— Чи не є Євангеліє від Юди фальшивкою? Які докази його автентичності?
— Хотів би насамперед дещо уточнити поняття автентичності. Якщо говоримо про те, що Євангеліє від Юди віднайдено на рукописі, який походить із ІІІ—IV ст. після Різдва Христового і написаний коптською мовою, то можемо сказати, що цей рукопис автентичний, тобто не є підробкою з часів Середньовіччя чи з ближчих до нас часів, так як, наприклад, «документи», котрі лягли в основу книжки Дена Брауна «Код да Вінчі». Якщо натомість хочемо говорити про сам текст, то мусимо пам'ятати, що йдеться про переклад із грецької мови, а оскільки не маємо грецького оригіналу, то навіть не можемо встановити з певністю, наскільки переклад йому відповідає. Тобто ми не можемо бути певні, що св. Іреней Ліонський, який згадує це Євангеліє у праці «Проти єресей» (вона написана близько 180 року), мав перед очима той самий зміст Євангелія, що у коптському тексті. Навіть сьогодні, говорячи про який-небудь переклад, ми усвідомлюємо, що він може тільки більшою або меншою мірою наближатися до оригіналу, але ніколи — вповні йому відповідати. Словом, не маючи оригіналу Євангелія від Юди грецькою мовою, не можна встановити рівень його автентичності.
Подумаймо: а чи міг сам Юда написати цей текст? Текст не починається, а закінчується назвою цього твору — Євангеліє від Юди, що слідує за останніми словами тексту: «Юда взяв гроші і видав їм його». І нема продовження. Євангеліє від Матвея пише, що «Юда розкаявся і... кинувши в храм срібняки, відійшов, а потому пішов і повісився» (див. Мт 27,3-5). Навіть сам текст Євангелія від Юди не стверджує, що воно було написане саме цією людиною, а не кимось іншим. Про самого Юду говориться в текстi у третій особі, що було б неймовірно, якби Юда був його автором. Не маємо, отже, жодного доказу, ба навіть найменшої підказки, що Юда міг написати це Євангеліє.
І останнє. Слово «Євангеліє» перекладається українською як «добра новина». А Євангеліє Юди не представляє жодної «доброї новини», натомість воно само себе окреслює як «таємнича розповідь про об'явлення, яке Ісус сказав у розмові з Юдою Іскаріотом». Не будучи оригіналом, і не Євангелієм і не «від Юди», чи дає цей текст можливість говорити про якусь автентичність?!
— Канон Святого Письма був узгоджений на соборах. Чи, на вашу думку, могла розглядатися можливість включення до нього Євангелія від Юди? Чому цей апокриф не потрапив до Святого Письма?
— Висловом «канон» називаємо збірку книг, визнаних такими, які мають нормативну вартість для віри і моралі. Головними критеріями, на основі яких Церква визнала канонічність біблійних книг, були: 1) апостольське походження, 2) публічне використання у більшості церковних спільнот і 3) їхня відповідність до «правил віри», переданих апостолами і використовуваних у підготовці катехуминів до хрещення. Євангеліє від Юди не відповідає ані своїм походженням, ані своїм використанням, ані своїм змістом жодному із цих критеріїв.
— Розкажіть, чим відрізняється апокрифічна та канонічна версії християнства.
— Думаю, що в цьому питанні криється саме один із найбільших підступів, пов'язаних із відкриттям Євангелія від Юди, а водночас і того ж «Коду да Вінчі», — існування якогось «неканонічного» християнства, яке було би переслідуване і руйноване «офіційним» християнством. Спробуймо побачити безглуздість таких тверджень, які, на жаль, «протекли» навіть і у «науково-документальний фільм», який випустила National Geographic про Євангеліє від Юди, стверджуючи, що вищезгадана відмінність існувала ще в ранньому християнстві. Християнство — це віра в Ісуса Христа, Сина Божого, що став людиною, щоб нас спасти. Воно може відрізнятися у своїх обрядах, звичаях, літургіях чи молитвах, але не у вірі в того, «кого ми чули, кого бачили нашими очима, кого оглядали і якого руки наші доторкалися, — Слово життя, що в Отця перебувало і з'явилося нам, — Ісуса Христа» (пор. 1 Йо 1, 1-3). Все інше не є християнством, навіть, якщо і пробуємо називати його апокрифічним!
— Чи може фігурувати версія, за котрою Юда мав свою місію і, видавши Сина Божого, її виконав, бо «саме так буде прославлений Ісус»? Що начебто видачею Ісуса виявив його Божественну природу, звільнив його дух від тіла?
— Ісус Христос говорить, що «Син чоловічий іде, як написано про нього, та горе тому чоловікові, що зрадить Сина чоловічого! Ліпше було б тому чоловікові не народитись!» (Євангеліє від Матвея 26,24). Цими словами Ісус, з одного боку, стверджує, що він добровільно вибирає свій хресний шлях, а зіншого — тяжкість Юдиного вчинку. Насправді вслів «ліпше було б тому чоловікові не народитись!» є гіперболічним способом мовлення; подібний віднаходимо і в юдейських текстах для позначення негативної оцінки якоїсь поведінки або ситуації. Те, що робить Юда, не є «послугою» Ісусові, а насправді дуже важким злочином проти нього. Юда цілком вільний і, отже, відповідальний за кожен свій вчинок!
— Пізньоантичні теологи Іреней Ліонський i Тертуліан згадували секту каїнітів, котра у свій спосіб намагалася виправдати вчинок Юди, чи мали вони рацію?
— Гностична секта каїнітів подавала інакшу інтерпретацію епізоду зради Юди, описуючи і пояснюючи її як засіб, який забезпечив спасіння людства. Два інші античні письменники, Епіфаній і Псевдо-Тертуліан, говорили про існування двох груп каїнітів, поєднаних позитивним ставленням до Юди, але поділених своїм ставленням до Ісуса, якого одна із сект не дуже шанувала. Згідно з деякими каїнітами, жест Юди допоміг відкупленню людства, призводячи до отого розп'яття, якому деякі злі сили бажали стати на перешкоді. Натомість, згідно з іншими, Юда був змушений зрадити Ісуса після того, як зрозумів, що Ісус мав намір приховати правду. В обох випадках бачимо Юду, що зіграв би позитивну і провіденціальну роль. Однак «причини» — чому він це зробив, чи, краще сказати, що його змусило так себе повести, — не є християнськими, а відповідають більше гностичному вченню, яке характеризується зневагою до створеного світу, представленого як в'язниця, де люди, що у своєму нутрі зберігають якийсь слід небесного світла, змушені жити внаслідок занепаду чи дезінтеграції небесної реальності; космічна драма, яка віддалила їх від їхнього природного помешкання. Звідси походить і абсолютне заперечення тіла, що уявлялося як в'язниця, з якої потрібно втекти. Запорукою спасіння є знання («гнозис») власної природи, в основному божественної, які отримуються завдяки якомусь небесному об'явителю, — так вважали гностики. Чи можемо назвати це сьогодні християнським ученням? Думаю, що св. Іреней Ліонський теж не міг!
— Тож чи є взагалі «загадка Юди»? Адже Церква напевно має своє тлумачення цієї трагічної постаті?
— Якщо вже говорити про якусь «загадку Юди», то хіба що в термінах заперечення ним Божої любові. Святіший отець Венедикт XVI у своїй проповіді 13 квітня цього року, у страсний четвер, день спомину Таємної вечері, сказав, що існує «темна загадка відкинення», яка полягає у запереченні любові — «не хотіти бути любленим і не любити». Папа це називає «гордістю, яка думає, що не потребує жодного очищення, що закривається перед спасенною добротою Бога». В Юді бачимо дуже чітко це заперечення. Трагедія Юди полягає, в першу чергу, не в тому, що він зрадив Ісуса, а в тому, що він не зрозумів, що, незважаючи на все, Бог його не перестав любити. Під час Таємної вечері Ісус умив йому ноги, дав йому зрозуміти, що знає про його задум, ба навіть дав йому можливість здійснити той задум, даючи Юді нагоду покинути спільну вечерю. Жест Юди не міняв вже нічого. «Син Чоловічий іде як написано...» (Мт. 26,24). Але Юда хотів бути протагоністом історії, вирішити її хід — «Кого я поцілую...». Глухий кут людської гордості, яка не хоче визнати Божу доброту і потребу людини в Божій любові. Не забуваймо, що Петро теж зрікся аж тричі Ісуса, але знайшов усе ж таки в собі сили повірити Божій любові й покаятися, і тим самим віднайшов нове життя, яке Юда намагався придушити власними руками.
— Як ви гадаєте, можуть з'явитись нові секти, котрі запрагнуть використати цей апокриф — Євангеліє від Юди?
— Люди завжди схильні шукати всіх можливих способів, щоб знайти виправдання своїм вчинкам. Чому б, отже, їм не скористатися й Юдою? Крадіжку, зраду друзів, невірність учителеві, продаж людини виправдати якимись вищими ідеалами завжди легше, аніж боротися за справедливість, за людську гідність, за любов до ближніх... Думаю, на жаль, що багато людей намагатимуться завжди прикривати власні лиходійства, виправдовуючи вчинок Юди всіма силами. Насправді твердження, що це Євангеліє «кидає виклик нашій вірі» і що воно є доказом того, що «кожен розуміє Бога по-своєму», не є закликом поглибити власну віру, а натомість — пропозицією відкинути «віру отців», придумати «свою віру», в якій Бог був би «створений на людську подобу», а не навпаки. Набагато легше створити секту зі своїм «власним Богом», у якій шлях до спасіння здійснюється не завдяки наверненню людини, а зміні «концепції про Бога», аніж повірити в Бога, який «так полюбив світ, що Сина свого єдинородного дав», щоб людина могла осягнути його Божественне життя. Однак у такому разі потрібно саме повірити, що Бог не є таким, як ми, часто горді, заздрісні, злі, «незалежні» (чи не нагадує це деміурга гностиків?), а натомість цілком інакшим, тобто святим, який нас безмежно любить і хоче поділитися з нами своїм життям, щоб і ми могли такими бути.
— Як Греко-католицька церква ставиться до книги «Код да Вінчі», до показу новоствореного фільму?
— А як вона може ставитися? Припустімо, що комусь спало на думку представитися причетним до цунамі, яке спричинило минулого року загибель величезної кількості людей Тайландії, зокрема й українців. Для підтвердження своєї тези цей хтось віднайшов у Львівському архіві документи, які підтверджували б факт існування змови (це б пояснило теж, чому зникло останніми часами так багато цінних документів із Львівського архіву — саме хтось намагався замести всі сліди). Цей документ підтверджував би розрахунки українських науковців про те, що якщо зібрати велику кількість туристів уздовж узбережжя, то це призведе до тріскання земної кори на дні моря, що, у свою чергу, викличе цунамі. А оскільки весь цей сценарій є дуже неймовірним, то потрібно ще створити таємну організацію темношкірих українців (щоб ніхто їх не міг розпізнати) з осередком на Північному полюсі (щоб замести сліди). Оскільки українці просто не можуть ніяк зрозуміти, до чого тут цунамі, Аляска і зникнення документів iз Львівського архіву, то на додачу робиться документально-художній фільм, щоб просвітити ще й тих, хто тільки дивиться кіно і не вміє читати. І як ставитися до такої фантастики? Мовчати? Щоб потім дехто говорив, що саме цим підтверджується наша причетність? Критикувати? Щоб тим самим виявити нерозуміння «літературного жанру»? Пригадаймо собі, як декілька місяців тому виник скандал, спричинений карикатурами на Мухамеда. І весь мусульманський світ запротестував і бойкотував продукцію Данії. Так, ми можемо їх звинувачувати в фундаменталізмі, але не в неповазі до себе. Насправді кого і що ми оберігаємо, захищаючи «Код да Вінчі»? Правду, демократію, свободу слова? Чи, може, наклеп, безвладдя і страх?
Церква поставилася дуже серйозно до «виклику» «Коду да Вінчі». З набагато більшою повагою, ніж автор і поборники «Коду да Вінчі» поставилися до неї. Перш за все, було спростовано «історичність» роману: він, виявляється, є результатом фантазії автора, а не описом історичних подій і фактів. Відтак, виявлено дуже багато помилкових тверджень самого автора, так що дехто навіть перефразував вислів Дена Брауна про «таємницю, приховану від віків: Ісус одружений на Марії Магдалині» на «відкрий таємницю істотної необізнаності Дена Брауна». Залишається моральний аспект. Найважчий. Як переконати людей називати добро — добром, а зло — злом, правду — правдою, а брехню — брехнею? Тільки так і роблячи. Тому Церква і мусить твердо стояти у своїй вірі і свідчити правду перед світом, називаючи речі своїми іменами. Декому може видатися це занадто «старомодним», «несучасним». Але брехня є завжди брехнею, як би вже там вона не приховувалася під «факти» чи «художню фантазію». А її останнє походження — від диявола.
— Які небезпеки може нести цей фільм?
— Насправді найбільшою небезпекою книжки «Код да Вінчі» і тим самим фільму, є її претензія на історичність. Насправді ця книжка з'явилася з однією сторінкою з наступним заголовком: «Факти», де Ден Браун стверджує, що «всі описи документів і таємничих обрядів, які містяться у цьому романі, віддзеркалюють дійсність». У певний момент у деяких виданнях ця сторінка зникає, а її твердження замінені наступним: «Ця книга є витвором фантазії. Згадані особи і місця є вигадкою автора». Словом, якщо не приймати твір Дена Брауна серйозно в сенсі історичної правди, то читач, крім дещо зужитого криміналістично-поліцейського сюжету, просто відчує певний дискомфорт, ба навіть відразу перед усіма тими наклепами, брехнями, необгрунтованими звинуваченнями... що викличуть одне запитання: «чому автор написав цю книжку?». І навіть можливі величезні заробітки, здається, не можуть бути логічним поясненням.
— Де межа між єрессю і польотом художньої думки?
— Мистецтво, за визначенням, це творче відображення дійсності, а єресь — це фальшиве вчення, заперечення правди. Мені здається, що вони не те що недотичні, а взагалі розходяться в протилежні боки. Крім того, мистецтво має закладене в собі щось позитивне, щось творче, бажання принести хоча б мінімальне задоволення тому, хто читає, оглядає, слухає... Про єресь цього не скажеш: вона бентежить, вливає сумніви, потворить дійсність, в якій людина наділена гідністю.
— Як ви оцінюєте роман «Майстер і Маргарита», в котрому Булгаков дав свою інтерпретацію євангельських подій?
— Перш за все, не хотів би справити враження, що можу поставити на один рівень Дена Брауна і Булгакова. У Булгакова не простежується негатив. Він торкається проблеми зла і його відкуплення і намагається в якийсь спосіб відповісти на нього. Інтерпретація Булгакова, між іншим, не є настільки оригінальна, наскільки це може здатися на перший погляд, оскільки деякі апокрифи говорять про Пилата у позитивному світлі, а коптська церква навіть зарахувала його разом із дружиною до лику святих. Містифікуючи історичний образ Пилата, Булгаков розглядає зло в категорії таїнства, зберігаючи однак віру в перемогу добра.
Завжди важко давати оцінку інтерпретації, оскільки вона, як у випадку «Майстра і Маргарити», посилаючись на історичність деяких подій, злітає до вершин художньої думки. Булгаков «піднімається» над таємничим буденним злом Пилата і намагається побачити його поглинутим добром, на відміну від Дена Брауна, який «опускає» світло людського духу «в пошуках правди» до бруду, зла і брехні.
Патріарх УПЦ КП Філарет:
— Ці книга та фільм лише шкодять розвитку християнства. Дивитися можна, якщо ви сильні духом і можете протистояти. А якщо ви слабкі — не дивіться, щоб не спокушатися.
Юрій Єгоров, голова «Православного братства»:
— Захід переживає духовну кризу, й Україна не повинна сліпо копіювати за ним усе. Блюзнірство — показувати такий фільм у колисці православ'я... Ми направимо запит у прокуратуру щодо встановлення складу злочину в діях директорів кінотеатрів, які погодяться на прокат цього фільму. Адже ст.161 Кримінального кодексу містить покарання позбавленням волі на строк від 2 до 5 років за умисні дії, які ображають почуття громадян, пов'язані з їхніми релігійними переконаннями.
Нагадаємо, що «Православне братство», а також прихильники УПЦ Московського патріархату провели минулої п'ятниці в Києві ходу протесту проти демонстрації «Коду да Вінчі» в Україні.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
