільки своєї.
Євген Суслов
Народився 28 травня 1981 року.
Син відомого на Київщині підприємця та мецената, керівника агрокорпорації «Сквира» Івана Суслова.
У 16 років Євген почав займатися власною справою (прокат і продаж аудіо- та відеокасет). У 18 став комерційним директором цукрового заводу.
Закінчив Київський національний економічний університет, захистив магістерську роботу.
У 2002-му був обраний міським головою Сквири, ставши у 20 років наймолодшим мером України .
З 2006 року - народний депутат України. Позапартійний, член фракції Блоку Юлії Тимошенко.
Одружений. Має доньку.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
