Лялька — Айболить

      На крила своїх мрій ми з дитинства звикаємо вішати пута у вигляді застережливого «якби». Мовляв, от якби не цей кирпатий ніс, худий гаманець, свавільний начальник, дощ за вікном або, наприклад, дірка у колесі старенької «дев'ятки», то все в житті могло б бути зовсім по-іншому. Така собі заспокійлива пігулка для всеперемагаючої ліні або власноручно виплеканого комплексу меншовартості. Про те, що ця хвороба виліковна, свідчать мільйони томів психологічних посібників. І, до речі, не лише вони. Представники італійського центру «Arivano del maler», наприклад, чотири дні поспіль переконували харків'ян у тому, що повірити в себе можна при допомозі звичайнісінької ляльки. Правда, для цього її треба створити власними руками, вигадавши їй цікаву земну історію.

Неможливе — можливо

      Чотири дні нагадували театр в театрі. Італійці привезли до Харкова виставу на ІІ Міжнародний фестиваль лялькарів «Аніма». А заодно підготували власну програму з місцевими дітлахами, які мають проблеми з зором і навчаються у спеціалізованій школі-інтернаті імені Короленка.

      Результат перевершив усі сподівання. Вже через кілька днів копіткої роботи новоспечені актори без проблем піднялися на сцену харківського лялькового театру і дали майстер-клас усім, хто хотів би наслідувати їхній приклад. Сміливості юним аматорам, як стверджують фахівці, якраз і додали створені ними ляльки. Дівчатка без проблем перевтілились разом зі своїми підопічними у топ-моделей, співачок, кінозірок. А хлопці влаштували справжній двобій кмітливого Джекi Чана з непереможним самураєм у стилі філософського протистояння двох бійцівських шкіл. Замість дрижаків у колінах — щаслива посмішка на обличчях. Боятися сцени і справді немає сенсу, адже виступають не вони, діти, а ці кумедні театральні герої.

      «Головна мета таких уроків, — розповідає психолог центру Андріано Брандоліні, — переконати людину в тому, що, незважаючи на обмежені фізичні можливості, вона здатна самостійно пройти увесь процес підготовки вистави: від створення ляльки до втілення її образу на сцені». Причому так, аби всі змогли сказати один одному на фініші: «У нас усе вийшло, ми справді молодці!» Дарма, що хтось не побачить нову виставу на власні очі або, наприклад, не почує музичний супровід сценічного дійства. Візок для актора, який не може самостійно рухатись, — теж не проблема. Так само як і недуги, пов'язані, наприклад, iз психологічним розладом. Італійці показали харків'янам відеофільм про мюзикл «Ромео та Джульєтта», створений разом із глухими людьми. Від побаченого у душу закрався підступний сумнів. Ми чомусь переконані, що прожити на сцені життя під музику, яку не чуєш, здатен лише хтось геніальний. Насправді ж така умовність живе винятково у наших головах і не має нічого спільного з реальним станом речей. Ми можемо все, на що у нас самих вистачає сміливості.

Зроби себе зіркою

      Своїх напарників майбутні актори «ліпили» зі звичайнісіньких газет. Одна маленька паперова кулька для голови, дві більші — для тулуба. Усе це обмотується скотчем і обрамлюється рухливими кінцівками. А далі — безмежна фантазія. Хочеш бути зіркою? Будь нею. Віртуозним борцем? Немає проблем. Потрібно лише кількома мазками фарби зробити своєму улюбленцю макіяж, змоделювати його одяг та зачіску, вдихнути у нього життя. А головне — не зупинятися на півдорозі, впевнено крокуючи до повної реалізації колективного задуму. Твоя лялька — це ніби ти сам... у мрії про самого себе. «Якщо вистачить голосу, — то я створю її рок-співачкою, — фантазувала над своїм персонажем Ліна Горвюшко у творчій майстерні школи-інтернату, — а якщо ні — нехай співає поп». Зрештою дівчинка зупинилася на хітові з серіалу «Приречена бути зіркою». Дарма, що не рок, зате асоціації викликає знакові.

      Психологи переконані, що для дітей, які мають проблеми зі здоров'ям, лялька може стати найкращою пігулкою, другом та лікарем. Цей метод адаптації вони назвали лялькотерапією і «приписують» його всім, хто втратив віру у власні можливості або, скажімо, не здатен самотужки побороти внутрішні комплекси. Вигадана і розіграна сценка допомагає дитині побачити власну проблему під іншим ракурсом і вирішити її на прикладі чужого досвіду. Скажімо, ваша маленька дитина боїться уколів і з панічним страхом чекає приходу медсестри. Негайно мобілізуйте всю свою творчу фантазію і вигадайте казку про ведмедика, який крок за кроком долає подібний страх разом із терплячою лисичкою у білому халаті. Ефект перевершить усі ваші сподівання, адже лялькотерапія допомагає вирішити і набагато складніші проблеми — розвиває пам'ять, лікує заїкання, долає агресивність, страх, сором'язливість. Діти стають розкутішi, комунікабельнішi, вчаться розуміти інших. Вони ніби самі створюють себе за допомогою іграшки, в яку власноручно вдихнули життя.

Отримав сам — передай іншому

      Психолог Андріано Брандоліні і професійний актор-лялькар Маріо Вакка говорять, що їхній центр зі своїм театрально-соціальним проектом уже побував не в одній країні світу. Працювали скрізь — у школах, креативних закладах, на майданах, у театрах. Місце, час, іноземна мова, фізичні проблеми акторів-аматорів — не мають жодного значення, якщо вдається знайти цікаву ідею і створити по-справжньому творчу атмосферу. Скажімо, учасники дійства, яке готувалося в Харківській школі-інтернаті, для порозуміння вивчили всього лише два слова — італійське «бомбіно» та українське «добре». А далі — суцільна імпровізація на тему «ми можемо все».

      Результат видався феноменальним. У розпалі відеомюзиклу «Ромео та Джульєтта» Андріано раптом підбіг до краю театральної сцени, ліг на підлогу, щоб бути ближче до інтернатівських дітей, які сиділи у першому ряду, і жестом закликав дати професійну оцінку роботі колегам по цеху. Новоспечені актори дружно підняли вгору великі пальці правих рук. Мовляв, ти молодець, учителю, і з цим колективом тобі вдалося піднятися на творчу висоту, отримай свої п'ять балів. «Наші підопічні змушують нас постійно рости, — говорить Андріано. — Про кожного з них ми зберігаємо в душі теплі спогади і страшенно радіємо, коли хтось повертається у наше життя знову. Таке враження, що ми зустрічаємося назавжди».

      Проведений у Харківському академічному ляльковому театрі майстер-клас — це свого роду теж надія. У першу чергу на те, що хтось із присутніх режисерів або студентів двох місцевих культурологічних ВНЗ оволодіє цим методом і захоче застосувати його на практиці. Адже подібного центру в Україні ще немає. Правда, є інший досвід. Актори та режисери Харківського лялькового театру не так давно підготували виставу «Маленький принц» разом із вихованцями Курязької колонії для неповнолітніх правопорушників. Після прем'єри хлопці дружно зізналися в тому, що театральна робота, без перебільшення, перевернула їхню уяву про світ. А їхні наставники важко знаходили точні слова, аби повною мірою висловити пережиті за гратами почуття. І все це завдяки простенькій ляльці?