(Малюнок Андрiя ПОТОПАЛЬСЬКОГО.)
На жаль - хоча, може, й на щастя, - як я не чіплявся до вчених мужів (а також учених протилежної статі), ніхто не дав жодного визначення «розколу». Це при тому, що соціологія в нас вважається наукою точною. От у Донецьку роздавали матеріали компанії ДІАЦ, фахівці якої встановили: по 53 відсотки людності Заходу та Сходу України вважають основними ознаками розколу політичні. Тобто у донеччанина основна претензія до свого візаві на Заході: «Чому не голосував за Януковича?!». І навпаки. Чи можна її вважати підставою для гарячого з'ясування стосунків? Навряд чи. То, може, спочатку слід було спитати в респондентів, чи вони взагалі десь побачили той розкол? Тим більше що національні його ознаки помітили максимум 16 відсотків опитаних на Сході, 13 - на Заході, а в Центрі - взагалі тільки 7 відсотків.
З історії більш-менш відомо, що таке розкол московської церкви у XVII столітті за часів «тишайшого» царя Олексія Михайловича та патріарха Никона. Між іншим, Никон у своїх намаганнях модернізувати московське православ'я за взірець узяв церковну обрядовість щойно приєднаної України. Що дуже не сподобалося тодішнім «націонал-більшовикам» на чолі з протопопом Авакумом. «Сторони» не обмежилися публічними прокльонами одне одного. Достатньо сказати, що протопопа запроторили в Пустозерськ на Печорі й тримали там у ямі п'ятнадцять років. Поки цар не наказав підсмажити розкольника на вогнищі. Затяті ж послідовники Авакума, аби не оскверняти себе контактами з никоніанами, масово спалювали себе в дерев'яних своїх церквах та зрубах. Ото був розкол. А тепер?
Старообрядцям, виснаженим у безперервних постах та молитвах, легко було розлучатися з життям. Уявити, як добре вгодовані Тихонов, Єфремов чи той же Янукович разом зі всією фракцією ПРУ під речитатив «Донбасс никто не ставил на колени» зачиняються у Верховній Раді задля самоспалення - аби тільки не спокуситися на якусь державну посаду з рук Віктора Ющенка, - ну дуже складно. Та й їхні симпатики в підконтрольних регіонах не виявляють схильності не те що до радикальних дій - їх навіть на мітинги підтримки своїх політулюбленців не могли вигнати в достатній кількості. Довготривала специфічна обробка населення цих регіонів спочатку більшовиками, а потім ставлениками Кучми утворили такий тип homo orientalis («людина східна»), який із радістю «делегує» повноваження із захисту власних цінностей будь-кому. Навіть тому, хто його обкрадав усі ці роки, - аби тільки самому не напружуватися.
Цю нездатність населення «біло-голубих» регіонів масово ставати на захист своїх прав та свобод (як вони їх розуміють) яскраво продемонстрували події Помаранчевої революції, і це дійсно є серйозною відмінністю Сходу від «кореневої» України, але її аж ніяк не можна вважати ознакою розколу. Так, тимчасовий збіг історичних обставин.
Конференція називалася «Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє». Вже на самому початку хтось із доповідачів знайшов цінність, спільну для всіх в Україні сущих: треба, щоб усі в державі почувалися добре. Але навіть на таку універсальну формулу є заперечення усе того ж термінологічного плану: що таке «добре»? Одному потрібна корова, іншому - комп'ютер, а третій комфортно почуватиметься лише, коли комп'ютер зламається, а корова здохне. Або, якщо ближче до реалій: галичанам незатишно в неукраїномовній Україні, а Донбас воліє поширити свою «митирогнозію» (термін Салтикова-Щедріна, від давньогрецької «мать вашу!..») якомога далі на Захід. Як це підвести під спільний знаменник?
Науковий співробітник донецького Інституту економіки промисловості Оксана Панькова навела дані опитування, що проводилося паралельно в Донецькій та Львівській областях. Використовувалася методологія Держкомстату при вирахуванні індексу людського розвитку. Визначаються 9 показників, зокрема рівень матеріального благополуччя мешканців, екологія, зайнятість тощо. Цікаво, що «упосліджена» Донеччина перевершує Львівщину за трьома показниками: розвиненiсть ринку праці, матеріальне благополуччя і державне фінансування людського розвитку. Тоді як вищезгадані ЗМІ переконують обивателів шахтарського краю, буцімто їхні кревні перерозподіляються на користь западенців.
Але опитування мало й інші аспекти. Серед іншого соціологи цікавилися домінуючими типами соціально-економічної поведінки населення. Оксану Володимирівну дуже здивувало, що львів'яни майже такі ж безініціативні й неконфліктні у відносинах із владою та роботодавцями, як і її земляки («У Львівській області в межах 5 відсотків показники пристосуванства менші, ніж у Донецькій»). Мається на увазі готовність до підприємництва або до бунту. Однак це - «всього лише» самооцінка опитаних. Хто до чого готовий, наочно продемонстрував Майдан. Що ж стосується підприємливості, то треба зробити поправку на кількість (і якість) тих галичан, які на момент опитування перебували за межами країни. Навряд чи заробітчан-галичан можна запідозрити в надмірній пасивності чи пристосуванстві.
До речі, говорячи про регіональні особливості, слід уточнити, що мається на увазі під терміном «регіон». Як на мене, нинішні адепти українського регіоналізму взяли на озброєння всеосяжну формулу геніального російського мислителя Козьми Пруткова: «У всіх частинах земної кулі є свої, навіть іноді дуже цікаві, інші частини». Цікаві, з точки зору деяких представників Партії регіонів, в першу чергу можливістю присмоктатися до ресурсної бази «своїх частин» за допомогою адміністративних важелів. А коли з тих чи інших причин доступ до важелів ускладнюється («кольорові» революції абощо), виникає гостра потреба зробити свій регіон ще більш... цікавим. Що ми сьогодні й спостерігаємо.
Єдиний кримчанин на конференції Микола Кузьмін був єдиним і серед учасників, хто спробував, скажемо так, окреслити межі поняття «регіон». На його думку, в Україні існують лише два регіони, щодо яких немає суперечок серед представників усіх гуманітарних наук. Це Закарпаття і Крим. Щодо решти можна довго й безплідно сперечатися. Той же Донбас як вугільний регіон розтягнувся вузькою смугою на чотири області - від Дніпропетровської до Ростовської - але в сенсі етнопсихології він не зачіпає ані маріупольського Приазов'я, ані слобожанської півночі Луганщини.
Микола Миколайович був єдиним із соціологів, хто висунув під час засідання конкретні пропозиції. Щоправда, не вдалося довідатися, наскільки детально вона пророблена. Ідея ж полягає в тому, щоб створити ще третій полюс впливу в Україні - «Південь» - із центром в Одесі. Мовляв, тоді держава стоятиме на трьох «ногах». Слід сказати, згідно з даними вищезгаданого опитування ДІАЦ, у Півдня доволі виразне власне «соціологічне» обличчя. Тому не варто автоматично включати його до ПіСУАРу - утворення номенклатурно-донбаського.
Тільки не переказуйте цього тт. Тихонову і Януковичу. Адже для них регіон - це територія, яку вони здатні контролювати і в такій якості використовувати в «розборках» із Центром. Для чого й потрібні міжрегіональні конфлікти, бодай уявні. Кузьмін навіть вжив термін «регіональний фашизм». Він не надто далекий від істини. Скажімо, головним аргументом у боротьбі угруповання луганських «комсомольців» спочатку проти заступника голови обласної держадміністрації Зiновія Гусара, а потім - проти голови ОДА Геннадія Москаля було їхнє західноукраїнське походження. Коли посадові особи рівня голови обласної ради постійно нагадують: «Чужие здесь не ходят!»... Щоправда, Москаль саме ходив пішки на роботу та з роботи, заходив у супермаркети як пересічний покупець. От побачити Тихонова чи Єфремова в подібній ситуації ще нікому з луганчан не доводилося.
Саме час задатися питанням, хто для Донбасу є чужинцем. Наприклад, приблизно половина «комсомольців», яких Олександр Єфремов привів iз собою в обласну держадміністрацію, народилися за межами краю, іноді навіть дуже далеко. Нані Гогохія, доцент кафедри історії ЛНПУ і теж явна «чужинка», чистою українською мовою розповіла про процеси урбанізації Донбасу в роки т. зв. перших п'ятирічок. Радянська влада послідовно працювала над демографічною ситуацією у краї таким чином, аби сконцентрувати тут якомога більше вихідців із Росії. Добре прислужився їхнім намірам і Голодомор.
Утім Нані Тамазівна не рекомендувала називати такі зусилля «русифікацією»: «Ніхто не змушував ходити у кокошниках і співати російських пісень. Не було намагання прищепити норми ні російської народної культури, ані класичної російської культури ХІХ століття. Твори Пушкіна стояли на останньому місці в порівнянні з вивченням творів Сталіна і Леніна. За основу дійсно взяли лінгвістичний фактор - російську мову, але російської культури ми не бачимо. Доречніше говорити про пролетаризацію цієї культури».
І от тепер ці «пролетарі» без роду й племені вирішують, якою має бути «регіональна» мова. До речі, буквально за одиничними винятками луганська «еліта» російською володіє приблизно на тому ж рівні, що й економікою. Тобто вкрай погано. Історії вони теж не знають і знати не хочуть. Принаймні ні в Донецьку, ні на луганській конференції нікого з керівників обласної ради побачити не пощастило. Хоча могли б не лише послухати, а й викласти своє бачення проблеми «розколу». Побоялися блякло виглядати на тлі інтелектуалів? Навряд чи занадто сміливе припущення. На твердження, буцімто в людей є більш важливі проблеми, можна запитати: а що може бути для політика важливішим, ніж доля держави? Навіть якщо він цю державу збирається зруйнувати зсередини - все одно корисно послухати, що з цього приводу думають розумні люди. Правда, аби їх зрозуміти, треба мати клепку в голові...
І все ж мене не так хвилює відсутність «пісуарників» на зібраннях учених, як відсутність «технічного завдання» з боку центральної влади на розробку подібних тем. Або хоча б певної координації самостійних спроб інтелектуалів втрутитися в процес. Тоді б, може, взагалі не виникало термінів на кшталт «розколу». І обійшлося без міні-сенсацій. Мене вразила реакція високого зібрання на доповідь доцента з Прикарпатського університету Сергія Адамовича, який повідомив про проблеми соборності в суспільно-політичному житті Галичини на початку 90-х. Виявляється, учені Донбасу гадки не мали, що знаменита чорноволівська «Галицька асамблея» (створена демократичними обласними радами Львівщини, Франківщини та Тернопільщини в 1990 р. задля протистояння тиску з боку імперської Москви і комуністичної загалом української влади) нічого спільного не мала з ідеями федералізму і що галичани завжди прагнули єдності України.
Тобто на вчених масована пропаганда діє так само ефективно, як і на пересічного обивателя - хоча пропагандистського мороку він позбавляється все ж набагато легше. Та все ж краще було б, якби преса слідувала ученій думці, а не навпаки.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
