«Я завжди на війні залишав кілька куль для себе»

       Голова ветеранської організації 13-ї армії Федір Прокопович Лещенко знає про війну не з розповідей. Йому довелося побачити усі її нутрощі - і зраду, і героїзм, і воїнів-алкоголіків, і мародерів-гвалтівників, і лікарів-нездар... Він мав би бути Героєм Радянського Союзу - виконані Федором Прокоповичем бойові завдання й отримані відомості командування полку оцінило таким високим званням. Проте через ярлик сина «ворога народу» органами СМЕРШу кандидатура була заблокована....  Із нагоди сумної дати - початку Великої Вітчизняної війни - Федір Прокопович згадує про ті страшні й жертовні дні.    

«Найстрашнішим під час війни вважався полон»

      - Федоре Прокоповичу, як для вас почалася війна?...

      - Війна мене застала учнем Малинського лісотехнічного технікуму. Одразу ж для себе прийняв рішення стати на захист країни. Слід сказати, що в ті часи патріотизм у молоді був високий. Вірили в унікальність своєї країни, непогрішимість політики партії і Сталіна. Вважали, що він справжній вождь, надлюдина. Тому з розумінням сприймали корінні повороти в зовнішній політиці СРСР. Але певні дії все-таки викликали приховане обурення. Дуже непопулярною серед населення була, наприклад, війна з Фінляндією. У моєї тітки загинув чоловік, дуже багато поверталось поранених, обморожених, із відрізаними кінцівками. Все це накладалось на нерозуміння цілей цієї кампанії. Це був своєрідний Афганістан сталінських часів, тільки набагато гірший. Під час громадянської війни в Іспанії люто ненавиділи франкістів і фашистів, радо приймали іспанських дітей. Після ж підписання Пакту про ненапад 23 серпня 1939 року, коли Німеччину офіційно проголошували нашим другом, у душах багатьох пішло розділення. Виникали двоякі почуття. Тому війна стала ніби моральним відпустом, який вирішив важку дилему, вибудувану радянським керівництвом. Війна вважалась священною. Бо хто б до нас не приходив, але ніхто кусок хліба на стіл ніколи не клав. Тому свято вірили, що треба вставати і будь-якими способами визволяти рідну землю.

      - Ви ж тривалий час перебували в підпіллі, які особливості партизанської боротьби в тилу ворога?

      - Особливості такі, що ти ніколи не знав, звідки нагряне ворог. Суцільної лінії фронту, яка чітко відділяє своїх від чужих, не було. Це і створювало певну напругу. А виживали партизани за рахунок реквізиції майна зі складів німців і колаборантів.

      - Наскільки у вас сильною була неприязнь до ворога? Чи змінювалось це почуття протягом війни, при особистих зустрічах і розмовах з німцями? Чи відчували ви страх і чого найбільше боялись?

      - Стійкий образ ворога-окупанта я незмінно проніс крізь усю війну. Ненависть була сильною, не хотіли рабства і злиднів. Скажу навіть більше, коли я навчався в Ленінграді у вищій школі профспілок, то приїхала делегація з НДР, дружньої тоді нам німецької держави, але я не пішов до них на зустріч. І досі важко. Не можу я забути того, що німці творили.

      Найстрашнішим під час війни вважався полон. Ми бачили, як наших розвідників катували, вирізали зірки на тілі, робили з них калік. Тому завжди для себе я залишав декілька куль в трофейному «Парабелумі». Одного разу мало їх не використав. Сталось це в боях на Сандомирському плацдармі в серпні 1944 році. Ми тоді потрапили в оточення, вириваючись із нього, разом з іншим розвідником, були важко поранені. Залягли в картоплі, благо, маскхалати зливали нас iз місцевістю. Саме біля нас вискочив ескадрон засідки власівців, пізнали їх по щедрому російському мату. Один з них проскочив у метрах п'яти і помітив нас. Я вже морально приготувався стрілятись. Але в нього, видно, совість була, проїхав і нічого не сказав. Слід сказати, що цих зрадників ми ніколи не жаліли, ненавиділи їх більше, ніж фашистів. Цей бій закарбувався назавжди в пам'яті як найстрашніша подія в моєму житті.

      Взагалі страх на війні - річ непостійна. У бою ти про нього забував, не до цього було. Інша річ час перед боєм, коли проходила артпідготовка, йшли авіанальоти. Пригадую, як звільняли Раву-Руську і потрапили під страшне бомбардування. Німці вважали, що ми лише готуємо штурм міста, у той час як воно вже було взяте. Там вони влаштували таке, що голова йшла обертом, ганялись за нами буквально на поземному польоті, воронки від бомб були такі, що вода повиступала. А що ти зробиш з автоматом проти броньованого корпуса! Було таке відчуття, що тільки диво може врятувати. Я й не знаю, як уцілів...

      Окрема тема - діяльність (чи, скоріше, бездіяльність) нашої авіації. Чомусь ми її підтримку відчували не часто, натомість аси Люфтваффе про нас не забували.

      На жаль, багато втрат Радянська армія зазнавала і внаслідок дурості, халатності й нетямущостi командного і рядового складу РСЧА. Так, одного разу, після вдалої розвідки, ми повертались iз «язиком»-німцем. Уже підходили до своїх траншей, як раптом нас зустрів вогнем кулеметник iз бойової охорони. Він задрімав і з пересоння, без попередження, відкрив вогонь на звук. У результаті було вбито полоненого і смертельно поранено мого найкращого друга Колю Фролова, який його супроводжував. Ховати друга - це нестерпна мука. Досі я чую його передсмертні слова, які злітали з обпалених вуст: «Напиши моїй матері!..». Я був настільки розбитий морально, що в наступні декілька днів мене навіть не брали на завдання. Навіть така жорстока війна не виїдає людські почуття та емоції.

      Цього горе-охоронця ми добряче потовкли, але що вже зміниш, людей не повернеш. І так бувало, виявили нас німці, ми затримались, приходимо, а пароль уже змінився. То добре, якщо в бойовій охороні кулеметник з напарником не задрімає. А якщо ні, то, як у цьому випадку, він, не подаючи голосу, тисне на гашетку. Нас не питали пароль, а ми й не знали. Ось так і зазнавали втрат...

«Розміновували дорогу людськими тілами»

      - Ще один випадок пов'язаний з пияцтвом, - згадує далі Федір Прокопович. - Командний склад, як правило, завищував кількісний склад частини, це дозволяло одержувати більше провіанту і, зокрема, спирту (відомі «наркомiвські 100 грам»). Так одного разу на чергове завдання з нами вирішив сходити другий помічник начальника штабу. По дорозі він потягував з фляжки саме ці понаднормові дози, незважаючи на відсутність закуски. Його несвоєчасна бравада, спричинена хмільною хоробрістю, не залишилась непоміченою німцями, і на нас спрямували шквальний вогонь. У метушні при відході загинув кращий розвідник, колишній партизан Михайло Шевчук. Цього штабіста ми добряче віддубасили, хоча були і більш радикальні ідеї. А командира полку попередили, що наступного разу, якщо він наважиться знову з нами піти, ми його самі й прикінчимо.

      Як не згадати в цьому ракурсі і про наше командування. Був у нас один командир кулеметної роти з освітою в сім класів і без жодних спецзнань. Якось у нього спитали, що таке лімб (вимірювальний прилад градусів і кутів. - Авт.), він і сказав: «Це те, що блищить». А поряд, виблискуючи, проїжджала трофейна «емка» командира дивізії, то хлопці й закричали: «Лімб поїхав! Лімб поїхав!». Сміх крізь сльози... Ось так за шість місяців масово клепали лейтенантів і посилали на фронт. А всі більш-менш навчені і досвідчені загинули або в 1937-1938 році, або в 1941-му.

      На рядових відчувалась і зміна фронтового командування. Ми це відчули, коли в березні 1944 році Перший Український фронт прийняв Г.К.Жуков. Цей маршал «з придур'ю» кинув наказ: «Давай наступай, не давай передишки німцю!». І ми і в дощ, і в багнюку побігли проводити безглузді лобові атаки, без належної підтримки артилерії і авіації, без достатніх сил, коли в «ударному кулаку» атаки відстань між бійцями доходила до 10 метрів (статутні норми - 1-2 м. - Авт.). Не дивно, що ми зазнавали значних втрат. Розміновуванням ніхто серйозно не займався: проробили швиденько вузький коридорчик, а межі не позначили, тому подальше розмінування відбувалось за рахунок людських тіл. Після такого у нас в ротах залишалось по 8-9 осіб (штатно 120-150 осіб. - Авт.).

      Незрозумілим і злочинним для мене була ситуація з молодим поповненням. Цю ненавчену і необстріляну молодь (16-18 років) кидали одразу ж у бій. І, зрозуміло, вони масово гинули.

«Кожний командир, починаючи від ротного, мав свою «супутницю» по війні»

      - У яких умовах вам доводилось воювати? Як проводили своє дозвілля радянські воїни?

      - Умов для простого солдата, по суті, і не було. Спали і відпочивали ми де вийде. Якщо щастило і знаходили якусь уцілілу хату, то лягали метусем на долівку, аби більше влізло, і зігрівали себе тілами. Добре, якщо якась солома була, а то, бувало, спали й на кахлі, що потім доводилось примерзлі плащі віддирати і покривати їх латками. Щоб не замерзли, командир давав команду: «Кончай ночевать, славяне! Выходи строиться!». На передовій особливо не поспиш. Вирив собі окопчик, притиснув гвинтівку до тіла і відпочиваєш. Це лише командирам на віддалі землянки з умовами будували, а солдат спав, де впав. Інколи виходило розводити вогнище аби погрітись, воду закип'ятити, мерзлий хліб підігріти. Курити і то доводилось в долонях, щоб вогник не помітили.

      Я ніколи не вірив, що можна на ходу спати, але переконався: йдеш, спиш, ноги чавкають - нема в що перевдягтись. Жодних запасів білизни не було. У чому був солдат, у тому й ішов, і форму ніколи не міняли. А коли вже заїдали воші (а вони - незмінні супутники війни) і ситуація на фронті дозволяла (що траплялось не частіше двох місяців), проходила дегазація білизни. В той час, як ми парились, нагрівали бочки, в кришці вирізали отвір для труби і цим паром травили одяг. Віддавали тобі вже теплий одяг з полущеними вошами.

      Їжею нас теж не балували. Привозили двічі на день: вранці і ввечері. Меню переважно обмежувалось ріденьким супом і кашею з крупи чи перловки, інколи туди додавали американської тушонки, яка, що не кажи, була досить смачною. Хитрі німці, бувало, вивчать наш розклад, почекають, поки ми отримаємо їжу, і коли вже несеш її своїм товаришам, починають обстріл. То так що лише пусті термоси доносиш.

      У вільні хвилинки між собою вели розмови переважно про довоєнне життя: хто чим займався, куди ходив, що бачив. Ділились життєвим досвідом. Був у нас Ваня московський, сидів колись, він мав трохи досвіду в жіночих справах, а я ж, як і більшість, були ще нецілованими, то коли він розповідав, ми лише роти і розкривали. Згадували ми скрізь і тиловиків, які за харчі купували жіночі серця. Жіноча тема була неоднозначною. З одного боку, ми бачили безприкладний героїзм дівчат-льотчиць. А з іншого - стикались із побутовою деградацією, коли багато дівчат з обслуговуючого персоналу ставали коханками командирів, при тому, що у них були свої дружини в тилу. Кожний командир, починаючи від ротного, мав свою супутницю на війні.

      Особливо приємно було отримувати листи. Якщо рідним ми писали про бойові будні, то вони відписували про свої проблеми в тилу. Отримавши заповітний трикутник, сідали компанією і вголос читали для всіх. Якщо це була незнайома дівчина з тилу, то хтось відписував, а інший міг вставити свою фотокартку.

      Музичний ансамбль довелося зустріти лише раз - на переформуванні під Бродами. Це була невеличка частка мирного цивільного життя, про яке можна було лише мріяти. А в Млинові вперше в житті й за всю війну побачив кінофільм - це була довоєнна стрічка «Учитель». На фронті ми теж не нудьгували і під баян виконували популярні фронтові пісні: «Синий платочек», «Прощай, любимый город», «Вставай, страна огромная»...

      - У сучасній історіографії дебатується питання про «визволення» чи «окупацію» країн Центральної та Східної Європи. Як ви відчували настрої населення? Чи відомі вам приклади мародерств і гвалтувань? Міжнаціональні конфлікти в Червоній Армії були?

      - З усією відповідальністю можу сказати, що на звільнених територіях нас зустрічали як визволителів. Так, була певна настороженість у жителів Західної України та Польщі (це ті місця, де я був). Їх лякали колгоспами і репресіями. Галичани вже за півтора року це відчули, а поляки чули про розстріл польських офіцерів під Катинню. У Польщі гвалтувань не було. Кажуть, що в Німеччині щось подібне спостерігалося, але я не був і не бачив, тому не можу стверджувати. Натомість мародерство в певних формах було присутнє. Як тільки ми вступили до Польщі, один достроково звільнений крадій полiз до пасіки, а оскільки була зима, всі бджоли загинули. То його одразу ж, за рішенням трибуналу, розстріляли. Ми подекуди користувалися покинутими фільварками і палацами.

      Значних форм цей процес набув у Німеччині. Через те, що дозволили відправляти трофеї додому, навісили ярлик, що ми армія не «визволителів», а «мародерів»! Питається, чого не вистачало тому Жукову, Лідії Руслановій чи Крюкову, що вони гнали ешелони з Німеччини? Я приїхав із Харківського госпіталю, маючи 48 кілограмів, на милицях, у старій бавовняній одежині, видали черевики з обмотками, новим був лише один бавовняний пасок. А наш найкращий командир дивізії, а потім і корпусу, направив сім «студебекерів» із цим трофейним барахлом, посадив дружину і сина. А в районі Торчина їх зустріли хлопці з лісу і знищили. Так заразом втратив і награбоване, і родину.

      Очевидних міжнаціональних протиріч в армії не існувало. Було таке, що командири не хотіли, аби приходило поповнення з середньоазіатських республік. Вони були недисципліновані воїни, часто симулювали. З євреями конфліктів теж не існувало - їх просто на передовій було не зустріти. Політруками були, перукарями, на складах, могли бути в танкових екіпажах, а так щоб серед піхоти я їх не бачив. До українців спостерігалася певна неповага. Вважалось, що вони добровільно здавались у полон (що характерно для 1941 року), а насправді самі допустили цю непідготовленість, розхлябаність і безвідповідальність.

«У всіх поранених лікарі шукали гангрену, аби відрізати й позбутися проблеми»

      - Що вам запам'яталось з госпітального життя?

      - Госпітальний період негативно відбився в моїй пам'яті. Годували препогано, гірше, ніж на фронті. Німці могли бомбити, а на милицях далеко не втечеш. Рятувало те, що ти вже не гнив в окопах. Не забути дуже низький рівень персоналу. У всіх поранених шукали гангрену, аби відрізати і позбутися проблеми. Так, після бою на Сандомирському плацдармі мені один горе-лікар в Дніпропетровському госпіталі забажав відрубати ліву ногу по самий таз. Добре, що мав із собою трофейний «Парабелум», вистрілив у повітря, і мене швидко доправили до Харківського госпіталю. На жаль, не запам'ятав імені цієї жінки, але вона врятувала мені ногу. Звичайно ж, ніякої гангрени там не було. А скільки таких калік наплодили подібні горе-лікарі?..

      - Війна якось позначилась на вашому житті?

      - Воєнні сни сняться і досі: бої, стрілянина, атаки, смерті. Хто таке пережив, не забуде ніколи...

Олександр КРИКНІЦЬКИЙ.