Генерал Андрій Власов виступає на засіданні Комітету звільнення народів Росії.
Вельмишановний пане Міністре оборони України!
Вельмишановні панове генерали українського війська!
Ми наближаємося до великого дня 60-річчя нашої Перемоги у ВВВ. Цей день для українства особливий, але має багато «темних плям». Я хочу вам нагадати лише про дві «плями» і отримати відповідь для всіх живущих на землі учасників ВВВ.
1. У перші 6 місяців ВВВ у полон потрапило понад 7 мільйонів вояків, з них, як стверджує преса (насправді це загальновідомі факти в науковому світі. - Ред.), понад 5 мільйонів росіян. Чому? Невже росіяни були поганими вояками? Ні! Вояки вони були хоробрі, я переконався в цьому сам, коли воював з РВА (Російська визвольна армія).
2. РВА, що воювала на боці Німеччини, як стверджують закордонні архіви, налічувала понад 2,5 мільйона вояків. З них 150 тисяч есесівців, 50 осіб вищого командного складу, 16 героїв Радянського Союзу. Їхні імена залишаються в таємниці. Радянська інформація ніколи нічого про РВА не повідомляла, а лише часом згадувала про «власовську армію», нібито здану німцям генералом Власовим. Цей міф корениться в свідомості легковірів до цього часу. Однак насправді ідеться про 2-гу Ударну армію Волховського фронту генерала Крючкова, що була в оточенні, а сам генерал захворів. У складі цієї армії я потім воював солдатом. Генерал Власов, після призначення його командувачем (він замінив Крючкова) для виведення армії з оточення, на 12-й день був викрадений німецькими диверсантами. З оточення 2-га армія вийшла самостійно. Командувачем згодом призначили генерала Федюнинського.
Тож РВА ніякого стосунку до 2-ї Армії не має, це зовсім інше військове угруповання. Вона була створена у 1942 році «Комітетом визволення Росії від більшовиків» (на правах державного уряду) генералами Смисловським, Красновим та намісником на престол Росії Костянтином (племінником царя Миколи ІІ). А генерал Власов став її головкомом у 1943 році.
Друга Ударна армія, моя армія, лише воювала проти РВА, вела тяжкі кровопролитні бої. Проти РВА воювала вся Червона Армія. Аналізуючи стан тих подій, необхідно упевнено стверджувати, що Радянський Союз воював одночасно з Німеччиною і Росією. РВА була величезною, чисто російською військовою силою, що воювала на боці фашистської Німеччини на просторі від Чорного до Балтійського морів. Жоден маршал (за винятком Василевського), жоден генерал, жоден науковець-історик, жоден письменник чи журналіст цьому беззаперечному факту війни з РВА не надали уваги. Факт існування такої армії та війни з нею неможливо забути, як не забуває Росія Латвії, Естонії й Україні їхніх есесівських дивізій.
Відомо, що атрибути цієї російської армії перейшли до Росії (штандарти, прапор, герб, оздоби). Відомо також, що Прагу від руйнування німецькими військами уберегла саме РВА під командуванням Власова, а не Червона Армія. Радянські тільки вирізали по празьких шпиталях поранених вояків РВА, а тисячі полонених розстріляли. Полонили і Власова. Які збитки понесла Червона Армія у війні з РВА достеменно не відомо, знаємо тільки, що дуже великі. Вояків РВА було знищено майже всіх. Це жахлива, трагічна сторінка історії російського народу, сімей вояків РВА. Але Росії до знищення мільйонів без суду не звикати.
Доля організаторів РВА така: Власова повісили, Краснова розстріляли, Смисловський похований у Ліхтенштейні, доля намісника престолу Костянтина мені не відома.
Вельмишановні! Виявіть патріотизм, мужність та військове вміння, повагу до загиблих невідомо за що і повідомте про жахливі події часів ВВВ. День Перемоги повинен бути світлим, чистим, правдивим. Якби не РВА, то Перемога була б у 1944 році.
З повагою учасник бойових дій, інвалід ВВВ Герасимов Георгій Миколайович з м. Кременчук.
7 лютого 2005.
Вельмишановний пане Міністре оборони України!
Вельмишановні панове генерали Українського війська!
Напередодні 60-річчя Перемоги звертаюсь до вас iз проханням розібратися із третьою «чорною плямою» у минулій ВВВ, яка стосується українства. Якщо вам доведеться побувати в колишній столиці гетьмана Богдана Хмельницького Чигирині, прошу, зверніть увагу на цей куток Черкащини. Що не село - всюди могили, могили загиблих у війні. Смілянський, Кам'янський та Олександрівецький райони вкриті могилами, де від 100 до 1000 поховано в одній ямі, не менше, ніж під Сталінградом. У могилах спочивають колишні колгоспники, які змогли врятуватися від нацистів. Після звільнення їхньої землі від німців, за декілька годин їх було мобілізовано до Червоної армії. На 3-5-й день їх без зброї погнали на німецькі окопи, а за їхніми спинами пильнували роти автоматників у зелених кашкетах. Тут загинули тисячі, в їхньому числі й мої брати, дядьки й інша рідня. Усі, хто народився до 1924 року, були направлені в тил на військове навчання. Тож я потрапив до Казані. Мій брат Володимир, 1904 року народження, був бригадиром у колгоспі, під час мобілізації йому наказали зібрати всю бригаду (45 осіб), створити взвод і бути в ньому командиром. Військовій справі брат ніколи не навчався. Увесь взвод загинув і похований в Олександрівці. Таких беззбройних вояків на цім закуті загинули тисячі. Коли мені все це розповідали після війни безногі й безрукі колгоспники, я не міг повірити, а вони плакали, переповідаючи той жах. Як на Лівобережжі, так і на Правобережжі в цивільному одязі, без зброї загинуло від Херсона до Києва понад мільйон. На Лівобережжі могил менше, бо при форсуванні Дніпра трупи топили в ріці. Я бачив на власні очі дуже багато свідків, що запали до пам'яті. Але хочу перейти й до іншої теми, не менш важливої.
Вельмишановні! Я б до вас не писав про цю забуту людьми, але не Богом, «чорну пляму», якби не був ознайомлений з цілком таємним наказом № 007/42 від 22.VI. 1944 року, який віддав нарком Лаврентій Берія та замнаркома оборони Георгій Жуков - про знищення українства на рівні з чеченцями, інгушами та кримськими татарами й іншими народами. Кров стигне в жилах, як читаєш! Кого я поважав? Ката українського народу, маршала Жукова? Чому та чию медаль я ношу? Розум не збагне. За віщо нищилась і нищиться Україна російськими катами, панове генерали, поясніть, доведіть! Благаємо вас, розбуджуйте національний, патріотичний дух нашого війська, поверніть їм любов до своєї Батьківщини - України, боріться разом за її славу!
Підніміть прапор слави УПА. Внесіть пропозицію святкувати День захисника Вітчизни 29 січня, у День Крутів, а не 23 лютого, в пам'ять про армію, яка посунула нищити український народ. Слава і велич наша залежить від вас, панове, та Українського війська.
9 лютого 2005.
Кременчук.
Совершенно секретно
Приказ № 007/42
22 июня 1944 года г. Москва
По народному комиссариату внутренних дел Союза и народному
комиссариату обороны Союза ССР
Агентурной разведкой установлено: за последнее время на Украине, особенно в Киевской, Полтавской, Винницкой, Ровенской и других областях, наблюдается явно враждебное настроение украинского населения против Красной Армии и местных органов Советской власти. В отдельных районах и областях украинское население враждебно сопротивляется выполнять мероприятия партии и правительства по восстановлению колхозов и сдаче хлеба для нужд Красной Армии...
Приказываю:
1. Выслать в отдаленные края Союза ССР всех украинцев, проживающих под властью немецких оккупантов.
2. Выселение производить:
а) в первую очередь украинцев, которые работали и служили у немцев;
б) во вторую очередь выслать всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации;
в) выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии;
г) выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться одним и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии.
3. Над красноармейцами и командирами из оккупированных областей установить следующий контроль:
а) завести в особых отделах специальные дела на каждого;
б) все письма проверять не через цензуру, а через особый отдел;
в) прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек командиров и красноармейцев.
4. Для борьбы с антисоветскими бандами перебросить 12-ую и 25-ую карательные дивизии НКВД. Приказ объявить до командира полка включительно.
Народный комиссар внутренних дел Союза ССР Берия.
Зам. народного комиссара обороны Союза ССР маршал Советского Союза Жуков.
У знаменитому на весь світ сталінському таборі для дружин «ворогів народу» та членів їхніх сімей автор побував кілька тижнів тому. Власне, поїздка до Музейно–меморіального комплексу «АЛЖИР» (абревіатуру російською вигадали самі репресовані жінки — «Акмолинский лагерь жен изменников Родины») була одним із пунктів програми під час відрядження до Казахстану. >>
Голова ветеранської організації 13-ї армії Федір Прокопович Лещенко знає про війну не з розповідей. Йому довелося побачити усі її нутрощі - і зраду, і героїзм, і воїнів-алкоголіків, і мародерів-гвалтівників, і лікарів-нездар... Він мав би бути Героєм Радянського Союзу - виконані Федором Прокоповичем бойові завдання й отримані відомості командування полку оцінило таким високим званням. >>
Кореспондент «УМ» побувала в родинах, у яких фатальне авіашоу на львівському летовищі відібрало найдорожче — у кого обох дітей, у кого матір, єдиного улюбленого онука, а кого зробила скаліченим навіки. Як вони живуть, на що сподіваються, кого проклинають? Чи чекають від держави і досі не відшкодованої компенсації? Що думають про засуджених за цю трагедію «стрілочників»? >>
Едік був славним хлопцем... Єдиною дитиною у батьків, єдиним онуком у бабці та дідуся. Власне, саме Марія Пилипівна та Іван Никифорович Строєві стали для хлопчини найдорожчими людьми. Батьки розлучилися, коли Едіку виповнилося лише три роки, і відтак з дитинства його виховували бабуся Марiя та дід Іван. А потім батьки Едіка виїхали жити за кордон, і в кожного з них почалося своє життя. «Едік був для нас єдиною розрадою, — каже Марія Пилипівна майже пошепки, бо голос неслухняно дрижить, — гарно вчився, завжди такий привітний до нас був, допомагав у всьому. Жартував, що хоче бути генералом... Тому й учився у військовому інституті... А після закінчення школи директорка навіть подяку написала за його гарне виховання...» >>
Стефан Козак у ту «чорну суботу» втратив 24-річного сина Гриця. Йому, як нікому, відомо: як то воно — втратити найдорожче. Напевно, через те він знайшов у собі сили й став ініціатором створення громадської організації «Скнилівська трагедія». Вже третій рік пан Стефан оббиває пороги різноманітних чиновників, до нього йдуть з усіма проблемами родичі загиблих, постраждалі. «Я їм кажу, що потрібно виходити з того кола, слід про щось інше думати, — розповідає пан Стефан. — Слід жити далі... Потрібно почати з себе: три роки тому моє життя перевернулося, і того, що я мав, у мене більше не буде. Але потрібно жити далі...» >>
Життя Надії Ковбак три роки тому розділилося навпіл. Молода й красива дівчина, яка мала й гідну освіту, і роботу, пішла з подругою однієї липневої суботи на свято авіаційної техніки, аби повернутися звідти інвалідом і не пам'ятати про це нічого. Достеменно ніхто не знає, що сталося під час падіння літака з Надією, але її діагнози говорять самі за себе. «Надя отримала закриту черепно-мозкову травму, — розповідає її старша сестра Алла. — Вона майже місяць лежала в комі, дихала за допомогою апарату. Лікарі навіть нам сказали, що вона безнадійна і що ми б мали готуватися до найгіршого. У Наді була зламана ліва рука, ліва нога, права лопатка, ключиця, а потім ще виявилося, що у хребті три переломи. Але вона вижила». >>
