Президент товариства SOS Тамара Тарнавська: У столиці України дикунства продовжуються

      Дванадцять років тому колишня киянка, яка вже тривалий час мешкала за кордоном, Тамара Тарнавська створила у Києві товариство захисту тварин SOS. Цій організації за підтримки колег із-за кордону вдалося на той час неможливе — вперше на теренах СНД закрити міську «шкуродерню», яка впродовж багатьох десятиліть займалася відловом безпритульних тварин. Потім було створено перший на пострадянському просторі притулок для тварин, де собак почали стерилізувати, як це робить увесь цивілізований світ; через товариство SOS у київські ВНЗ вперше потрапили комп'ютерні програми, які на Заході вже давно замінили живих істот у навчальному процесі; зрештою в Україні не без участі цієї організації з'явився закон про захист тварин від жорстокого поводження. Парадоксально, але за це десятиліття життя тварин у місті дуже мало змінилося. Переломити світогляд суспільства виявилося дуже важко. Київські захисники тварин навіть до Європарламенту дійшли — там показали фільм про життя наших бездомних собак. Іноземці — у шоці. У нас же навіть ніхто не знає, що такий виступ відбувся...

      — Пані Тамаро, ваш виступ у Європарламенті не набув жодного розголосу в Україні. Чому? І як вам взагалі вдалося виступити перед такою поважною аудиторією?

      — У Європарламенті я виступала 8 березня. Разом зі мною поїхали й мої колеги, які давно підтримують товариство SOS, — президент Товариства захисту тварин Австрії Крістіан Янач, директор Фундації захисту тварин Великобританії Джон Руейн, представник товариства захисту тварин Швейцарії Марк Ріссі, принцеса Елізабет де Крой. Допомагала нам і організовувала цю зустріч Партія зелених Великобританії, яка є членом Європейського парламенту.

      Їдучи туди, ми не мали на меті нашкодити Україні. Але з адміністрацією Києва на той час ми вже вичерпали всі можливості до діалогу. Тому просили Європарламент сприяти налагодженню цього діалогу, адже Україна зараз розглядає свій можливий вступ до ЄС. Ми наголошували, що не хочемо, аби в Європі блокували Україну, нам дуже важливо, щоб вона була у сфері впливу ЄС, —тільки так ми зможемо щось змінювати у цій країні. Ми там показали фільм, останні кадри якого були зняті в листопаді 2005 року, які засвідчують, що, на жаль, у столиці України дикунства продовжуються. Мене вразило, що жінки — члени парламенту — виходили з зали, не могли додивитися цей фільм до кінця.

      Цікаво, що, коли адміністрація Києва довідалася, що я виступатиму в Європарламенті, там не на жарт перелякалися. (З'ясувалося, що 14 березня в Брюсселі мало розглядатися питання про надання Києву статусу Європейської культурної столиці). Я вже була в дорозі, коли мені передзвонили з адміністрації і запросили негайно на зустріч iз заступником тодішнього мера, мовляв, давайте знайдемо шляхи порозуміння. Але ж я шукала цього порозуміння 12 років! Коли ж прилетіла, то довідалася, що навздогін мені київська мерія надіслала лист, де йшлося про те, що ситуація з безпритульними тваринами в Києві не викликає нарікань з боку громадськості. І що, цитую, «проблема штучно створюється Тамарою Тарнавською, яка з метою залучення коштів іноземних громадських організацій умисно висвітлює ситуацію з безпритульними тваринами в Києві у негативному ракурсі». Мабуть, у керівництва міста була така думка, що цей лист якщо не заблокує мій виступ, то принаймні зробить так, щоб мене там не сприйняли серйозно. Такий ось радянський підхід. Але можновладці просто не розуміють, що на Заході до громадських організацій зовсім інше ставлення. І цей лист — тільки доказ тому, що з цією владою не можна знайти спільної мови.

      Назад я повернулася 10 березня. І тут, в Україні, ми планували влаштувати прес-конференцію. Але наступного дня я зламала ногу, потрапила до лікарні, й тому ця подія пройшла непоміченою. Але був дуже великий резонанс на Заході, бо це вперше група захисників тварин зі Східної Європи виступила з трибуни Європарламенту.

      — Цей виступ якось реально допоміг вам?

      — В Європарламенті потім підготували великого листа-декларацію на ім'я Президента України, бо ми боялися, що в мерії той лист просто покладуть у довгу шухляду. До речі, нас запрошували виступити в Страсбурзі, в Раді Європи, членом якої є Україна. І ми мали це зробити. Але через мою травму довелося відмовитися.

      Тепер, сподіваюся, до цього справа не дійде. Зараз ми, маючи нове керівництво в Києвi, хочемо зустрітися з паном Черновецьким. Нас приїдуть підтримати представники міжнародних організацій, які були в Брюсселі, приєднається народний депутат Борис Беспалий, з яким ми спільно боролися за закон про захист тварин. Також будуть заступник міністра культури, декілька відомих професорів. Ми хочемо показати, що є стурбованість проблемою не тільки у західних громадян, а й у наших.

      — А проблема досі є гострою, може, її справді штучно створює Тамара Тарнавська?

      — Річ у тім, що за ці роки практично нічого не змінилося. Нам вдалося закрити шкуродерню в Пирогові, але натомість існує інша фабрика смерті — в Бородянці. Не хочу переповідати ті жахи, які нам про це місце розповідають, та й ми вже не один фільм зняли про це. Наведу ось такий приклад. Цей бородянський притулок обнесено високим парканом, зверху ще й колючим дротом. Охороняють об'єкт міцні хлопці з охоронної фірми. Кого і від кого там охороняти? У нас так дитячі притулки не охороняють, як притулок для тварин!

      Логічно, що притулок має бути відкритим для відвідувачів, а не закритою зоною, як це є в усьому світі, — щоб людина, яка хоче взяти собаку, в будь-який час могла туди приїхати. А в Бородянці? Доїхати туди без автомобіля проблематично, бо це 60 км від міста. Відвідувачам туди можна потрапити тільки два дні на тиждень з 11-ї до 14-ї години. До того ж у робочі дні — у вівторок і п'ятницю. Хоча наш притулок працює щоденно, як і аналогічні заклади всюди у світі. А тепер зверніть увагу, з якою процедурою зіткнеться той, хто захоче взяти собі тварину. В Бородянці потрібно виписати паспорт на собаку, з ним повернутися у Київ і заплатити за тварину від 30 до 150 гривень. Потім зареєструвати її в міському ідентифікаційному центрі. Потім iз цими квитанціями треба повернутися назад у притулок. Але тільки в прийомні дні. Уявляєте, скільки часу на це треба? Не один день. Якщо не встигаєш зробити все дуже швидко, то оплата за так зване перетримання тварин збільшується. Нам на днях зателефонувала жінка, яка викупила в Бородянці двох собак за більш як тисячу (!) гривень! Це безпритульні собаки, яких увесь двір підгодовував, вони були стерилізовані й прищеплені. Але ж ловцям байдуже, їх відловили. Щоб забрати цих собак, жінка позичила і заплатила шалені гроші, бо процедура зайняла багато часу! Зараз ці тварини у нашому притулку, жінка не має куди їх подіти і боїться, що собак знову відловлять.

      Це свідчить про те, що адміністрація зовсім не зацікавлена в тому, щоб з притулку тварин забирали. У країні, де така ситуація з безпритульними котами та собаками, не можна продавати тварин, якщо ми дійсно хочемо зменшити їх кількість! Бо не кожен зможе заплатити 150 гривень за собаку.

      — Цьогоріч в Україні нарешті був ухвалений закон про захист тварин, до створення якого причетне й товариство SOS. Ви задоволені цим документом?

      — Ні, не задоволена. Він гірший, ніж проект, який ми подали до Верховної Ради. До нього було внесено дуже багато поправок, адже його в парламенті «мордували» майже три роки. І найнегативніші зміни внесли представники від Партії регіонів. Як ви пам'ятаєте, Президент, на наше прохання, двічі накладав вето на цей закон. Так, нам, зокрема, вдалося добитися відміни заборони утримувати більше трьох тварин, відмінити сплату за них комунальних податків. Депутатам же вдалося відстояти той пункт, у якому йдеться, що відловлювати тварин мають дуже рано, хоча ми наполягали, що це має здійснюватися прозоро, на очах у людей — служба відлову мусить бути підконтрольною громадськості так, як це є в усьому світі. Там, якщо тварина загубилася, це ж не означає, що її можуть відловити тільки вночі. А щоб не шокувати людей, то для цього якраз й існують різні гуманні методи відлову... Ще в законі зменшили повноваження громадських організацій і контроль громадських інспекторів. Дуже депутати билися з нами за полювання, на яке ми пропонували ввести певні обмеження. О! Тут проти нас повстала вже вся еліта — шуфричі, волкови... Але ліпше хай буде недосконалий закон, його потім можна буде шліфувати, ніж зовсім ніякого. Гірше інше — закон є, але він не працює.

      — А що цьому заважає?

      — По-перше, має бути зацікавленість правоохоронних органів. По-друге, сприяння міської влади. Ось дивіться. Ті тварини, яких фотографи експлуатують на Хрещатику як реквізит для гарного кадру... Їх б'ють, змушують працювати у неприродний для них час. Скажімо, сови — це птахи, які вдень сплять, а вночі живуть. Тут же все навпаки, їх цілий день тримають на сонці, від якого птахи вже зовсім посліпли. Коли ми почали цікавитися, хто за цим стоїть, то з'ясувалося, що люди, які налагодили цю справу (це ж не ті хлопчаки, які безпосередньо стоять і пропонують зробити фото, у них є високі покровителі), не мають ні документів, ні відповідних дозволів на цю діяльність. Ми зверталися в правоохоронні органи — звідти мали лише банальні відписки. А припинити це дуже просто — на рівні тієї ж столичної адміністрації. Один розчерк пера мера на відповідному розпорядженні міг би ліквідувати це, бо діяльність цих фотографів абсолютно незаконна.

      — У попередні роки ви двічі влаштовували акції «Милосердя без кордонів», коли наших тварин вивозили за кордон й іноземці охоче забирали їх у свої родини. Чи не плануєте найближчим часом щось подібне?

      — Ми не можемо зараз цього робити, бо Польща стала членом Євросоюзу, відповідно, змінилися й умови перетину кордону з таким «живим» вантажем. Там нині не визнають українських сертифікатів про вакцинацію. Наприклад, кров тварини на сказ має бути досліджена в лабораторії Німеччини. Це дуже дорого і клопітно. Плюс тварина має мати мікрочіп. Це стало перепоною до організації таких акцій. Хоча, нагадаю, що ми ж вивозили тоді песиків не породистих, а хворих, покалічених — без лапи, сліпих, тобто таких, яких тут ніхто б ніколи не взяв. Це те, до чого свідомість українців ще мусить дорости.

      Зараз від наших партнерів з Німеччини ми отримали пропозицію влаштувати таку акцію. Вони хочуть взяти 65 собак (у них дуже багато самотніх пенсіонерів, які дуже хотіли б мати чотирилапого друга), і ми з радістю їх віддали б. Німці обіцяють, що покриють усі витрати на перевезення тварин. Але я навіть боюся за це братися, коли уявлю, що почнеться, які труднощі будуть з оформленням необхідних документів.

      — За вашим сприянням, пані Тамаро, свого часу в українських ВНЗ було започатковано заміну дослідів над живими тваринами на комп'ютерні програми. Ця ініціатива мала продовження?

      — З професором Миколою Макарчуком з унiверситету імені Шевченка торік ми були запрошені на світовий конгрес у Берліні з запровадження альтернативних методів навчання. З пострадянського простору, до речі, ми там були єдинi. Те, що ми побачили і почули, було наче зi сфери фантастики. Не побоюся цього слова — Україна назавжди відстала у впровадженні альтернативи. До нас підходив президент конгресу і казав, що готовий приїхати в Україну і підтримати нас. Але ж суспільство до цього ще не готове! Якби у нас міністри мислили хоча б приблизно, як їхні європейські колеги (а на конгресі були міністри екології та сільського господарства з багатьох країн), то тоді можна було б про щось говорити. В Україні можновладці думають, що коли вони посідали у найдорожчі «Мерседеси», повдягалися у «Гуччі» та мають на руках годинники вартістю по 100 тисяч, то вони вже стали європецями. Та ні, вони так і залишилися папуасами. У мисленні своєму. Уявіть собі, до нас підходили індійці й дарували нам безплатно масу комп'ютерних програм для університетів. Індія вже сама це продукує! А ми не зробили жодної такої української програми, навіть найпримітивнішої!

      — Що ж вас там вразило найбільше?

      — По-перше, рівень цих програм. Вони настільки досконалі, що комп'ютери там майже повністю замінили у навчальному процесі живих істот. А ще просто фантастичні муляжі. От, наприклад, як студенти вчаться зашивати розтини. Для цього існує штучна шкіра — вона на дотик справді, як жива. Вона навіть має температуру тіла — 36,8 градуса. Можна підключити датчики і простежити, як під тією «шкірою» б'ється серце. Якби я того не бачила, то я б собі такого уявити не могла. І я, і пан професор відмовилися від своїх виступів, бо про що б ми говорили? Ми були наче з різних планет. Не розповідати ж знову «плач Ярославни». Зараз я отримала запрошення на аналогічний конгрес у Токіо. Але не впевнена, що поїду, бо коштуватиме це дуже дорого...