Чи житиме Верховна Рада V скликання

      Політологи, як і багато тих, хто активно цікавиться політикою, намагаються зробити прогноз щодо діяльності законодавчого органу держави. У статті Сергія Телешуна та Ігоря Рейтеровича «Якою буде Верховна Рада V скликання?» («УМ» від 11 травня) автори правильно підмітили причини посилення лобізму у новому парламенті, дали належний аналіз цьому явищу та відповідну оцінку. Але останні два речення про те, що збільшення прохідного балу до Верховної Ради стане остаточним відділенням політичного істеблішменту від широкого загалу і що «це призведе або до нового соціального вибуху, або, що більш можливо і більш небезпечно, до зростання соціально-політичної апатії українського суспільства», ще більше зміцнили побоювання щодо посилення дестабілізації в Україні в поствиборчий період. Цю тему автори не розвивали, а тому варто подати окреме бачення діяльності парламенту з урахуванням сказаного, але дещо з іншого боку.

«Рука Заходу» у внутрішній політиці

      Поведінка і заяви Президента, його активнiсть у переговорчому процесі є тим барометром, який реагує не лише на внутрішні чинники, а відображає також вплив зовнішніх сил, яких Україна не може ігнорувати. Новообрані депутати повністю захоплені розв'язанням власних проблем перерозподілу влади в законодавчому і виконавчому органах , а тому неналежно враховують чи недостатньо беруть до уваги ті переміни, які відбуваються ззовні вже зараз. Я спробую проаналізувати ці події, але в контексті їх впливу на формування влади в Україні та політичної перспективи.

      Отже, є щонайменше три фактори, які необхідно врахувати, — це:

 а) поява ознак холодної війни між Росією і США, куди втягують Україну ;

 б) перегрупування чи утворення нових політичних блоків держав, які торкаються України;

 в) криза на світовому ринку енергоносіїв.

      На ці фактори мусить реагувати Віктор Ющенко як глава держави, що прагне в НАТО та в ЄС, а на перехідному етапі — в СОТ. Позиція Партії регіонів щодо посилення зв'язків із Росією та категоричне несприйняття вступу України в НАТО не могла залишитися поза увагою такого стратегічного партнера України, як США. Після виступу віце-президента США Діка Чейні у Вільнюсі промови Віктора Андрійовича стали більш однозначними і виразнішими щодо характеру коаліції. Тепер вона вже не розглядається як широка коаліція за участі Януковича, а як винятково «помаранчева». Не дуже приємні слова Чейні відносно Росії та неучасть останньої у вільнюській зустрічі, на якій домінувала Україна, не залишили сумнівів у тому, що це є початком формування нового антиСНДівського блоку на противагу Росії. Заяви Грузії і України про доцільність перебування їх у СНД, що збіглися в часі, є додатковим підтвердженням такої версії.

      За таких обставин Ющенко, що, згідно з конституційно-політичною реформою, не є суб'єктом формування парламентської коаліції, змушений стати в цій грі чи не основним гравцем, а скоріше навіть арбітром, який відстежуватиме дотримання сторонами правил. Звичайно, не всіх правил, а лише тих, які повинні гарантувати незмінність руху України до європейського співтовариства.

      Рух України до Європи, що на 50 відсотків залежить від російського газу, не може обійтися без розв'язання газових суперечностей між Україною і Росією. Ринкова Європа не хоче псувати собі стосунки з Росією, а тому вирішення цінової проблеми газу перекладається на плечі України. Повинна ж Україна зробити свій внесок у європейську безпеку, чи не так? Звичайно, що так! А раз так, то вам, українці, і кайло в руки.

      Хоч як дивно, але ще й газова проблематика ділить нас на патріотів та на представників п'ятої колони Росії в Україні. За ставленням до Росії та відношенням до методів розв'язання енергетичних питань (усі українські олігархи стали ними завдяки російській нафті і газу) з Росією парламентарії також будуть поділені на чужих та своїх.

      Якщо ж енергетичну проблему накласти на проблему вступу України в ЄС та НАТО, то безпомилково можна визначити хто свій, а хто чужий.

      До своїх апріорі мусять бути віднесені блок «Наша Україна», БЮТ та Соцпартія як союзники Помаранчевої революції. Але тут варто нагадати, що СПУ має дещо відмінне від своїх партнерів бачення щодо НАТО, і ця «рушниця» рано чи пізно вистрелить в одній із дій нашої п'єси. Будемо надіятися, що це буде тоді, коли її постріл буде лише звуком без жодних реальних наслідків.

      Отже, напрошується висновок: якщо є парламентська більшість зі своїх, то політичне завдання щодо європейського, а не євроазійського напрямку вирішено. Саме помаранчевою коаліцією це і потрібно закріпити. Якщо Ющенко відсторониться від цього процесу, то через кадрові амбіції членів коаліції цей позитивний момент у розвитку нашої держави може бути втраченим.

      Таким чином, історичне прагнення українців бути частиною Європи збіглося із позицією низки політичних сил і Президента України зокрема, а тому «помаранчевій» коаліції бути.

Великий бізнес як мірило для парламенту

      Але чи все так добре в нашому домі і чи довго житиме «помаранчевий» союз?

      Сумнів у міцності «помаранчевого» братства (читай — тривалості існування Верховної Ради V скликання з урахуванням змін конституційно-політичної реформи) закрадається відразу після того, як з'ясовуєш персональний склад політичних партій і блоків, які пройшли до парламенту. В народі кажуть: «Хто платить, той замовляє музику». Так ось, у нашому випадку, за подолання прохідного бар'єру до ВР платили, скажімо так, конкретні бізнес-персони, що стали зараз законотворцями, і саме вони будуть намагатися диктувати свої умови. А їхні умови будуть випливати з того, чи вигідно мати на території України могутніх західних конкурентів із високопродуктивними та енергетично-економними технологіями, що ускладнюватиме нашим олігархам ведення бізнесу, чи залишити все як є та отримувати надприбутки без надзусиль і надзатрат. Особливо якщо російські бізнес-партнери про це попросять та ще й дещо пообіцяють. Де і за рахунок чого українські бізнес-персони обзавелися необхідним для цього капіталом, згадувалося вище. Саме тут у всій своїй красі постануть лобісти, і на поверхні може з'явитися конфлікт між політичною та бізнесовою елітами в стані помаранчевих, який, у принципі, є природним на осі влада — бізнес, незалежно від політичних кольорів та країн перебування. Якщо врахувати ту обставину, що в ПР є така ж політично незаангажована українська бізнес-еліта з такими ж устремліннями та статусом у своєму партійному середовищі, як і серед помаранчевих, то питання бути чи не бути ВР V скликання стане лише питанням часу.

      У всіх розвинених країнах світу, куди ми так прагнемо, олігархи безпосередньо чи шляхом делегування дуже чільно представлені у владі цих країн, а ми чомусь намагаємося відділити владу від бізнесу. Відокремлення влади від бізнесу нашими політиками лише озвучується з огляду на те, що український електорат ще не готовий до того, що гроші в Україні вже (!!!) стали головним мірилом практично всього, і тут національна ідея, якої до цих пір ніхто так і не сформулював, як кажуть, відпочиває.

      Тому, як бачимо, в парламенті може з'явитися консолідована на бізнесі, а не на політиці, третя сила, яка знівелює досягнення помаранчевих, а це, в свою чергу, змінить обличчя парламенту, і він стане таким самим за своєю суттю, яким він був за часів Кучми, тобто «дерибану» не оминути. Водночас олігархи перестануть бути хлопчиками для биття, бо бити їх нікому. Ті політики, що роблять гучні заяви про недопустимість зрощення влади і бізнесу, кожен день, з ранку і до вечора, думають про те, як би і самим собі щось вщипнути від цього пирога, адже, як казав класик: «Слишком далеки они от народа!».

Можливі варіанти...

      Сценарій може бути і діаметрально протилежним. Олігархи, що об'єднані фінансовими інтересами, хоча і перебувають у різних політичних таборах, можуть згрупуватися, але не навколо російських джерел їхнього збагачення, що мало місце на зародковому етапі, а навколо західного капіталу, який за певних умов надасть українській бізнес-еліті необхідні преференції . Гарантом та переговорником між Україною і Заходом у цьому питанні може стати Віктор Андрійович.

      Таким чином, Віктор Ющенко може позбутися двох своїх основних опонентів — Віктора Януковича як проросійського й антинатовського політика, та Юлії Тимошенко як головного «реприватизаторника» України й ворога олігархів. Він стає лідером бізнес-еліти та тих політиків, які примкнуть. Конституційно-політична реформа накаже довго жити, а заодно зітруться політичні причини протистояння між Сходом і Заходом України. Політика поступиться місцем економіці, адже в економічному і соціальному плані між східняками і західниками жодних суперечностей немає. А якщо Захід це належно оцінить та запропонує цікаві інвестиційні проекти з одночасним відкриттям доступу на свої ринки, то гра вартуватиме свічок!

      Звичайно, ризик тут є. І неабиякий, адже кинуті політики зможуть звернутися до народу, який не дуже любить доморощених на шахрайстві й крадіжках олігархів. Наслідки такого звернення можуть дуже і дуже не сподобатися як олігархам, так і самому Віктору Андрійовичу, і про структуру та принципи діяльності парламенту V скликання говорити не доведеться зі зрозумілих причин. Доведеться формувати Раду VI, але вже соціалістично-демократичного скликання.

      Є ще третій варіант. Можна не робити з Юлії Володимирівни страхополоха, а використати її стихію (вогонь) у мирних цілях. На політичному ринку зараз впав попит на революцію, що було характерно для періоду постпрезидентських та парламентських виборів, і це повинні розуміти наші можновладці. Ю. Тимошенко тепер поспішати нікуди, а тому олігархи зараз можуть знайти з нею як із майбутнім Прем'єр-міністром спільну мову, адже саме їх вона колись назвала «національним багатством» України.

      Одночасно різко зріс попит на політика, який у газовому протистоянні з Росією, та ще й в умовах світової кризи на енергетичному ринку , міг би належним чином відстоювати наші національні інтереси. Тут Тимошенко є незамінним гравцем, а тому доцільно забути про ті гострі висловлювання чи навіть жорсткі кроки з її боку, які мали місце до цього. Не варто забувати ще й те, що БЮТ переміг у 14 регіонах України, а в багатьох областях у виборах до місцевих органів влади перемога блоку її імені є ще відчутнішою. Без особливих зусиль можна зауважити і те, що Заходу в енергетичному протистоянні з Росією такий політик з українського боку також потрібний. Окрім цього, вона є прихильником вступу України в СОТ, НАТО та ЄС. Водночас Тимошенко користується любов'ю серед простого люду, то чому із цього Ющенко мав би не скористати?

      Щодо самого Віктора Андрійовича, то він мав би розуміти, що Тимошенко на двох кріслах (прем'єрському та президентському) сидіти ніколи не зможе, а тому йому варто подумати над тим, як найдовше (зрозуміло — до 2014 року) зберегти таку модель: Ющенко — Президент, Тимошенко — Прем'єр, Мороз — спікер. Це чи не ідеальна ситуація для збереження руху до Європи та досягнення фактора стабільності, якого так потребує бізнес. За цих умов, коли наших бізнесменів не дуже хочуть бачити на ринках Росії, позиція донецьких також стане більш конструктивною та не такою войовничою по відношенню до «помаранчевих», адже в Україні для всіх вистачає роботи і місця під сонцем.

Михайло ЗІНЬКО,

голова львівської обласної організації «Суспільна амністія».