Луганський Паганель

      Віднайти Кравченків у Піщі виявилося геть не важко: власник цього зовсім не «западенського», тим більше не шацького прізвища, був і залишається єдиним Кравченком (не рахуючи дружини та дітей) в останньому на українсько-білоруському кордоні волинському селі. А тому перше, що спало на думку: напевне, прикордонник-східняк потрапив служити на край українського «світу». Та не служба і не військовий обов'язок змусив справді східняка Кравченка осісти у прикордонній Піщі. Не на рік і не на два, а вже майже на цілі тридцять! У 1977-му випускник Київського педагогічного інституту імені Драгоманова, який подавав неабиякі надії на ниві ентомології, потрапив за розподілом на Волинь. Їх тоді троє мало приїхати у «волинське заслання». Один товариш швиденько одружився з киянкою і, звичайно, нікуди не поїхав. Другий «декабрист» попрацював, правда, аж цілий рік на Волині і чкурнув додому. А луганчанин Саша Кравченко, дитя асфальту і городянин, як-то кажуть, до самих п'ят, втрапив у таку халепу, що не позаздриш навіть ворогові. Мало того, що в найвіддаленіший волинський район, ще й у село на краю світу! У ньому він і застряг на все життя, викладаючи в місцевій школі географію та біологію. Ось чому Кравченка в Піщі знає кожен мешканець - від малого до великого. Тим більше що двоповерховий учительський будиночок розташувався майже поруч зі школою.

Проїхав на велосипеді від Волині до Луганська

      У Піщу Кравченко потрапив завдячуючи своєму язику. «Приїхав до завідуючого райвно, той запитав: куди хотів би? Десь до води поближче, кажу. Значить у Піщу», - визначив він. «Я тоді ще займався моржуванням і справді хотів у село потрапити, де озеро є. Я ж не знав, що у Піщі школа стоїть на самісінькому березі озера! Ото заврайвно і догодив», - сміється Кравченко. - Моржувати, правда, довго не довелося. Вода в озері Піщанському почала ряскою затягуватися, стала брудною, і від процедур водних довелося відмовитися».

      А ось у життя місцевої десятирічки луганський хлопець приніс справжній революційний бум. Молодий, завзятий, він не міг змиритися з тим, що місцеві вчителі копаються у землі, тримають господарку. Був переконаний: учитель повинен повністю віддавати свій час дітям, постійно читати і вдосконалюватися, займатися наукою, словом, горіти роботою. Старші колеги тільки посміювалися, мовляв, говори-говори, побачимо. А Кравченко пірнув у роботу з головою. Він організував у школі танцювальний гурток, бо сам займався танцями, фотогурток, краєзнавчий гурток. Поринувши у вивчення історії та побуту цього поліського заповідного куточка, він загорівся зібрати експонати для краєзнавчого шкільного музею. Дітки, зацікавлені учителем і навіть заохочені матеріально, почали зносити до школи старожитності й предмети побуту своїх предків. І вже через шість років, тобто у 1983-му, такий музей він відкрив. При всій тісноті і нестачі приміщень музей живе й донині, і навіть здобув перше місце в області серед шкільних музеїв. І тільки цього року ентузіаст вперше отримав за цю роботу доплату до свого вчительського окладу, а всі двадцять із лишком років робив це безкоштовно й тому, що йому теж було це цікаво. Олександр Михайлович показав нам експозицію свого дітища, куди приїздять навіть іноземні гості. Чи багато є провінційних, тим паче шкільних музеїв, які відвідують зарубіжні делегації? А в Піщу їдуть! І про це свідчать записи у книзі відгуків. Польські відпочиваючі, котрі приїздять у санаторій «Лісова пісня» чи на Світязь, люблять заїхати і в Піщу, де на березі чудового озера у XVIII столітті стояв маєток пана Гутовського. Помилувавшись краєвидами Піщанського озера, не можуть вони оминути і красуню-церкву, що на березі озера стоїть. Храм Казанської Богоматері є пам'яткою архітектури (1801 рік), має незвичайну енергетику, яку створюють старовинні ікони, виконані у традиціях явно не волинської школи іконопису. А зовнішню стіну церкви, що дивиться на озеро, прикрашає кількаметрове зображення Богоматері. Після храму в місцевий туристичний маршрут включено й відвідування шкільного музею, бо школа й церква розміщені по сусідству. Щоправда, побачивши старі шкільні приміщення, розкидані на березі озера, поляки перепитують: «То є школа? Вельми, вельми бядно...» І як ти їм поясниш, що нової школи піщанці вже й не мріють побачити? Їм би хоч ту, що є, трохи підладити-підремонтувати - і ще можна було б вчитися. Сільські школярики й вчителі не перебірливі. Паркети та євровікна їм не треба, по дерев'яних дошках побігають і походять. А ось дах майже сторічного шкільного корпусу потребує негайної реконструкції, бо є аварійним. У 1913 році у цьому цегляному приміщенні відкрилася земська школа, і більш як за дев'яносто літ зносилося тут уже все. Падали зі стелі шматки старої штукатурки, добре, дітей у школі не було. Але навіть у царських шкільних стінах понад дві сотні дітей із Піщі та ще кількох довколишніх сіл мають комп'ютерний клас і дев'ять комп'ютерів. Дякувати, хоч у цьому не почуваються вони геть обділеними. Є у місцевої дітвори ще один «козир», якому позаздрить будь-хто, але від якого всю зиму болить голова у вчителів. Як тільки озеро трохи примерзне - діти на перерві біжать на ковзанку. І як ти їх втримаєш, коли озеро, ось воно, попід самим шкільним порогом?

Приїхав, побачив, закохав

      Дружина Олександра Кравченка Валентина Миколаївна - із місцевих, піщанських. Їхній шлюб за мірками сільськими був не зовсім звичайним, бо Олександр Михайлович старший за дружину на чотирнадцять років.

      - Але ми цього не відчуваємо. Правда, Сашо? - каже вона, звертаючись до чоловіка. - Ще ученицею у нього закохалася. З восьмого по десятий клас він мене вчив. Знаєте, за що Кравченка учні полюбили? Він ніколи не розповідав на уроці тему по-книжному. Завжди розповідав щось цікаве, із газет, із журналів, а не за підручником. Підручник вдома треба читати. Перші роки російською мовою викладав. Спочатку як барани на нього дивилися, але швидко звикли, в'їхали. Потім всі ті гуртки, що він вів, це теж для нас було новим. А скільки велопоходів і піших з дітьми він зробив! Весь район, всю область обходили, об'їздили. До мене свататися в піонерський табір велосипедом за 35 кілометрів приїхав. Я вожатою працювала. Приїжджає і в лоб каже: «Або ти за мене заміж виходиш, або я в Луганськ їду!» І погодилася.

      - А мама ваша як відреагувала на такий не адекватний для села шлюб?

      - Без проблем. Моя мама вийшла заміж за глухонімого і прожила з ним. Тобто в цьому плані перешкод ніяких не було. Хоча кавалерів у мене багато було. А доля, бачите, де моя...

      - Що таке тридцять п'ять кілометрів? Я у 1980 році, в олімпійський рік, проїхав своїм велосипедом півтори тисячі кілометрів з Піщі до Луганська. За 23 дні, з них двадцять чистих - у дорозі, бо на три дні в Одесі затримався. До мами як приїхав, вона не повірила: «Де ти взявся?» А міліціонер в Одесі, коли дізнався, звідкіля я їду і куди, сказав, що мені пам'ятник у Луганську мусять поставити.

      - І заради чого все це було?

      - На честь Московської олімпіади, а заодно і почуття наші з Валею на міцність випробувати...

Шацький Паганель мріє написати дисертацію

      Валентина Миколаївна розповідає про свого чоловіка із захопленням. І навіть з цього можна судити, що оте почуття закоханості ще й досі не пройшло, хоч 28 серпня родина Кравченків відсвяткує срібне весілля. Подивувала вона і тим, що, не маючи ніякого стосунку до біології і ентомології, оперує науковими термінами й пізнаннями в цій специфічній галузі не гірше за чоловіка, який вивченням комах займається фактично ще з шостого класу.

      Як дружина справжнього «декабриста», вона живе інтересами й захопленнями чоловіка. І це теж прояв любові. За багато десятиліть Олександр Михайлович зібрав величезну колекцію жуків, метеликів та інших видів комах, оформивши її за всіма правилами ентомології. Побачивши все це комашине царство в ящиках, наколоте на спеціальні булавочки, навіть не подумаєш, що у цьому занятті сільський учитель із глибинки, окрім усього, знаходить свій прагматичний інтерес. Прийшовши після школи і засівши за своїх жуків, Олександр Михайлович у такий спосіб знімає стреси і нервове напруження. Бо приклеїти оту кожну комашинку, розправивши їй лапки, настромити на шпильочку - це таке терпіння треба мати! Як зір став падати, тільки тоді почав користуватися біокуляром. Має сільський етномолог 10 наукових надрукованих праць, ще три серйозні праці готує до друку, брав участь у багатьох наукових конференціях. На превеликий подив, Шацька райдержадміністрація завжди йшла назустріч науковцю, виділяючи кошти на такі відрядження. Поки не було вдома комп'ютера й доступу до Інтернету, Кравченко на всіх канікулах старався поїхати у Київ, в Інститут зоології, аби щось підчитати, знайти потрібну інформацію і втамувати інформаційний голод. Зате тепер - краса! Вчись, читай, порівнюй. Десь у глибині душі мріє ще Олександр Михайлович захистити дисертацію по своїх комахах.

      - Чи не шкодуєте, що засіли у Піщі, а не в столиці, як вам мріялося, що не зайнялися наукою серйозно? Може, уже доктором наук стали б, як дехто з ваших однокурсників...

      - Я нікому не заздрив і не заздрю. У кожного свій шлях. І в житті, і в науці. Єдине, про що шкодую, що не знайшлося людини, яка б на початках підказала саму методологію наукової роботи. Практичного матеріалу багато, а як оформити його, не знав. Пробитися в науковий світ самоучці непросто. Щоб надрукувати статтю - треба, щоб ступінь науковий був.

      І хоч не став «шацький Паганель» професором, він за тим не шкодує. Його однокурсник, професор, приїздив до нього із фінськими колегами, і Кравченко повіз їх у такі місця, де знайшли п'ять нових видів комах, яких не було у Червоній книзі, і двi з них такі, що в природі поруч ніколи не співіснують, а в шацьких краях вони порушили всі закони біологічного співжиття! Шкодує ще, що ніхто з трьох дітей (два сини і донька) всерйоз не захотів зайнятися ентомологією, і батькова справа не знайде продовження...

Особняк у Луганську на Піщу проміняв

      А ще Кравченки за десять років почистили майже всі смітники у районі. Вони відшукали і здали понад 60 тонн металобрухту, повитягувавши його з озер та річок, з рівчаків та сміттєзвалищ.

      - Ми й досі, за звичкою, не можемо пройти навіть повз кинуту консервну банку. А тоді, під час своїх сімейних екологічних рейдів, добряче почистили довкілля. Заодно і гроші заробили, бо діти вчилися, а на вчительську зарплату на платному дитину не вивчиш. Знайшовся хтось, що в міліцію настукав, мовляв, Кравченки незаконною скупкою займаються. «Мене в ОБХСС викликали, - згадує, сміючись, Валентина Миколаївна.  - А в мене всі квитанції, всі папірці на руках, що ми продали стільки-то металобрухту й отримали цілком легально стільки-то грошей. Питання відразу всі відпали».

      Цікавлюся, як же хазяйнує корінний луганчанин, помінявши власний будинок у самісінькому центрі Луганська на волинський край світу? Там, у Луганську, живе його родина, і не так давно померла мама. Живе як і всі селяни: тримає коня, корову, трійко поросят, обробляє більш як два гектари землі і з гіркою усмішкою згадує свої юначий запал та максималізм, коли поучав своїх колег, як має жити сільський учитель. Жити в селі і бути вільним від нього неможливо.

      - Невже не було моментів, коли хотілося все це покинути, переїхати в Луганськ і без проблем собі жити, не порпаючись у землі? - питаю у Валентини Миколаївни на прощання.

      - Було. Скільки я його раніше просила. А він ну ніяк: як можна поїхати у місто, щоб дихати тим димом, від такого озера, від лісів? І не переконала.