Андрій Шкіль: «Посаджене дерево чи збудований дім — цього замало для мене. Хочу залишити по собі інший спадок...»

      За сорок прожитих років Андрій Шкіль встиг двічі побувати студентом (і, відповідно, двічі дипломованим спеціалістом, здобувши освіту лікаря та журналістський фах). Він рано почав торувати свій політичний шлях, відліком якого став кінець 80-х років. Він був одним з тих, хто вписав унсовську сторінку в партійне життя України. Він успішно поєднував політичну діяльність з видавничою, друкуючи на Львівщині першої половини 90-х дві газети і часопис «Націоналіст». Він став політв'язнем після подій 9 березня 2001 року, провів за гратами 13 місяців (дев'ять з яких прийшлися на одиночну камеру в СІЗО СБУ). За нього, ув'язненого та не баченого електоратом кандидата в нардепи, 31 березня 2002 року проголосували 34150 виборців. Він склав присягу парламентарія і увійшов до складу «бютівської» фракції...

      Сьогоднішній ювіляр проживає вельми непросте життя. Хоча як на чуже око, його теперішні дні — апофеоз удачливості. Якщо Шкіля ще раз посадять і ще раз випустять, він може розраховувати на перемогу навіть на президентських виборах — так (чи приблизно так) колись заявляв «епіцентровий» Піховшек. Поступово думка стосовно того, як «поталанило» Шкілю із в'язницею, набула справжньої ідіотичності, тож на прес-конференціях доводилося чути адресовані йому закиди стосовно того, як зручно прилаштувався нинішній нардеп з його відсидкою, як в'їхав «на чужих кістках» у парламент, та тому подібну маячню. За Шкіля у такі моменти ставало відверто боляче, а ще крутилася у голові відома пісня Бутусова, у якій тезка нашого героя — апостол Андрій — питає у Господа, як йому вдається робити те, що він робить. «Видишь, там на горе возвышается крест, / Под ним десяток солдат, повиси-ка на нем, / А когда надоест — возвращайся назад — гулять по воде вдвоем...», — відповідав Христос. Такий варіант, певна річ, нікого не влаштовує, тому краще «распятье оставь на потом», а зараз дай приміряти на себе чужу долю, покепкувати з чужих «хитрощів» та опошлити чужий біль.

      Шляхетність людини — не математична теорема, яку треба доводити. Як і те, що кожному, врешті-решт, вільно мати про оточуючих будь-яку думку. А ще — не перейматися через чийсь недолугий суд. Натомість думати, приміром, про садівництво (на що, можливо, колись і вистачить часу!), про випуск власного періодичного видання та написану книжку... Цього прагне Андрій Шкіль, а поки що читає створене іншими — «алхімію» Коельо, приміром, де, як відомо, багато разів варіюється один і той самий постулат: «Якщо ти дуже чого-небудь хочеш, увесь Всесвіт сприятиме тому, щоб бажання твоє здійснилось...»

      — Андрію, півтора року тому ти став народним депутатом України. У стінах Лук'янівського СІЗО  майбутнє депутатство представлялось тобі саме тим, чим воно є зараз, чи все-таки можливості нардепа, його значущість та здатність коригувати ситуацію вимальовувалися дещо інакше? Я веду до того, що перші твої кроки після звільнення супроводжувала, на мій погляд, певна ейфорія, відчуття того, що все тобі до снаги, в тому числі і наближення розв'язки у «справі 9 березня»: ось-ось, здавалось, буде створена за твоєю ініціативою парламентська слідча комісія у цій справі, ось-ось суд постановить правильне рішення, адже головний «заворушник» своїм обранням у парламентарії знівелював усе обвинувачення... Але цього так і не сталося. То чи була прірва між уявним та реальним?

      — Між уявним і реальним завжди є прірва, і якою б об'єктивною не була людина, вона у своїх мріях, своїх роздумах завжди перебільшує власні можливості. Але я не думаю, що була ейфорія... Було бажання працювати. Тому що 13 місяців я практично нічого не робив, сидіння у в'язниці — це насправді сидіння. Це відірваність від світу, від людей, від можливості впливати на будь-що... На волі моє відчуття швидкого вирішення усіх наболілих проблем вивітрилось разом з надією на демократичну більшість в Раді після утворення тієї, що є зараз. Але навіть тоді я був переконаний, що буде створена депутатська комісія по подіях 9 березня, що суд буде об'єктивнішим. Позаяк ці вибори були прелюдією до виборів Президента, а боротьба за президентське крісло завжди змушує різні політичні сили привносити елемент удаваного гуманізму — я думав, що хоча б з цих міркувань піде послаблення. Цього не сталося, і кожен рік, на який вдалося зменшити терміни політв'язнів, давався зі значними зусиллями, з надзусиллями... Повертаючись до перебільшення можливостей депутата, я думаю, що все-таки достатньо багато вдалося зробити за цей короткий період часу. І це — в умовах тотального спротиву на практично усіх ланках, за винятком нашої фракції. На превеликий жаль, навіть мій рідний комітет, в якому я працюю (Комітет із законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. — Авт.), не захотів підтримати мене у створенні тимчасової слідчої комісії.

      — Нетривіальність твого обрання в тому, що від імені Андрія Шкіля ніхто не намагався грати на меркантильній струні виборців Городоцького округу. Твоя львівська команда на зустрічах з людьми воліла говорити про владу та опозицію, про події 9 березня. І, звісно, про те, що тобі довелося пережити: жахливі побої в міліції і як наслідок — перелам кісток черепа та ушкодження хребта, згодом — 39-денне голодування в СІЗО СБУ, відмова нирок і коматозний стан... Увесь цей страдницький шлях (говорю це без екзальтації і без іронії) став імперативом для виборця, вказуючим перстом: ось цього слід обрати, цей заслуговує... Так що все сталося поза твоїм втручанням у процес, бо не ти керував обставинами, а вони вершили тобі долю. Отже, бути тим, ким ти є зараз — це для тебе фатум (і, можливо, почасти тягар) чи здійснення того, про що навіть не мріялося?

      — Знаєш, українське слово «перемога» включає в себе поняття подолання — не міг, не міг, але зрештою переміг. (В російській мові це все-таки «победа» — тобто від «біда»...). Я переміг себе сам, я у внутрішній війні із собою переміг, тому знав, що зовнішні процеси мусять лягти в одне русло із внутрішніми. Хоча, звичайно, відчай був, в одиночці, приміром... Там я малював різні картини, але й відганяв їх, і більше було моментів, коли я знав, що щось таки має відбутися. Я був на сто відсотків переконаний (і це було не наукове, а внутрішнє переконання, на рівні віри), що опозиція отримає перемогу. Інше питання: чи утримає вона її? Хоча я й тепер не вважаю, що опозиція програла у парламенті. Ніхто не виходив у відкрите поле боротьби. Так, вона дала себе обхитрувати, але це ще не поразка...

      Чи вірив я у свою перемогу? Я потім дізнавався про деталі перегонів, про те, як люди, не бачачи мене, віддавали мені свої голоси. Вони наділили мене — ні, не тягарем, я не хотів би назвати це тягарем, хіба що тягарем відповідальності, і це дуже серйозне випробування для мене особисто, я мушу виправдовувати їхню заочну довіру. А це найвища форма довіри. Тут не те, коли можна сказати: «Я подивився йому в очі та повірив...» Я навіть дистанційно не міг звернутися до виборців — скажімо, за допомогою відеозапису, аудіозапису... Спрацювала достатньо вагомо підтримка Лесі Гонгадзе. Вона і моя мама як старші люди, звичайно, не могли взяти на себе дуже багато, але пані Леся провела надзвичайно серйозну роботу, об'їжджала села, агітувала за мене... І прості селяни, з натрудженими руками, зі стертими у кров пальцями, які з ранку до ночі гарують на полі, не сумнівалися в тому, хто саме має отримати їхню підтримку. Обирали вони не головою, не вухами — серцем.

      — Депутату-мажоритарнику, на відміну від колег-«списочників», працювати значно важче. Городоцький округ, що делегував тебе до Верховної Ради — це здебільшого села з типовим набором проблем: дороги, школи, лікарні, очисні споруди... Якою мірою вдається давати раду тамтешнім бідам?

      — Питань дуже багато, і, відверто кажучи, всі проблеми, які тут перераховані — це проблеми не народного депутата, а місцевих органів влади, бо головне завдання народного депутата — формувати закон. Нарікання на закон нечасто бувають, бувають нарікання на його невиконання. Хоча до розв'язання місцевих проблем, звичайно ж, підключається і народний депутат. На жаль! Я не дуже пишаюся тим, що зроблено мною — вирішено питання будівництва школи абощо. Хоча мій об'єм листування з виборцями та облік вирішених питань є чи не найбільшим. Я визначив у кожному районі округу  три-чотири найголовніші проблеми, розв'язання яких буде ключовим у підвищенні рівня цього району. Я, приміром, з невеликою охотою займаюся зараз газифікацією, тому що цим повинна займатися винятково держава. Однак займаюся, тому що газ дуже потрібен, — це розвине сільський туризм, приверне тимчасових мешканців, які приїжджають на літо в село попити молока абощо, а це — реальний капітал.

      — Як складаються твої стосунки з місцевою владою — з депутатами облради? Наскільки відчутним є підкорення Львівщини Медведчуком-молодшим? Особисто твої шляхи перетинаються з його фракцією? Що вдається протиставити натиску медведчуківського клану?

      — Стосунки з владою місцевою (а для мене це передусім влада районна) різні, але рівні. Вона не створює проблем у моїй діяльності — це вже великий позитив. З обласною радою перетинання, звичайно, є. Від Городоцього району в облраду обрано депутата Сергія Медведчука. Жодного разу в моєму окрузі я його не бачив і не чув... Повір, що ті, хто обирають таких людей, роблять це навіть не від байдужості, а з великого примусу... Якось Медведчук написав листа — відповідь на чиєсь звернення (мені показували): «У вас обрали народним депутатом Шкіля, якого ви наділили більшим кредитом довіри, тож до нього і звертайтеся у вирішенні всіх проблем»... Стосовно «підкорення»... Та ніхто ніколи в житті, ніякі СДПУ(о), ніякі Медведчуки не підімнуть під себе Львівщину — шмат, який вони навіть обміряти очима не зможуть, не те що відкусити. Я би не переоцінював можливості Медведчука. Що він може? Залякати? Львів'яни його не бояться, вони, щоправда, не можуть змінити і його політику, яка полягає в тому, щоб утруднити життя людям... Дивись, на минулих виборах (йдеться про облраду. — Авт.) потенціал його хіба був менший? Що, Медведчук хіба не керував тоді податковою? Але він і за таких умов спочатку програв вибори Піху, представнику залізниці, — це лише потім Піх трохи подумав і сказав: ні, виграв Медведчук. Отакі його перемоги...

      — Попри твій депутатський мандат, ім'я Андрія Шкіля асоціюється передусім не так з Верховною Радою, як з УНА-УНСО, лідером якої ти є. Одним з типових репортерських кліше стало твердження про те, що ця партія пережила останній свій злет 9 березня 2001 року, після чого остаточно зійшла на маргінес. Ти у своїх інтерв'ю зазвичай заперечуєш це, стверджуючи, що партія живе, ба навіть більше — нині на її базі тобою створюється громадська організація з однойменною назвою. Вибач за різкість, але чи не здається тобі, що у такому разі в якості гімну УНА-УНСО зразка 2003 року могли б бути вірші Віктора Цоя: «Сильные да смелые головы сложили в поле, в бою. / Мало кто остался в светлой памяти, / В трезвом уме да с твердой рукой в строю...»?

      — З приводу асоціацій: я не знаю, у кого які асоціації на прізвище Шкіль. Я скрізь намагаюся чесно виконувати свої обов'язки. Верховній Раді я віддаю весь свій службовий час і не хочу, щоб моїм хобі була так само Верховна Рада. Політична партія, її формування та переформування — все це займає решту мого часу. А щодо злету — злетом були якраз всі ті події, котрі передували 9 березня. Тому якби не 9 березня і не арешти, політична сила УНА-УНСО була б нині представлена у парламенті як  складова якоїсь фракції — це як мінімум. Тому говорити, що відбулися зміни незворотні, не варто. Є люди, що сповідують нашу ідеологію. УНА готує собі шлях понадпартійної ідеологічної організації. Ідеї наші живуть, я в цьому переконаний. Скажімо, у ситуації з Тузлою неодноразово згадувалась ядерна зброя. Але, поклавши руку на серце, яка політична сила (єдина, причому) говорила свого часу про гріх усунення з України ядерної зброї? УНА-УНСО. Три депутати від УНА-УНСО (при всій різній оцінці їхньої діяльності) оголосили тоді голодування (у 1994 році до Верховної Ради були обрані троє кандидатів від УНА-УНСО. — Авт.). Їх підтримав тоді тільки Хмара... Для того, щоб зберегти якість дерева, достатньо зберегти від нього маленьку гілочку. І якщо зараз УНА-УНСО є навіть такою маленькою гілочкою, то до неї можна прищепити велику кількість прихильників, і вона обов'язково відродиться. Погане ж скільки не прищеплюй, сорт від цього не покращиться, і дичка не перетвориться на гарну солодку яблуню.

      — Якщо ми вже торкнулися подій 9 березня, то, звичайно, неможливо обійти увагою питання про те, якими наразі є судові перспективи цієї справи. Читачам «УМ» відомо, що нині за гратами лишаються ще п'ятеро учасників тодішніх протестів. Якою є вірогідність їхнього скорого звільнення? Які надії, на твою думку, слід покладати на розгляд «справи 9 березня» у Верховному Суді?

      — «Справа 9 березня» зараз у касаційній інстанції, нашими зусиллями вдалося досягти того, щоб вона не була розглянута, так би мовити, з примруженим оком, тобто швидко та адекватно до потреб нинішньої політичної ситуації, а натомість була максимально наближена до нормального судового розгляду. Йдеться про те, що самий лише факт прийняття справи до розгляду Верховним Судом потребував певних зусиль. Зараз ми чекаємо на призначення судді, який візьме до свого провадження цю справу. Досі від неї усі відмовлялися, тому що перед суддею в нашому випадку є два шляхи — постановити принципово нове рішення або затвердити формулювання, яке дав апеляційний суд. (А той зняв левову частку обвинувачень, але лишив усіх сидіти у в'язниці, щоб іншим не унадно було). Режим Кучми розглядає ситуацію зі «справою 9 березня» в перспективі, тобто розуміє, що у випадку, коли напередодні президентських виборів будуть масові виступи, які до того ж носитимуть гострий характер, то учасники цих акцій повинні мати перед собою приклад подій 9 березня. Подій, внаслідок яких людей посадили і тримають у в'язниці, не дивлячись ані на Закон «Про амністію», ані на неадекватність їхнього покарання, ані на те, що Рада Європи своєю резолюцією визнала цих людей політв'язнями. Що робиться для їхнього звільнення? Робиться все, але змінити ситуацію можна лише шляхом зміни влади.

      — Андрію, яким ти бачиш своє майбутнє? В інтерв'ю журналу «Кореспондент» ти пов'язав його із законодавчою діяльністю. Це — рішення остаточне і таке, що оскарженню не підлягає? А як щодо повернення у журналістику? Свого часу ти працював і у сфері друкованих ЗМІ, і на телебаченні...

      — Я був, є і залишатимусь передусім політиком, а заняття журналістикою є супутнім політиці. Як політик я використовував у своїй боротьбі всі засоби, які сприяють досягненню мети, у тому числі і журналістику. При цьому я вважаю, що журналістська освіта — це найширша гуманітарна освіта, яку можна отримати в нашій державі. Вважаю навіть, що не потрібно якихось спеціальних кафедр абощо, які готують фахівців в галузі політології, для цього достатньо і журналістики. Людина, яка закінчує факультет журналістики, сама визначає своє майбутнє — обрати професію журналіста чи стати на шлях політика... А щодо законотворчості, якою я займаюсь зараз, то маю плани займатися нею і надалі.

      — Ти задоволений тими життєвими підсумками, з якими ти підійшов до свого 40-річчя? Про що ти шкодуєш? Що прагнеш здійснити?

      — Шкодую, можливо, про те, що не все встиг... Але не шкодую про жоден свій вчинок. З приводу підсумків: я не хотів би підбивати підсумки під якоюсь певною датою, і тим паче висловлювати задоволення з приводу пережитого. Ні, я не шкодую про пережите, але бути задоволеним... Це тільки обмежена людина може говорити про те, що вона всім задоволена, всього їй достатньо («Дякую, що не вбили, а якщо вбили, то дякую за те, що швидко...»). Я в даному випадку максималіст, бо ставлю перед собою таку вимогу — залишити по собі спадок. Тільки посаджене дерево чи збудований дім — цього замало для мене. Хочу залишити по собі інший спадок — так «збудовану» державу, щоб у ній не соромно було жити...