Справа принципу

      Попри те, що рішення політради «Нашої України» про створення коаліції з БЮТ та Соцпартією, і тільки з ними, ніхто не скасовував, частина керівництва НСНУ продовжує лобіювати союз із Партією регіонів. Скажімо, перший номер списку «Нашої України» Юрій Єхануров минулого четверга в ефірі каналу «Інтер» заявив, що він виступає за так звану «широку коаліцію». Проти рішення власного блоку Юрій Іванович виступає нібито через те, що «помаранчево-синя» спілка дозволить отримати в парламенті не просту, а конституційну більшість, і така більшість дозволить провести будь-які реформи. Нехитрі арифметичні вправи показують, що для здобуття конституційної більшості (понад 300 депутатів) «наші», в разі прогнозованої відмови Блоку Тимошенко, мають об'єднатися і з «Регіонами», і з Соцпартією, та ще й із комуністами. Адже БЮТ провів до парламенту 129 депутатів, і якщо до керівної коаліції в купі з «тимошенківцями» не пристане ще принаймні одна фракція (хай навіть КПУ з її 21 мандатом), конституційної більшості не вийде.

      Звісно, постає питання, чому чинний поки що Прем'єр-міністр суперечить не раз озвученій позиції Президента стосовно доцільності створення коаліції лише у форматі «НУ»+БЮТ+СПУ. І навіщо панові Єханурову більшість у складі понад трьох сотень «багнетів» — невже щоб знову кроїти Конституцію?

      Але ми на дані цікаві теми наразі розмірковувати не будемо. Краще зробимо не особистісні, а психологічні й політологічні висновки зі спроб «поєднати непоєднуване», тобто формалізувати коаліцію «помаранчевих» і «синіх».

* * *

      Цікавий факт: електорати і Партії регіонів, і «партій Майдану» донедавна можна було вважати непримиренними. Але, дізнавшись про результати свого волевиявлення, симпатики двох таборів почали поводитися по-різному.

      «Сині», хоч до 26 березня і проклинали нову владу останніми словами, після виборів у своїй більшості різко передумали «змітати оранжеву ораву з лиця землі». Як показують соціологічні дослідження, тепер прихильник Партії регіонів підтримує риторику Януковича, Ахметова і Ко про потребу «компромісів та об'єднання розколотої країни». Чому сталося таке переродження?

      Перша відповідь — найпростіша. Партія регіонів, створена на базі великого промислового й фінансового капіталу, для захисту й примножування цього ж капіталу, засвідчує небажання перебувати в опозиції. Щоб нарощувати потуги, «регіоналам» потрібно бути представленими у владних кабінетах. І вони фактично залишаються біля керма й корита в цілому ряді областей. Але в інших регіонах, а головне — у столиці, партійці Ахметова-Януковича відрізані від живильних осередків виконавчої влади. Півтора роки борюкання в опозиції — з організацією мітингів протесту, наметових містечок, розклеюванням листівок тощо — це, звісно, цікавий «джентльменський набір противника влади». Однак увесь цей комплекс добряче дістає й виснажує, якщо не досягає головної мети — зміни влади на свою користь. А, за підсумками виборів до парламенту, ПР хоч і взяла найбільшу кількість голосів (порівняно з іншими партіями та блоками), проте не змогла провести в парламент потрібну кількість сателітів і не сягнула результату в 50 відсотків плюс один голос самотужки. Тож тепер, щоб повернутися на урядовий олімп після півторарічної відсутності, «регіонали» ладні об'єднатися з ким завгодно, аби лише отримати омріяну більшість і доступ до нових портфелів.

      Чи можна говорити після цього про стійкі принципи, чи слід згадати вислів про те, що в боротьбі за владу всі засоби хороші?.. У цивілізованих країнах партія, яка на виборах показала солідний, але не переважаючий результат, відкланюється і йде в опозицію, навіть якщо перед цим довго і, на її думку, ефективно утримувала владу. У нас же Партія регіонів поводиться інакше. І це нікого не дивує. Ба, переважна частина політологів виправдовує таку поведінку «регіоналів». Ще б пак, слід враховувати, що ПР насправді не партія у класичному вигляді (як, утім, абсолютна більшість українських партій), а знаряддя політично-бізнесового лобізму.

      «Регіонали», по суті, зраджують своїх виборців, але водночас і виборці зміною позицій зраджують самі себе. Для «синього» електорату це також не дивина. Адже, якщо пригадати, то ще років сім тому переважна кількість нинішніх прихильників Партії регіонів симпатизували інакшим — комуністичним — ідеям, були електоральною опорою КПУ.

* * *

      Поки що Партія регіонів намагається триматися гідно, наскільки це можливо, і після залаштункових переговорів з емісарами «Нашої України» у власному проекті коаліційного договору висуває максимальні претензії: Прем'єр — не Єхануров, а все ж Янукович, «учасники коаліції дотримуються принципу пропорційності представництва кожної фракції в уряді в залежності від її результатів на виборах» (тобто «донецькі» готові віддати «нашим» лише третину керівних посад) тощо. Але навіть у такому претензійному проекті залишають шляхи для відступу: прогнозуючи, що ймовірна коаліція з ідеологічним супротивником передбачає прийняття деяких рішень, що суперечитимуть засадам однієї зі сторін, за цією стороною залишається право висловлювати альтернативну думку — хай навіть та не впливатиме на кінцеве рішення — і таким чином «утримувати політичну ідентичність партії». «Різна позиція з цих питань не означає відходу від принципу спільної відповідальності учасників коаліції за дії уряду», — читаємо в проекті коаліційної угоди від «Регіонів».

      Звісно, марно сподіватися, що їхній проект буде прийнято в «чистому» вигляді. Навіть у разі, якщо «Наша Україна» колись-таки об'єднається з ворогами зразка 2004 року, їхні вимоги до коаліційної побудови буде поділено на два, якщо не більше. Але ж так робиться майже завжди: проси все, щоб дали бодай частину.

* * *

      ...Хто б міг подумати, йдучи з Майдану, що через півтора року «Регіони» збережуть свою силу й ломитимуться у двері «помаранчевих» не щоб здатися в полон, а щоб вимагати у Ющенка і компанії нібито належну їм, «Регіонам», половину (а то й дві третини) загальноукраїнської влади. Ясна річ, реалізація таких планів свідчитиме про нахабство й кон'юнктурщину «синіх», але ще більше — про слабкість «помаранчевої» влади, невміння «випускників» Майдану реалізувати свій керівний шанс.

      І якщо згадати про електорат (а згадувати про нього потрібно навіть тоді, коли до наступних виборів далеко), слід усвідомити: «помаранчевий» виборець — людина досить стійка і різка. На відміну від «синього» виборця, він навряд чи піде у фарватері «відступників». А знайде собі провiдників із міцнішими принципами.

      То, може, все ж не даремно депутатів із «Нашої України» і Партії регіонів у новому парламенті розсадили по різних кутках сесійної зали?

ОЦІНКИ ПОЛІТОЛОГІВ

Дмитро Видрін,

директор Європейського інституту інтеграції та розвитку, новообраний народний депутат від БЮТ:

      — Я поділяю весь політичний спектр на три сегменти: прагматики — це Партія регіонів, борці за мрію — Блок Тимошенко та борці за ілюзії — це «Наша Україна». Чому так? Для «Нашої України» ілюзією є, наприклад, те, що влада завжди має своїх прибічників. Коли вони йшли на вибори, то особливо не переймались політичним креативом, бо вважали, що виборець за них і так проголосує. Подібних речей є багато. «Наша Україна» вважає їх аксіомами, але це ілюзії.

      Тим, хто бореться за національну ідею чи національну мрію, складно знайти спільну мову з жорсткими прагматиками. А останнім — тим, хто бажає влади будь-якою ціною, — їм легше порозумітися з політиками-«ілюзіоністами». Низка таких політиків може плекати ілюзії, що їм вдасться використати прагматиків у своїх цілях. Тому, виходячи з такого бачення українського політикуму, діалог прагматиків і тих, хто вірить в ілюзії, виглядає природним.

      Я абсолютно погоджуюсь із тієї точкою зору, що Партія регіонів намагається ввійти в коаліцію, бо не може тривалий час перебувати в опозиції. Великий бізнес завжди лояльний до влади. Цим і загострене бажання «регіоналів» узяти участь у владі. Якщо бізнес і може бути в опозиції, то недовго. Так що співпраця «регіоналів» із владою навіть після того, як буде сформовано «помаранчеву» коаліцію, — неминуча. В Партії регіонів уже зараз є щонайменше три групи впливу (а може, й більше). Якраз ця найвпливовіша група, бізнесова, неминуче піде на переговори з владою, можливо, й на ситуативні союзи.

Володимир Фесенко,

голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента»:

      — Я б не говорив про зміну позицій Партії регіонів. До кінця березня ними керувала логіка передвиборчої боротьби, зараз — зовсім інша. В Партії регіонів люди прагматичні, і вони зрозуміли, що абсолютної перемоги їм здобути не вдалося. Тому зараз для них єдиним шансом хоча б частково інтегруватися у владу є входження в коаліцію. Мається на увазі коаліція з тими силами, які б на це погодились: вони розраховують на частину «Нашої України» та частину Соцпартії.

      У Партії регіонів є багато представників великого бізнесу. А бізнесу некомфортно в опозиції. Хоча слід зауважити, що бізнесмени були і в «Нашій Україні», однак їм вдалося витримати іспит опонування владі. А загалом перебування в опозиції пішло Партії регіонів на користь. Однак вони розуміють, що це не в їхніх інтересах, зокрема інтересах бізнесу. Тому вони ставлять пріоритетом повернення до влади, хай і в компанію до «помаранчевих».

      Але я не думаю, що вони побоюються залишитись в опозиції. Про це говорять і представники Партії регіонів — Кушнарьов, Азаров тощо. Вони, навпаки, готові чекати своєї черги приходу до влади. У партії помітно конкуренцію двох позицій: перша — що треба жорстко конкурувати з владою, інша, і її поділяє керівництво, — що коли партія й збережеться в статусі опозиції, то ця опозиція буде конструктивною. Думаю, вони ще самі не визначились із цього приводу. До речі, постане питання й про те, як і проти кого виступатиме ця опозиція: стосунки «регіоналів» із Президентом та урядом іще не вималювались. Але те, що частина партії дійсно налаштована на співпрацю з владою, — це навіть не приховується.

Кость Бондаренко,

директор Інституту національної стратегії:

      — Я не бачу нічого особливого в тому, що Партія регіонів висловлює готовність піти в коаліцію, наприклад із «Нашою Україною». Хоча ці політичні сили є виразниками двох політичних етик, двох політичних концепцій розвитку — східної та західної, обидві сили розуміють, що Україні потрібна єдність, що треба шукати компроміс, узгоджувати позиції. Принаймні це усвідомлюють політики в цих середовищах. Інша річ, що цього не розуміє електорат. Він живе міфами, продукованими, до речі, цими ж політиками. Якщо перед виборами увага акцентується на розбіжностях, то після них, коли приходить час домовлятися про коаліцію, критика відходить на другий план.

      Що переможе — думка політиків чи виборців? Гадаю, про електорат згадуватимуть мало — до наступних виборів ще дуже далеко. Більше уваги, мабуть, приділятимуть політичній доцільності та необхідності. Тим більше що «Наша Україна» та Партія регіонів є близькими за структурою, характером, філософією, обидві є в міру олігархічними, вони сформовані з людей, що вийшли з табору Леоніда Кучми, а єдине, що їх розділило, — це 2004 рік, рік президентських виборів. Думаю, зараз між ними більше схожого.

      Щодо думки, нібито Партія регіонів бажає увійти в коаліцію, бо не може тривалий час перебувати в опозиції, то слід зазначити, що зараз в державі склалася така ситуація, що в опозиції може перебувати будь-яка сила. Тим більше що йдеться про опозицію конструктивну, парламентську. Не думаю, що це вирішальний фактор.

Олесь Доній,

керівник Центру досліджень політичних цінностей:

      — Я б не сказав, що в Партії регіонів відбулися радикальні зміни. Якщо пригадаєте парламентську виборчу кампанію, то якраз «регіонали» вели себе достатньо помірковано. А «Наша Україна» та Блок Юлії Тимошенко більше будували свою агітацію на протиставленні «біло-блакитним». Так, Партія регіонів критикувала владу, економічну ситуацію, але не конкретні партії. Тобто є підозра, що вони і тоді були готові до ширшого формату співпраці з провладними структурами.

      Фінансово-промислові політичні еліти, представлені в Партії регіонів, на відміну від «помаранчевого» табору, не звикли перебувати в опозиції. Такий статус їм незнайомий. Вони не вміють користуватися опозицією, натомість, щоб посилити свій економічний та політичний вплив, бажають ввійти у владу. Або повністю, або хоча б частково. Заради цього вони готові піти й на певні жертви — зовнішньо-політичні, гуманітарні тощо.

      Як до цього поставиться електорат «регіоналів»? Соцопитування показують, що «помаранчеві» виборці значно більше опираються такому союзу, ніж ті, хто голосував за Партію регіонів. Річ у тім, що ці електорати відрізняються: «помаранчевий» — більш демократичний, самостійно мислячий, на нього складніше впливати політичній верхівці. Тому політики вимушені рахуватися з таким виборцем. У «біло-блакитному» середовищі більше діє стара система, де замість електорату вирішує начальство.

      Утім слід підкреслити, що Партія регіонів поступово стає схожою саме на партію. В умовах демократичного розвитку вони навчаться перебування в опозиції. Тим більше коли відчують, що влада може бути не тільки центральною. Бо контролюючи місцеві органи влади, володіючи регіональними структурами, теж можна впливати на економічний та політичний стан.