Винахідник з макетом свого безшатунного механізму. (автора)
На час поїздки у Пакистан Леонід Олександрович перебував у розквіті інженерних сил. До того закінчив Львівський політехнічний інститут за спеціальністю «Розробка нафтових і газових родовищ» і встиг набути досвіду на різних посадах - від помічника бурильника до керівника середньої ланки. Він народився в 1936 році в Костянтинівці на Донбасі, та в дитячі роки з батьками переїхав у Західну Україну і досконало оволодів українською мовою. На мій комплімент щодо цього, зважаючи на його російське прізвище, відповів, як поставив крапку: «Я - українець».
Схильність до відвертих, незавуальованих ситуативними чи стратегічними інтересами відповідей сподобалася не тільки мені. Колись на співбесіді у союзному міністерстві нафтогазовидобувної промисловості приставлений «для фільтрації» кандидатів неоголошений співробітник КДБ теж був вельми здивований його поясненням щодо справжньої мети поїздки у Пакистан. Я, мовив прикарпатський претендент, затятий автолюбитель і хочу купити «Волгу», але грошей не вистачає - планую підзаробити у закордонному відрядженні. Спершу переодягнений у цивільне кадебіст оторопів: «Слухайте, то ви мені таке говорите, коли інші стверджують, що їдуть у Пакистан допомагати економічному прогресові країни, що розвивається?». Проте, підкорений відвертістю, представник спецслужби, прийнявши позитивне рішення, більше ніяких запитань не ставив - перед Архиповим відкрився південний кордон СРСР у напрямку Індійського океану.
Зарплатня в Пакистані, пригадує пан Леонід, була, за радянськими мірками, дуже висока - на «Волгу» вистачало десяти місячних окладів, а в Союзі треба було б складати карбованець до карбованця зо два десятиліття. Але там дармових грошей не платили. Особливо дошкуляла спека. З Москви вилітали 28 жовтня 1969 року за температури мінус 15 градусів за Цельсієм, а приземлилися в Карачі, ніби потрапили у розпал нашого літа - ртутний стовпчик термометра сягав тридцятиградусної плюсової позначки. У квітні азійське сонце там узагалі розпікало повітря до + 47 у затінку. Тоді ж місцеві жителі збирають перший урожай пшениці. Літо - мертвий для їхнього сільського господарства сезон. Та на початку осені поля знову зеленіють сходами зернових і перед новим роком завершуються другі жнива. На зрошувальних плантаціях виростає по три врожаї цінної твердої пшениці, яку охоче купують італійці для своїх незамінних макаронів.
- Моя посада там називалася незвичним для радянського фахівця словосполученням «технічний лідер», - розповідає Леонід Олександрович. - Іншими словами, я був інженером, котрий відповідав за весь технологічний цикл. Доводилося бурити свердловини на нафтових родовищах глибиною до 5300 метрів. Поруч із нами працювало чимало зарубіжних спеців, зокрема американських. Мені ще випало літати у Східний Пакистан (тепер - окрема держава Бангладеш) і протягом місяця з перекладачем читати лекції тамтешнім бурильникам. Вони старанно схоплювали теорію, а технічне оснащення мали значно краще, ніж використовувалося в Радянському Союзі. Ми в Пакистані бурили американськими долотами, зуживаючи американські реагенти, а в Сирії, де я працював із 1977-го по 1980 роки, - ще й на американському обладнанні. Це - небо і земля, порівняно з аналогічною радянською технікою, яка лишилася майже незмінною з часу, відколи я потрапив у галузь після інституту і коли пішов з неї на пенсію. Можливо, те, що бачив як далеко пішли західні технології, і викликало бажання постійно щось удосконалювати. Хоча генетично це в мені нібито не закладено: діди були звичайними селянами, батько - вчителем української словесності, а мама - простою робітницею.
У Сирії він працював начальником дільниці №1, а сусідню дільницю очолював колега з Івано-Франківська Степан Процюк, сина якого - Тараса - пан Леонід добре знав змалку. Згодом звістка про його загибель у багдадському готелі облетить увесь світ. І треба ж було такому статися, що батько американськими долотами бурив арабські надра, а син, працюючи телеоператором агенції «Рейтер», загинув на арабській землі від американського снаряда...
Життя з машиною і життя без машини, як переконався мій співрозмовник, - дві великі різниці. Куплену на зароблені в Пакистані гроші «Волгу» він не зберігав для парадних виїздів, а об'їхав нею мало не всю європейську частину колишнього Союзу - від Ленінграда і Прибалтики до Закавказзя. «Волгівський» двигун зразка 1949 року працював надійно, але саме йому судилося потрапити під гарячу раціоналізаторську руку Леоніда Олександровича: « Я почав над цим ламати голову в 1992 році і придумав один варіант модернізації. Пішов у патентну бібліотеку - такий уже є. Придумав другий - і знову повторення чужого винаходу. Думаю далі, бо вже не можу заспокоїтися. Зрозумів, що ця тема «довбе» багатьох ентузіастів, і хтось колись обов'язково проб'є глуху стіну. Нарешті в голову прийшла нова ідея створення такого простого механізму, що він - не набагато складніший за ложку. Деякий час, щоправда, терзали сумніви, чи працюватиме він, хоча теоретично все складалося якнайкраще. Коли зробив макет, сумніви відпали - є двигун нового зразка!».
Але зарано було кричати «Еврика!». Тяжкі раціоналізаторські муки виявилися лише квіточками, бо попереду кмітливця очікував важкий і тривалий період взаємин зі столичними патентодавцями. Від моменту, коли ідея вперше «стрельнула в голову» і до повного технічного оформлення винаходу минуло три роки, від подачі заявки до прийняття рішення про видачу патенту - три з половиною роки. 19 липня 1999-го його офіційно визнали автором винаходу, повна назва якого, перепрошую за довгий технічний слоган, звучить так: «Двигун внутрішнього згорання з безшатунним механізмом, що включає корпус, в якому розміщені опозитні циліндри з поршнями і штоками, зчленовані з валом відбору потужності, виконаним з ексцентриками, які відрізняються тим, що штоки виконані у вигляді просторових ферм з наскрізними пазами, в середині яких розміщені ексцентрики валу відбору потужності і хомути, які охоплюють ексцентрики валу».
На моє прохання пояснити суть новації для ширшого, ніж затяті автолюбителі, кола читачів автор винаходу відразу вніс ясність: «Цей двигун при однакових затратах палива гарантовано дозволяє збільшити потужність на 15-20 відсотків. І лише за рахунок зміни конструкції. Виготовити його простіше і дешевше, ніж традиційний, бо зробити колінвал на 4 поршні і 5 опор - одна справа, а мій двигун має три опори. Традиційна конструкція складається з дев'ятьох поверхонь, моя - лише з п'ятьох. І менші витрати на виготовлення. Єдина умова - дуже якісні матеріали, але в серійному виконанні це не здорожує кінцевий продукт».
Леонід Архипов - не єдиний умілець, який пішов цим шляхом удосконалення двигуна внутрішнього згорання. При оцінці його винаходу патентознавці звернули увагу на схожі підходи винахідників-аматорів із колишнього СРСР, зафіксовані в 1980 році, та американських - у 1989-му. Жодних матеріалів щодо цього пан Леонід у патентній бібліотеці не знайшов. Хотів дізнатися, що придумали заокеанські колеги, та йому запропонували написати у США, заплатити гроші й звідти очікувати відповіді. Добра, звісно, порада, особливо зважаючи на скромні фінансові можливості сучасного українського пенсіонера.
Невдовзі після вручення патенту Леоніда Архипова відзначила премією за винахід року обласна організація винахідників та раціоналізаторів України. А далі знову настали безпросвітні будні: автор почав обходити різні інстанції, аби хоч кудись прилаштувати своє «безшатунне» дітище. У конструкторському бюро ВАТ «Карпатагромаш», яке невеликими партіями випускало міні-трактори «Прикарпатець», оснащені дорогими імпортними двигунами, з першого погляду високо оцінили механізм Архипова, але відразу й розчарували - немає коштів на проектування і виготовлення двигуна дослідного зразка. Тоді не знайшлося 300-400 тисяч гривень, тепер і цієї суми, звісно, вже замало.
Його винаходом зацікавилися також харківські мотоциклетобудівники та представники АвтоЗАЗу, однак і в них дальше намірів справи не пішли. Двигун заглухнув на стадії макета. Хоча Леонід Олександрович відтоді не опускає рук і не втрачає оптимізму: «Продовжую вдосконалювати механізм. Тепер у мене всі чотири поршні мають по 24 відсотки збільшення крутного моменту. На макеті - тільки два. Впевнений, що винахід колись стане на конвеєр, але хочеться, аби ця подія відбулася за мого життя».
Він придумав ще пристрій для очистки бурильних труб та подав кілька рацпропозицій для удосконалення роботи обладнання нафтогазовидобувної галузі. Є й інші цікаві задумки, однак немає технічних засобів для їх обгрунтування - хоча б потужного комп'ютера.
Йому прикро не тільки за власні нереалізовані можливості, а й за байдуже ставлення керівної еліти до незатребуваного технічного потенціалу нації.
- Я знаю, - каже він, - що винахідники - неперевершені зануди. Вони безкінечно торочать про безцінність своїх винаходів, хоча це може бути й цілковита дурниця. Але держава повинна всіляко заохочувати масову технічну творчість, а фахівці патентного відомства «виловлювати» корисні пропозиції. По-друге, треба знизити суму коштів, встановлену для патентування винаходів і підтримання патенту. Я мушу за нього щорічно сплачувати гроші, хоча не маю ніякого зиску. Якщо зменшиться плата за патентування, то до винахідництва в Україні підключаться тисячі нових людей, зокрема кмітливих студентів та пенсіонерів. А чим більшою буде кількість винахідників, тим вищою ймовірність знайти в їхніх пропозиціях раціональні зерна і використати їх на благо суспільства.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
