Запізніла романтика,

      «Тут зайнято — ідіть туди, на останні ряди», — суворо «присікла» капельдинер Молодого театру мої спроби вмоститися на приставному стільці поближче до виходу. Зібравши свої пожитки, пробираюся на останній ряд, розмірковуючи, як же звідти дивитимуся «Лускунчика-2004»? Річ у тім, що для цієї постановки режисер Андрій Сенчук поміняв місцями сцену і ту частину зали, де мають сидіти глядачі. Відтак актори розташувалися на підвищеннях, театрали ж мали уподоблятися страусам, витягуючи свої шиї в надії розгледіти, що там відбувається у вогнях рампи. На останньому ряді зустрічаюся з автором п'єси «Лускунчик-2004» Олександром Ірванцем — він у новому костюмі пісочного кольору, з жовтою трояндою «у тон», з надією вдивлявся у магічний простір сцени, здається, зовсім не переймався тим, що його посадили на таке «козирне» місце... Розцілувалися. Вмостилися. Чекаємо.

      ...Уже за кілька хвилин я зрозуміла, чому пильна працівниця Молодого відіслала мене аж на останній ряд — щоб не втекла. Бо візуальні атрибути вистави — щити та каски «омонівців», музичні інструменти, розставлені по різних кутках, багато-багато помаранчевих кульок, що згодом висипалися із такого ж кольору рядна — виявилися чи не єдиною складовою вистави, здатною бодай ненадовго привернути увагу. Все інше не підлягало навіть під визначення «середній рівень». Закохані, що стоять по різні боки барикад Помаранчевої революції — тема, до якої сьогодні варто ставитися дуже і дуже обережно. Бо час тотального піднесення, коли «помаранчеві» флюїди ловилися на рівні підсвідомості, уже минув. (І якщо до роботи брати цю п'єсу сьогодні, то її треба максимально наповнювати режисерськими винаходами, цікавими пропозиціями художника...) Бо ми вже бачили дуже багато кіношного «помаранчевого» кохання, а тому енна його варіація у театрі — це своєрідний ризик, який варто було прорахувати й мінімізувати в будь-який спосіб. Бо вистава — це не ілюстрація того, про що йдеться у п'єсі, а щось значно більше, об'ємніше, провокативніше. Режисерські ж ходи у «Лускунчику-2004» зводилися хіба що до того, що актор Дмитро Тубольцев, який виконував наживо пісні у виставі, спускався до глядачів десь згори, та Андрій Фединчик (Роман) і Ганна Васильєва (Леся) перекидалися помаранчевими кульками. Нарікання режисерів із приводу того, що театральна критика стала якоюсь попсовою, журналісти рідко коли наважуються на грунтовні рецензії, відбуваючись хіба що репортажами з прем'єр, лунають сьогодні особливо активно. А про що писати, якщо писати немає про що? Якщо костюм Ірванця — чи не найсвітліша пляма того вечора в Молодому?

      Одна з чеснот «Лускунчика-2004» у Молодому — він дуже короткий, триває менше години... На фінальному поклоні актори традиційно гукали спершу «режисера!», а потім і «автора!». Режисер вийшов майже відразу — вклонився глядачам, які таки переглянули його виставу. А ось автора гукати довелося довгенько. Я була теж дістала диктофона, щоб розпитати пана Ірванця про враження від побаченого... і була дещо спантеличена поведінкою драматурга. Спершу він кумедно маскувався за спинками сидінь. Потім, коли вигуки «автора!» не стихали, почав викрикувати: «Автор непритомний!». А далі таки вийшов на сцену, похапцем вклонився і миттю шмигнув за лаштунки. По виразу його обличчя я зрозуміла, що коментарів сьогодні, мабуть, не буде...

      А вже потім, ідучи до метро, моя розбурхана підсвідомість виштовхнула на поверхню кілька актуальних запитань.

      1. Якщо йдеш до театру з надією поринути у високе мистецтво, а там тобі пропонують мистецтво протилежного гатунку — кому пред'являти претензії?

      2. Чи переглядають відповідальні за роздачу президентських грантів («Лускунчик-2004» такий отримав) кінцевий результат цих капіталовкладень і чи роблять вони потім якісь висновки на майбутнє?

      3. Коли закінчиться в мистецтві «помаранчева» ера?

      4. Як швидко наш «оперативний» театр запропонує нам виставу про створення коаліції?