Масовий психоз та розчарування постфактум

      Прем'єру «Коду да Вінчі» ми з подругою, як справжні «кодомани», подивилися у день старту довгоочікуваної картини в Україні. Причому не без зусиль з боку подруги, яка напередодні купила квитки на останній сеанс. Дістався лише другий ряд — усі інші місця зарезервували інші шанувальники творчості Дена Брауна, які виявилися меткішими за нас. Причому як вони це зробили, і досі залишається загадкою. Оскільки за два дні до старту картини квитки ще не продавали — касири казали, що поки не знають розкладу сеансів. Дивитися картину, ледь не втикаючись носом в екран, для людини з нормальним зором зовсім не комфортно. Але про те, щоб перечекати цей масовий психоз і піти на «Код да Вінчі» пізніше, навіть не йшлося — ну не терпілося нам, і все тут!

      Ледь не дві з половиною години фільму вкотре довели вже відому істину: екранізація майже завжди програє літературному оригіналу. Від нехай суперечливого й неідеального, але динамічного, з добре розписаною інтригою бестселера Дена Брауна режисер стрічки Рон Ховард залишив хіба що основу сюжету. Глядачі, на відміну від читачів, отримали нудну жуйку з малоемоційних діалогів на тлі тривожної музики. Головні герої у виконанні Тома Хенкса та Одрі Тоту також були блідою тінню своїх «колег» із книжки — у Дена Брауна і Софі, і Роберт Ленгдон виглядали розумнішими, винахідливішими, вони були насамперед особистостями, фанатами своєї справи, а не розгубленими, безпомічними, прісним людинками, яким доля підкинула трішки пригод і які мали дуже приблизне уявлення своїх вчинків. Малозрозуміла присутність у картині Жана Рено у ролі поліцейського, особливо для тих, хто пам'ятає його Леона-Кілера. Так вийшло, що найцікавішими роботами у цій картині стали ролі не топ-героїв, а злих геніїв — Сайлоса (Пол Беттані) та сера Лью Тібінга (Іен МакКеллен), які хоч якось протиставляли своїх «підлеглих» якомусь прихованому пофігізму інших персонажів i відволікали від численних ліричних відступів режисера, що ледь не завжди зводилися до простакувато-сльозливих мізансцен.

      Після перегляду стрічки глядачів, що сяяли радістю від вдало проведеного вечора, помітити не вдалося. Відверто розчарованих було через один. Хоча потужне промо зробило і продовжує робити свою справу: фільм Рона Ховарда встановив за межами США абсолютний рекорд, зібравши за перші три дні показу 147 мільйонів доларів. Такими досягненнями не може похвалитися поки що жодна американська картина. У США касові збори фільму, який дружно обсвистали критики Каннського фестивалю, склали 77 мільйонів, тобто всього «Код да Вінчі» за перший вікенд заробив більше 250 мільйонів доларів. А черги до кас кінотеатрів на «Код да Вінчі» поки що коротшими не стали.

      У Парижі тим часом процвітає особливий туристичний бізнес — тур «Слідами героїв «Коду да Вінчі». Навіть видано спеціальний путівник, завдяки якому можна протягом одного дня промандрувати від готелю «Ріц», де мешкав шукач Священного Грааля Роберт Ленгдон, через Тюїльрі та Лувр, аж до костелу Сен-Сюльпіс на лівому березі Сени.

ЛІНІЯ ОБОРОНИ

Одрі Тоту:

      — Це не фільм на релігійну тему. Моя родина ходила до костелу. Хоча тепер я не вважаю себе католичкою, але продовжую вірити в Бога і ніколи не зіграла б у фільмі, який ображає християнські цінності. Хочу, аби всі пам'ятали, що «Код да Вінчі» — це просто трилер.

Том Хенкс:

      — Це — прекрасна історія, весела... Вона вся — суцільний діалог. Вона нікому не заважає. Якщо ви приймаєте за чисту монету будь-який фільм, особливо високобюджетний, то припускаєтеся великої помилки.