Ада Роговцева та Лесь Сердюк. (Фото Володимира СТАДНИКА.)
Презентація книги «Мій Костя» в Будинку кіно мало була схожа на типову літературну презентацію. Бо сама суть акторська ставить під сумнів будь-які сценарії — душа завжди проб'ється через словесні дороговкази, хтось назве це імпровізацією, а хтось — зайвою емоційністю... Ада Роговцева зібрала в Будинку кіно людей, які хотіли просто вклонитися світлій пам'яті її чоловіка, Костянтина Степанкова. Хтось навчався у Степанкова, ще хтось — знімався разом із Костем Петровичем у якійсь із його 78 картин, а інший колись заходив до нього в гості, де куштував вареники, якi ліпив сам народний артист СРСР та України, і пам'ятає ті гостини досі. Таких набралася повнісінька Червона зала Будинку кіно.
Сцену до цієї події вбрали хоч і скромно, але з посилом: вишитий рушник, фотографії Степанкова в різних ролях, рояль, засипаний квітами, кількість яких збільшувалась упродовж вечора... І — запалена свічка на столику ведучих Ади Роговцевої та Леся Сердюка. Уривки з фільмів за участi Степанкова... ні, не забезпечували, а, швидше, посилювали ефект його присутності. Книгу про Степанкова того вечора «гортали» начальник міського управління культури Олександр Биструшкін, худрук Театру імені Франка Богдан Ступка, худрук Театру на Лівому березі Едуард Митницький, режисер Микола Мащенко, кінознавець Сергій Тримбач... Кожен мав що сказати про Костя Петровича, кожен мав за що йому подякувати. Ніхто не шкодував особистих спогадів про Костя Петровича — Ада Миколаївна, назвавши книгу «Мій Костя», запросила всіх до такої ж відвертості. Патетика на вечорі пам'яті Степанкова виглядала б справді безглуздо. Там панували щиріші, інтимніші емоції та зізнання. Приміром, як ще до смерті Костя Петровича, два роки тому, Ада Миколаївна встигла похреститися в Казанському соборі в Пітері, а хресний батько в неї — Лесь Сердюк. Або про те, що, коли Степанкову та Роговцевій треба було відлучитися з дому — малих дітей, Катерину та Костю, вони залишали на Євгена Паперного. Власне, про людські радощі та біди йдеться і в самій книзі, де Ада Миколаївна зі свого минулого не приховує нічого. Вона пише, як не розуміла того, що Кость Петрович не підтримував стосунки з попередньою родиною, і вміщує фото його доньки від першого шлюбу Лариси. Розповідає історію їхнього кохання: вона — студентка, він — викладач.(«Все було важко. Все було проти. Всі були проти нашого кохання. Тоді, здавалося, страшнішої, безвихіднішої ситуації, ніж наша, не може бути на світі».) Вона пише про симпатію чоловіка до чарки і сама пояснює, чому так сталося. Зізнається, що ніколи вони не розкошували...
«Ми обоє з голодного дитинства, але в Кості завжди залишався страх, що все те може повернутись, — пише Роговцева. — Він, як і я, не вмів припасати, відкладати, приберігати, готовий був віддати останнє за принципом: якщо в когось немає необхідного, я не маю права на зайве.
А зайвого в нього ніколи майже не було. Коли мені треба було виходити у «высший свет», я, не соромлячись, зверталась до своїх багатих подруг і з'являлась на прийомах у діамантах, узятих у борг. Костя тремтів від страху: а що, коли загублю... і був правий. Одного разу в Німеччині залишила в готелі у попільничці чужі сережки і браслет. Згадала, виїхавши за кілька годин, і... диво! Мені їх повернули!..
Колись вирішив, що на тридцятиріччя я маю отримати від нього персня з діамантом. Будучи людиною пунктуальною і старанною, як вирішив, то почав відкладати із заробітків, потай від мене. Збирав майже рік. На день народження урочисто простягнув мені конверт із грішми — з досить значною для нашої сім'ї сумою. Я питаю: «Що це?» Костя сміється: «Чверть твого персня з діамантом, якщо хочеш — дозбируй сама».
Листи, фотографії, біографію Костя Петровича автор разом із донькою Катериною збирали майже рік: у книзі «Мій Костя» — 300 сторінок. Думали, що до цього вечора встигнуть встановити і пам'ятник на могилі Костя Петровича — хрест, такий як у Стуса. Але це, вочевидь, станеться трішки пізніше. Сьогодні ж Ада Миколаївна вклонилася своєму коханому напередодні 78-річчя з дня його народження (3 червня).
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
