Вшановуючи пам’ять жертв, відвідувачі «АЛЖИРу» мають пройти під спорудою (праворуч), що символізує національні убори казашки і казаха. (автора.)
«АЛЖИР» розташований лише за 40 кілометрів від столиці Казахстану Астани (колишні назви — Акмола, Цілиноград). Тож чимало туристів заїжджають сюди, щоб ушанувати пам’ять репресованих жінок, дізнатися про їхню «Голгофу» в часи сталінізму й зрозуміти, що подібне не має повторитися знову.
Український підприємець Володимир Скрипник, який також є співголовою громадської ради українських громадських організацій Казахстану при вітчизняній амбасаді, бував у цьому важкому місці неодноразово. Він і став першим екскурсоводом для гостей з України — голови Української всесвітньої координаційної ради Михайла Ратушного, народних артистів України Олега Дзюби і Володимира Болдарєва та інших.
«Клімат казахського степу вкрай суворий, — пояснює пан Скрипник. — Улітку спека сягає 40 градусів, хмари комарів, а взимку — морози до 40 градусів. І цiлий рік не вщухають степові вітри. Взимку — зі снігом, улітку — з піском. Уявіть, у яких умовах доводилося відбувати покарання!»
Ці слова підтверджує побачене на території меморіалу: десятки робітників укладали по–новому плитку на алеях та на будівлі самого музею у вигляді шатра. Різкі зміни клімату не витримує навiть будівельний розчин, натомість через це мали пройти матері, дружини, сестри та діти «ворогів народу». Робітники кажуть, що завершити реставраційні роботи мають до перших морозів.
Натомість перших засуджених сюди привезли етапами у вагонах–«теплушках» на початку січня 1938 року. В люті морози жінки–першоетапниці власноруч будували саманні бараки, встановлювали нари, а матрацами слугувала солома. Новоприбулі будували бараки для наступних етапів.
Тоді територія табору представляла собою 30 гектарів землі, обнесених двома рядами колючого дроту, із вишками охорони по периметру. Нині на території меморіалу також стоїть вишка охорони. А ще наочним експонатом є «теплушка» — саме у таких вагонах могли перевозити до 70 репресованих, а їхній шлях до Казахстану міг тривати до двох місяців!
На території табору було озеро, поросле очеретом. Очерет використовували на будівництві влітку, а перші роки взимку лише ним топили свої бараки. Працівники меморіалу розповідають, що часто жінкам доводилося ледь не по пояс у холодній воді різати очерет, щоб... зігрітися потім. Але очерет давав так мало тепла, що температура в бараках не перевищувала восьми градусів!
Казахи із сусіднього аулу не мали права допомагати засудженим. НКВС, яке наглядало за табором, мало писати звіти на кшталт, що місцеве населення засуджує цих «ворогів народу». Голова Ради українців Казахстану Юрій Тимощенко, який водночас є заступником голови Асамблеї народу Казахстану (а головою є ніхто інший, як президент Назарбаєв), розповів цікавий випадок...
«Одного дня діти з аулу на радість охороні почали кидати в жінок камінці через колючий дріт, — розповідає пан Тимощенко. — Так тривало кілька днів поспіль: жінки намагалися не звертати уваги на маленьких настирливих казахів, а ті кидали камінці ще з більшим запалом. Нарешті одна з жінок підібрала камінець та уважно його роздивилася. Виявилося, що це не камінь, а курт! Так казахи називають висушене кисле молоко вівці або верблюда! Курт має характерний сірий колір і є одним із традиційних харчів кочівників та скотарів. Після цього жінки з подякою підбирали кожен такий «камінець»!».
У самому музеї вам обов’язково покажуть фільм про «АЛЖИР», під час перегляду якого деякі чоловіки не можуть стримати сліз. Головна архітектурна ідея комплексу теж вражає: з металу зроблено велику споруду, що символізує національні головні убори — жіночий і чоловічий.
«Казах, який потрапляє сюди вперше, спочатку не може відвести від неї очей від здивування, — розповідають працівники меморіального комплексу. — Адже білий головний убір жінки тут покриває чоловічий. А в традиції Середньої Азії жінка не може бути вищою за чоловіка в жодному разі! Але не тут, не в «АЛЖИРі». Бо цей пам’ятник показує, що жінки в цьому пеклі страждали через своїх чоловіків, батьків i синів».
Показовою є доля першого начальника «АЛЖИРу» Сергія Васильовича Баринова, якого самі засуджені жінки називали «Валерьян Валерьянич». У нього була гарна кар’єра, але він сам ледь не став жертвою репресій. Йому пощастило, його лише понизили у званні та відправили до Казахстану.
Чому ж жінки прозвали його «Валерьян Валерьяничем»? Наразі невідомо, хто саме придумав це прізвисько, але жінки «АЛЖИРу», які лишилися в живих донині, припускали, що через заспокійливу валер’янку. Коли в бараках починався жахливий плач і виття (варто було одній заридати, забитися в істериці, як не витримували й інші), приходив начальник Баринов і починав втішати нещасних жінок. Казав, що їх засудили помилково, невдовзі це з’ясується, їх звільнять, і вони повернуться назад до дітей.
Начальник разом із дружиною налагодили медичну допомогу в таборі iз засуджених жінок — відомих на волі лікарів. Товариш Баринов рятував і дітей табору, влаштував навіть дитячий садок. Звідки діти? Одні жінки пішли по етапу вже вагітними, інші завагітніли вже в «АЛЖИРі» (від кого — це їхня таємниця). Коли Баринова на півроку перевели на інше місце служби, жінки в «АЛЖИРі» почали вмирати сотнями.
Баринов лишився жити в Казахстані. В останні роки існування СРСР цьому пенсіонеру ледь не влаштували суд честі. Він лише подзвонив у Москву, і на його захист негайно встали всі живі на той час колишні засуджені «АЛЖИРу».
...На території комплексу багато меморіальних плит із прізвищами жінок, що відбували тут покарання. Багато національностей з усього СРСР, є й полячки, словачки, китаянки... Багато хто знаходить тут і своє прізвище, прізвище не обов’язково своєї далекої родички. Польща, Росія, Ізраїль та інші держави встановили тут пам’ятні камені на честь своїх співвітчизниць. Михайла Ратушного найбільше вразив саме український: «Донькам України, підступно і безжалісно покараним сталінським режимом за свою вірність».
Найбільший радянський жіночий табір («АЛЖИР»), який був одним iз трьох «островів» «Архіпелагу ГУЛАГ», засновано у грудні 1937 року. Офіційна назва — 17–те жіноче таборове спеціальне відділення Карагандинського ВТЛ (Карлагу) в Акмолинській області, або виправно–трудовий табір «Р–17». Перші етапи до табору почали приходити у січні 1938 року. Вже за півроку він був переповнений — тут утримували близько восьми тисяч жінок. Більшість із них були так звані ЧСІР (російською означає «члены семей изменников Родины»). Йдеться переважно про членів сімей радянської еліти — дружини і сестри маршалів, наркомів, партійної номенклатури, діячів науки, культури, мистецтва.
Табір неофіційно називали «26–та точка», бо він розташовувався у трудовому поселенні №26 (нині село Малинівка Акмолинської області). Але в історію ввійшла назва, придумана самими жінками — «АЛЖИР». Табір проіснував до смерті Йосипа Сталіна у 1953 році. За ці роки через нього пройшли більше 20 тисяч жінок і дітей (iз них майже 800 українок).
На місці колишнього табору за ініціативи Президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва чотири роки тому створено Музейно–меморіальний комплекс жертв політичних репресій «АЛЖИР». Під час офіційного відкриття комплексу 31 травня 2007 року лідер Казахстану особисто виступав перед запрошеними сюди з багатьох країн СНД колишніми ув’язненими жінками «АЛЖИРу». Звів меморіал заслужений архітектор Казахстану Сакен Наринов.
Голова ветеранської організації 13-ї армії Федір Прокопович Лещенко знає про війну не з розповідей. Йому довелося побачити усі її нутрощі - і зраду, і героїзм, і воїнів-алкоголіків, і мародерів-гвалтівників, і лікарів-нездар... Він мав би бути Героєм Радянського Союзу - виконані Федором Прокоповичем бойові завдання й отримані відомості командування полку оцінило таким високим званням. >>
«Уважно прочитавши статтю «Скопенко проти «УМ», я замислився, стало прикро і боляче від думок: чому наш народ не може піднятися з бидлячого стану? що треба, щоб українці відчули свою гідність і перестали плазувати перед гнобителями? - пише до «УМ» її постійний читач, інвалід Великої вітчизняної війни полковник у відставці Георгій Герасимов. - Мій душевний стан надихнув мене надіслати вам листа з надією, що ви ознайомите з ними істориків кафедри в «господарстві» Скопенка. Як я хочу отримати на них відповідь, ви собі навіть не уявляєте! >>
Кореспондент «УМ» побувала в родинах, у яких фатальне авіашоу на львівському летовищі відібрало найдорожче — у кого обох дітей, у кого матір, єдиного улюбленого онука, а кого зробила скаліченим навіки. Як вони живуть, на що сподіваються, кого проклинають? Чи чекають від держави і досі не відшкодованої компенсації? Що думають про засуджених за цю трагедію «стрілочників»? >>
Едік був славним хлопцем... Єдиною дитиною у батьків, єдиним онуком у бабці та дідуся. Власне, саме Марія Пилипівна та Іван Никифорович Строєві стали для хлопчини найдорожчими людьми. Батьки розлучилися, коли Едіку виповнилося лише три роки, і відтак з дитинства його виховували бабуся Марiя та дід Іван. А потім батьки Едіка виїхали жити за кордон, і в кожного з них почалося своє життя. «Едік був для нас єдиною розрадою, — каже Марія Пилипівна майже пошепки, бо голос неслухняно дрижить, — гарно вчився, завжди такий привітний до нас був, допомагав у всьому. Жартував, що хоче бути генералом... Тому й учився у військовому інституті... А після закінчення школи директорка навіть подяку написала за його гарне виховання...» >>
Стефан Козак у ту «чорну суботу» втратив 24-річного сина Гриця. Йому, як нікому, відомо: як то воно — втратити найдорожче. Напевно, через те він знайшов у собі сили й став ініціатором створення громадської організації «Скнилівська трагедія». Вже третій рік пан Стефан оббиває пороги різноманітних чиновників, до нього йдуть з усіма проблемами родичі загиблих, постраждалі. «Я їм кажу, що потрібно виходити з того кола, слід про щось інше думати, — розповідає пан Стефан. — Слід жити далі... Потрібно почати з себе: три роки тому моє життя перевернулося, і того, що я мав, у мене більше не буде. Але потрібно жити далі...» >>
Життя Надії Ковбак три роки тому розділилося навпіл. Молода й красива дівчина, яка мала й гідну освіту, і роботу, пішла з подругою однієї липневої суботи на свято авіаційної техніки, аби повернутися звідти інвалідом і не пам'ятати про це нічого. Достеменно ніхто не знає, що сталося під час падіння літака з Надією, але її діагнози говорять самі за себе. «Надя отримала закриту черепно-мозкову травму, — розповідає її старша сестра Алла. — Вона майже місяць лежала в комі, дихала за допомогою апарату. Лікарі навіть нам сказали, що вона безнадійна і що ми б мали готуватися до найгіршого. У Наді була зламана ліва рука, ліва нога, права лопатка, ключиця, а потім ще виявилося, що у хребті три переломи. Але вона вижила». >>
