Сріберна Земля

      Ми заходимо у двоповерховий будинок на початку вулиці Прикордонної у Грушеві. (Прикордонна, бо через річку - Румунія). Журналісти виходять з мікроавтобуса промоклі й втомлені після відрядження, але тут оживають. Ще б пак! Адже таке навряд чи десь ще зустрінеш!

      У звичайній хаті - справжній музей. Весь другий поверх свого помешкання Василь Тегза віддав під колекції. На 120 квадратних метрах - тисячі експонатів. Пересуватися доводиться обережно, аби не наступити на який-небудь атрибут давноминулого життя. Над деякими експонатами доводиться довго ламати голову: як же ними користувалися? Наприклад, над тодішньою дерев'яною «праскою».

      Господар сам проводить коротку екскурсію. Він до цього вже звик. Адже туристи тут - часті гості. На трасі до гуцульського Рахова це - найколоритніша зупинка, яка може конкурувати навіть із географічним Центром Європи в Діловому.

      Єдиний приватний музей на Закарпатті носить поетичну назву «Сріберна Земля» (за переказами, колись тут добували срібло). Зібрана Василем Тегзою колекція настільки велика, що музею присвоїли звання народного. До речі, теж єдиного на Закарпатті.

      Та й взагалі, скільки у нас тих музеїв? Крайовий довідник свідчить, що десять. Музей «Сріберна Земля» - на почесному четвертому місці. Виявляється, кількатисячне Грушево може спокійно конкурувати з Ужгородом та Мукачевом. Головне, щоб знайшовся той, хто пхатиме плуга.

      - Для чого вам створювати музей? - запитую я. Василь Тегза на мить задумався.     - Якось малював із сином у далекому селі, - розповідає. - Дивлюсь, авто стає біля старенької хати. Виходять люди. Розмовляють з бабцею. Потім починають пакувати старі речі. Розраховуються. Отак, думаю, і повивозять усю нашу історію. А шкода. Як художник, я дуже люблю старі речі. Із задоволенням їх малюю. Зрештою, це робили й наші корифеї. Той же Манайло, який обожнював народну архаїку. Тоді й вирішив, що ліпше зберегти це для людей. Почав їздити по селах, цікавитися. Працював на миловарному заводі, то міняв мило на старі речі. Як не погоджувалися - пропонував свої картини. Якщо й так не допомагало, то просто купував. У селі кепкували з мене. Це було чудо на цілий район. Дружина не розуміла, для чого я завалюю другий поверх мотлохом. Але коли почали до нас приїжджати звідусіль, аби помилуватися цією старовиною, то родина вже стала по-іншому дивитися.

      Сьогодні в колекції Василя Тегзи стільки експонатів, що й сам не може порахувати. Є тут вироби з дерева, полотна, шкіри, металу, скла, глини. Все, що пов'язане з традиційним життям закарпатського села. Окрім того, церковна утвар, зброя, нумізматика, філателія, стародруки, образотворче мистецтво, - робота для цілого культурологічного інституту. У цій хаті мовби живе дух пращурів.

      Найдивовижніше, що почав збирати свою колекцію Василь Тегза зовсім недавно - якихось п'ять років тому. Тож виникає питання: скільки цього добра розкидано по краю, якщо одна людина сама зуміла створити цілий музей?

      Пан Василь допомагає молодій журналістці з телебачення вибрати народний одяг для зйомок репортажу. А в нього цих костюмів - кілька сотень. І всі - різні.

      -Мій музей має дві суттєві переваги, - ділиться роздумами господар. - По-перше, він безкоштовний. А по-друге, у мене люди контактують iз речами. Ви їх можете торкнутися, порозглядати, приміряти. Хто вам ще таке дозволить? А в цій старовині - столітня енергетика! Було таке, що американець iз діаспори зайшов у цю світлицю, сів та й заплакав.

      Нещодавно закарпатка Меліта Цісик на конкурсі в Бразилії посіла перше місце у номінації «Національний костюм». Пан Василь із задоволенням розповідає, що одяг вона брала із його музею, а постоли він сам їй пошив. Яке ще потрібно визнання?

      - Для мене вже головне не збирати, - хитає він головою. Тепер це все треба описати й проаналізувати. Тут один каталог буде на три томи, - жартує він.

      Музей уже давно переріс межі приватного будинку. Зверталися до влади, навіть пропонували передати колекцію у Тячів. Але там залишилися глухими: «Ви що! Це ж нові штатні одиниці! Там же скільки однієї охорони потрібно!».

      - А мені, виявляється, ніякої охорони не треба, - сумно посміхається у вуса господар. - Тож поки живу я, живе й музей. А там... - він різко махає рукою.

      Ми спускаємося поверхом нижче, де дружина Людмила готує смачний закарпатський обід. Адже страви теж є елементом екскурсії. Токан з бринзою - невіддільний від «Сріберної Землі», як і куделя чи гуня. «Я хочу, аби люди відчули колорит нашого краю», - проказує господар, наливаючи погар червоного вина власного виробництва.

      І спостерігаючи спокійні рухи, чуючи його неквапливу бесіду, ніколи не скажеш, що у Василя Тегзи насправді доля далеко непроста. Мати померла, коли йому було чотири роки. Батька заслали на 25 років у табори. Так що судилося йому «світле» інтернатівське майбутнє. Зрештою, як і ще шістьом його братам і сестрам.

      Любив малювати. Зрештою, це у Тегз - родинне. Закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва. Працював художником в універмазі «Україна», тож весь вільний час простоював на даху біля мольберта. Там і помітив цього дивака народний художник України Іван Шутєв. «Ану спускайся!» - крикнув він якось хлопцеві з даху. Так і познайомилися. За підтримки відомого майстра Василя прийняли у Художфонд, де пропрацював 15 років.

      Усе йшло до того, що майбутнє Тегзи визначене, як і його ровесників, котрі нині стали іменитими митцями. Активно виставлявся на обласних, республіканських, всесоюзних виставках. Та знову втрутилася доля. Просочилася інформація, що батько брав участь в антирадянській боротьбі, і Спілка художників стала для нього закритою.

      Довелося вибрати інший шлях. Разом з однодумцями заснував альтернативну мистецьку організацію - «КЕТ» (Керечанин, Егреші, Тегза), яка не ділить митців на чорних і білих, а готова підтримувати всіх, для кого малювання є сенсом життя. Зацікавився політикою. Був серед засновників Української Гельсінкської спілки, Української республіканської партії, «Просвіти». Писав статті, малював карикатури, видавав газети, збірники пісень.

      А далі взагалі виїхав з Ужгорода на село. Працював у товариша в бізнесі. Кілька років жив у самотньої бабусі на сіні. В оборозі спав навіть під снігом. Обливався холодною водою, гартував тіло і дух. До речі, мало хто знає, що Василь - майстер спорту із самбо, чотириразовий чемпіон області.

      Але й цього невгамовній натурі виявилося замало. І тоді виник музей. Десятирічний син Василько (за традицією, у родині Тегзів старші сини - Василі) практично виростав серед цієї старовини. Він - надія і помічник уже немолодого, але твердого в своїй правді батька.

      Грушево прославилося на всю Україну тим, що тут побили на президентських виборах народних депутатів Степана Хмару та Юрія Горобця. Село стало оплотом і вотчиною СДПУ(о) в цілому Тячівському районі. Одних партійців нараховувалося 800 чоловік.

      Аби протистояти цьому, треба мати неабияку мужність. Василь Тегза працював тодi у районному штабі Ющенка, очолював мобільні групи, дружина пішла в дільничну комісію. За політику його «виїли» зі школи, де викладав малювання. Погрози на адресу Тегзів стали регулярними: музей спалимо, сина підстережемо. Малого по кілька днів переховували. Найняли людину, яка сторожувала в хаті, коли їх не було. На щастя, перемогла таки правда. Завдяки свідченням дружини, суд визнав вибори в Грушеві сфальсифікованими.

      Та в темних очах Василя Тегзи мало радості. Доля знову його випробовує. Важка хвороба несподівано впала на цього міцно збитого чоловіка. Лікування у Києві неймовірно дороге. Пожерло всі домашні запаси, а кінця-краю не видно. Доводиться навіть жертвувати найціннішим - колекцією, яку придбавав з такою радістю і насолодою. Поки йдеться про речі, що не мають великої цінності. Але...

      Прощаючись з Василем Тегзою, тиснучи його сильну, натруджену руку, думалось: як багато значить одна людина. От не було би цього художника-дивака, наскільки би змілів, здрібнів наш край. Адже саме за такими людьми колись буде визначатися час, в якому ми живемо. Час небайдужих.

Ужгород.