Берестечко без дзвону

      Протягом століть передаємо з уст в уста перекази, легенди про Берестецьку битву, про подвиг останніх 300 козаків і останнього захисника Берестецького поля битви, якого народ називає Іваном Нечаєм. Залишившись одним серед живих, він не здався ворогові і загинув як герой на невеличкому озерці, яке дивом збереглося до наших днів. Основну ж частину українського війська (близько 90 тисяч) вивів тоді з оточення через болотисту річку Пляшівку наказний гетьман Іван Богун... У 1844—1845 роках історик Микола Костомаров записав тут від селян низку переказів, легенд, пісень. Він ще застав на полі битви залишки земляних укріплень, які описав у своїй науковій праці.

За «веру, царя и отечество»

      З кінця ХVIII століття берестецькі Козацькі могили опинилися у складі Російської імперії. У 1905—1907 роках імперію потрясла революція. Прихильникам самодержавства треба було рятувати царизм. Із цією метою у жовтні 1905 року в Петербурзі створюється масова чорносотенна організація — «Союз русского народа». Її відділення створили й у Почаєві, неподалік кордону з Австро-Угорщиною. До Почаївської лаври з багатьох куточків Імперії та зарубіжжя йшли вклонитися святиням десятки тисяч прочан. Отож, на думку ідеологів чорносотництва, «матеріалу» для агітаційної обробки вистачало. Очолив почаївське відділення «Союзу» архімандрит Віталій (Максименко), редактор і видавець відповідних газет — «Почаевский листок», «Почаевские известия», «Волынская мысль», «Волынская земля», численних листівок і брошур. Відзначення Берестецької битви могло стати в пригоді для агітації: козаки ж воювали за православну віру. Про те, що вони боролися за свою Батьківщину — Україну, можна змовчати. У всіх матеріалах, які виходили з-під пера архімандрита Віталія, йшлося лише про «русского человека», який воював за «отечество», тобто «за Россию».

      З метою виховання «руських» людей, вирішили спорудити архітектурний комплекс на острові Журавлиха, що на краю поля битви. На заклик архімандрита кошти почали надавати представники духовенства, дворянства, чиновники, кубанські та донські козаки, селяни, міщани. Від імені фабриканта Морозова вніс 50 тисяч карбованців «щедрий ктитор Козацьких могил таємний радник Іван Андрійович Колесников». Не пошкодував 25 тисяч карбованців державних коштів і цар Микола ІІ.

      До весни 1912 року на Журавлиху перенесли з сусіднього села Острів старовинну волинську церкву св. Михайла. У ній, за народними переказами, перед битвою молився гетьман Богдан Хмельницький із козацькою старшиною. Це була нагода, щоб зібрати на Козацьких могилах побільше людей, проспівати «Многая лета...» російському цареві й згадати «матушку Русь», за яку віддали життя своє «русские люди». Архімандрит Віталій посилає Київському генерал-губернатору запрошення взяти участь у торжестві: «Может быть, Вы найдете удобным, чтобы представители местной власти и сословий приняли участие в сем торжестве так, чтобы оно действительно вышло русским всенародным праздником. А такое объединение всех русских особенно благовременно было бы теперь перед выборами в Государственную думу».

      А через два роки (у червні 1914 року) на Журавлисі —  ще одне торжество: посвячення храму-мавзолею. Цей триярусний храм мав престоли св. Параскеви П'ятниці, св. Юрія Переможця, св. Бориса та Гліба. Престол в ім'я Юрія Переможця споруджений над великим саркофагом, в якому покояться останки загиблих козаків. Спершу храм хотіли відкрити раніше, восени 1913-го. Газета «Волынская земля» тоді писала: «Восени цього року на посвячення (храму-мавзолею. — Авт.) очікується прибуття государя імператора з отаманом усіх козачих військ наслідником цісаревичем». Однак акцію відклали майже на рік. Почаївський «Союз русского народа», який очолив торжества, попрацював на славу. На Журавлиху виїхали всі його члени. «Волынская мысль» навіть помістила оголошення: «З 31.05. до 6.06 редакція пішла на Козацькі могили, через що немає можливості друкувати матеріали про Козацькі могили». Зате після закінчення торжеств газети, які виходили у Рівному, Житомирі, Києві, навіть Петербурзі та Москві, були переповнені докладними репортажами про їх перебіг. Адже на святкування з'їхалися десятки тисяч людей, панахиду відправляли єпископи та понад 100 священиків. Під звуки духових оркестрів генерал-губернатор, генерал-ад'ютант Ф.Трепов приймав парад козацьких частин та «потішних» — школярів і гімназистів. На «неофіційній частині» проголошувались численні тости, як писали газети, «за щедрого жертводателя на Казацкие могилы самодержавного вождя России императора Николая ІІ. Тост был покрыт громовым возгласом — ура! и воодушлевленным пением «Боже, царя храни!»

Козацький дзвін

      З помпезністю торжества чорносотенців пов'язана історія Козацького дзвону. 29 січня 1914 року «Волынская мысль» надрукувала «Повідомлення штабу Київського воєнного округу», де зазначено, що «військова рада журналом 21.12.1913 року вирішила: відпустити безоплатно з артилерійських складів КВО у розпорядження комітету по побудові храму-пам'ятника на Козацьких могилах під м. Берестечком Дубнівського повіту Волинської губернії на відливку великого дзвону для згаданого храму 900 пудів лому латуні у стріляних гільзах iз тим, щоб прийом та перевезення металу, який відпускається, були виконані без видатків для казни». Сам цар, мовляв, дав згоду на це рішення. 27 березня у Москві на заводі Самгіна було відлито 855-пудовий (майже 14 тонн) дзвін. 10 травня 1914 року та ж газета повідомляла: «Військовий дзвін відправлений iз Москви на Рудню Почаївську 3 травня, прибуде до Вознесіння. Постараємося, люди, доставити його на Козацькі могили. Тягнути його доведеться народу руками».

      Через кілька днів — нове повідомлення: «Військовий дзвін, який прибув на ст. Рудня з Москви сьогодні ( 26 травня), розвантажений iз вагона прибулим від заводу майстром (!). Завтра з Рівного буде доставлений бендюг ( віз), який може піднімати до тисячі пудів, і на ньому дзвін буде перевезено на Козацькі могили. Для перевезення потрібно буде 20 пар коней і до 200 робітників». «31 травня. Дзвін вагою 855 пудів для Козацьких могил поставлений на дроги і вирушив у дорогу. Землевласник Є. Добровольський та навколишні селяни дали безплатно своїх коней». 18 червня 1914 року, після повернення з траурних торжеств працівники «Волынской мысли» вмістили докладний репортаж про події на Козацьких могилах. Змальовано все дуже яскраво: ось до Козацьких могил почали підходити багаточисленні хресні ходи... Ось перед дзвоном постала ікона великомученика Юрія, яку ніс на Козацькі могили почаївський хресний хід, очолюваний активістами «Союзу русского народа».... Богомольці кинулись до канатів і під дружним натиском величезна вага — більше 1200 пудів ( очевидно, разом iз вагою воза), зариваючись до аршина в землю, була дотягнена зi співом «Спаси, Господи!»... до тимчасової дзвіниці... Проте недовго козацький дзвін скликав людей на Козацькі могили. У час Першої світової війни лінія фронту на тривалий час стабілізувалася недалеко від поля битви, і тоді було пограбовано Козацькі могили. У 1915 році вивезли й козацький дзвін. Його, очевидно, знову переплавили на артилерійські гільзи.

Святому місцю — святу назву

      Українці прекрасно розуміли причини, які примушували чорносотенців «увічнити» пам'ять українських козаків. Провідна галицька газета «Діло» писала: «Гнів стискає груди! Хотілося би взяти мітлу і вимести всю цю... наволоч, цю грязь... щоб не оскверняла вона святого і дорогого місця страждань нашого народу, над кістками якого влаштовується шабаш чорносотенної раті, танець мракобісся». І лише в незалежній Україні ми маємо можливість гідно вшанувати світлу пам'ять українських козаків та повстанців. 18 червня 1989 року на полі Берестецької битви вперше відбувся День пам'яті козаків, які віддали своє життя за визволення України. Тоді ж над неозорим полем, де відбулася битва, пролунала пісня на слова Тараса Шевченка «Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле» у виконанні Кубанського козачого хору. Вперше за багато років на полі замайоріли українські синьо-жовті прапори, тоді ще не державні. Ініціатором цих торжеств був Рівненський обласний Рух, який очолював молодий уродженець Рівненщини, згодом народний депутат України чотирьох скликань Василь Червоній.

      Тепер кожного дня на Козацьких могилах бувають люди з багатьох куточків держави, а в дев'яту п'ятницю після Великодня за старовинною традицією тут збираються десятки тисяч людей. У 340-ту річницю Берестецької битви (16 червня 1991 року) не менш нiж півмільйона осіб прибули сюди з Криму, Запоріжжя, Херсона, Дніпропетровська, Чернігова, Черкас, Закарпаття... Тоді ж святійший патріарх УАПЦ Мстислав посвятив під салют козацьких гармат пам'ятник героям Берестечка — 4,5 метрову бронзову композицію київського скульптора Анатолія Куща.

      Чому б Міністерству оборони України не виділити відповідного металу для виготовлення козацького дзвону? Адже зараз, у період переформування Збройних сил України, є така можливість. Нехай би 14-тонний дзвін скликав людей на священне місце українського народу. Однак сьогодні йдеться передусім про повернення меморіалу історичної назви. Річ у тім, що в 1992 році, при реорганізації музею-заповідника «Козацькі могили» в окрему структуру, з безпосереднім підпорядкуванням Мінкультури, він став називатися «Поле Берестецької битви». Перейменували одним розчерком пера високопоставленого чиновника, без узгодження з дирекціями Рівненського обласного краєзнавчого музею, музею-заповідника «Козацькі могили», обласним управлінням культури, і — головне — з широкою громадськістю України. Більшовики у 1958 році закрили Козацькі могили, перетворивши музей на... тваринницьку ферму, але ж не посміли торкнутися його народної назви. Місцевий учитель Павло Лотоцький намагався зберегти від знищення храмові цінності, організував першу експозицію музею, став його директором.

      За повернення історичної назви протягом багатьох років виступає громадськість Рівненщини, Волинської області, учасники численних наукових конференцій, присвячених Козацьким могилам, українці з діаспори. Так, голова Українсько-американського комітету сприяння меморіалові «Козацькі могили» Вірослав Лобур (Клівленд, США) пише: «Із самого початку Міністерство культури оголошує існуючий меморіальний комплекс, разом з обширною навколишньою територією, державним заповідником, який називає «Полем Берестецької битви». Однак незрозуміло, чому з нової назви було викинуто давню, прижиту в народі, «Козацькі могили». Адже здавна відомо, що поняття «могила», «могили» таять в собі колосальну духовну силу. Могили є могутніми носіями духу предків, і саме вони єднають епохи і роблять історію народу безперервною. І через це в усіх народів вони є найсвятішими і найшанованішими місцями».

Гурій БУХАЛО,

кандидат історичних наук,

провідний спеціаліст Рівненського обласного краєзнавчого музею.

ДОВIДКА «УМ»

      Берестецька битва відбулася влітку 1651 року на широкому полі, що розкинулося між селами Острів, Пляшева, Митниця нині Радивилівського району на Рівненщині на межі з Волинською областю. Селяни поховали загиблих героїв тут же, на полі битви (з українського боку загинуло від 5 до 10 тисяч людей).

      Про цю битву писали сучасники, зокрема польські — Богуслав Радзивілл, Самуїл Твардовський, Самуїл Грондський, французький дипломат П'єр Шевальє, венеціанський посол до Богдана Хмельницького Альбрехт Віміна, гданський історик і педагог німецького походження Іоаким Пасторій із Хіртенберга, німецький історик Йоганн-Георг Шледер (автор 6 і 7 томів «Театру Європи»).