«Київ травневий»: на тому ж місці, в той же час

     Розпаньканий київський театрал від цьогорічного фестивалю «Київ травневий», чесно кажучи, спершу був не в захваті. Бо звик до зірок, бо такий уже рефлекс у нього виробився: хоч би там що, а Кужельний має вписати в афішу свого фестивалю гучне, впізнаване прізвище. Цього року сталося інакше. З упізнаваних була хіба що Євгенія Симонова, яка відкривала фестиваль своїм бенефісом «Три високі жінки». А цілий список інших учасників хоч і презентував ледь не всю планету в мініатюрі, але дуже вже насторожував своєю невідомістю та екзотичністю. Але два фестивальні тижні пролетіли, мов один день, кожна хвилина якого мала якщо не пізнавальний, то естетичний ефект.

      Наші давні театральні побратими поляки цього року на «Київ травневий» делегували альтернативний театр «Провізоріум», який відзначив своє тридцятиріччя - «підлітковий» вік як для драматичного колективу. Але й за цей час, який деякі театри проживають у процесі становлення та боротьбі за увагу глядача, поляки встигли об'їздити добрий десяток фестивалів і двічі побувати на гастролях у США. Києву «Провізоріум» показав надсуперечливу виставу «Транс-Атлантик». Піся цього спектаклю багато хто з глядачів пригадав відомого віслючка, який ходить по колу і навіть не здогадується, що існують інші маршрути. При цьому проблему нерішучості, залежності та вродженої закомплексованості людини дуже вигідно відтіняють мінімалізм у декораціях - епіцентром дійства була пальма - та ... вишуканий, небанальний гумор, який зрозумілий і без перекладу. Зрештою, можливо, ще не все втрачено, якщо людина здатна відчувати себе хоча б у форматі жартів.

      Фін Адам Даріус сповідує дещо інший театр - фізичний. Де пантоміма і цирк, балет і сучасне технічне доповнення вистав - звук, світло тощо - не заперечують драматичної суті театру. Володар премії «Емі» разом зі своїм колегою Казиміром Колесником у ТЮГу на Липках показували виставу «Смерть страховиська», а в коледжі естрадно-циркового мистецтва провели майстер-клас.

      Ще одні наші сусіди, угорці, продемонстрували, що у Олексія Кужельного слова не розходяться з ділом. (До речі, це демонстрували й інші учасники фестивалю, як-то театр танцю із Сирії «Інана», СУ-ЕН Буто Компані, актуальний арт-колектив «Мело» із Швеції та інші). Сказав пан Кужельний, що «Київ травневий» розширює свої жанрові горизонти - і маємо вистави не лише драматичні, а й балетні, хореографічні, циркові тощо.    Авторський проект режисера та хореографа Бенце Вагі називається «Сіль і цукор», жанр було визначено як «а ля Кабаре-Меню». Власне меню також фігурувало, де, зокрема, значилися такі страви «чорний суп для мобільних телефонів», десерт «приємна атмосфера у світлі Віагри»... Мало хто очікував жорсткої і навіть жорстокої вистави від італійців, яким, здається, на роду написано бути безтурботними та несерйозними - такий у нас стереотип про цю симпатичну націю. Але саме спектакль «Жага за приреченим» став тим прицільним набоєм, який влучає в кожне серце, незалежно від того, кому воно належить: романтику чи прагматику, людині молодій чи літній, чоловіку чи жінці... Тероризм - одна з найстрашніших реалій світу, яка докотилася і до театру. Героїні вистави - три жінки-камікадзе, чеченські чорні вдови, як назвали їх сучасні історики. «Десять. Моє кохання, сьогодні наші душі зіллються у мирі.         Дев'ять. І більше ніхто не розлучить нас iз тобою.

        Вісім. В якийсь момент я покину цей жахливий світ і заберу з собою вбивцю.

        Сім. Більше ніхто не змусить мене дивитися у твої, повні жаху, очі.

        Шість. Я бачу його, це він, у білій сорочці, він виходить з машини.

        П'ять. Сьогодні, мій солоденький, наші душі поцілуються, і я зможу забути свій одяг, забруднений твоєю кров'ю.

        Чотири. Я перестану пам'ятати ту солдатню, яка стріляла в тебе, лише заради розваги.

        Три. Я розітру твої кишки в брудній землі.

        Два. Я забуду твоє тепле тіло, яке холонуло на моїх очах.

      Один. ....» Документальна драма - наче й не новий для театру жанр, але звикнути до нього ми навряд чи колись зможемо.

      Румуни та білоруси відзначилися значно ліричнішими історіями: Національний театр ім. Василе Александрі (Яси) привозив виставу «Сваги» за п'єсою грузинського драматурга А. Цагарелі, могилівський обласний театр - «Трістан & Ізольда». Мабуть, білорусам не надто імпонував той факт, що їхній візит до Києва збігся з прокатом однойменного фільму в київських кінотеатрах, але на відсутність глядачів їм гріх було скаржитися. До того ж драматург Сергій Ковальов адаптував хрестоматійну історію кохання до сучасності, чим посилив її конкурентоспроможність.

      Були на «Києві травневому» і ті, кого вже можна назвати завсідниками фестивалю. У 2002-му театр мультикультурної концепції «СТЕПС» привозив виставу «Це не те, що вам здалося» (за Кортасаром). Цього разу приїхав з «Оскаром і рожевою пані». На відміну від моновистави Алли Даруги «Цілую, Оскар» у театрі «Ательє 16», у театрі з Нью-Йорка цей спектакль грають дві актриси.

      Концертом Карела Готта та Хелени Вондрачкової у Національній опері восьмий «Київ травневий» завершив свій двотижневий кругообіг у серцях і душах його численних прихильників. Залишивши їм дуже непогані шанси на те, що наступної весни бренд «Київ травневий» знову розквітне в усій своїй красі на театральних сценах міста. Перефразовуючи відоме «Буде хліб, буде й пісня», пропоную варіант з креном у театральну київську дійсність: «Буде травень - буде й фестиваль».