Оксана Линтварьова-Чикаленко. (Фото з домашнього архіву Линтварьової-Чикаленко.)
У мене є приятелька, яка тримає в руках «ключі» від багатьох таємниць знаменитих українців — вона впорядковує унікальний архів Української вільної академії наук (УВАН) у Нью-Йорку. Одного разу, ніби між іншим, вона запитала, чи не хочу прочитати один неймовірно цікавий лист. І поклала переді мною течку з білими стандартними аркушами — сторінок 200, напевне.
«Ти хотів знати, що нас розлучило? Спробую розповісти...» — було написано, як епіграф, вгорі на першій сторінці. Так розпочинався лист матері до сина. Лист Оксани Линтварьової-Чикаленко до свого сина Левка — із Нью-Йорка до далекого Челябінська. Лист матері, яка загубила свого сина в 1941 році й віднайшла його сліди лише через 54 роки... Тієї самої Оксани Юріївни, чия родина була близькою з Михайлом Грушевським і Антоном Чеховим, Юрієм Яновським і Юрієм Шевельовим, Володимиром Свідзинським та багатьма іншими знаковими особами ХХ століття.
«Про Оксану Линтварьову-Чикаленко (сама вона переконана, що її прізвище, як і багато інших, у ті часи перекручене на російський манер — із Линтварева на Линтварьова) я вперше довідалася від її приятельки Оксани Міяковської-Радиш, чий батько, до речі, був засновником будинку-музею Тараса Шевченка в Києві. Вона оповіла мені історію, схожу на сценарій фільму, — розповідає та сама моя приятелька-«ключниця». — Родини Міяковських і Чикаленків ділили одну кімнату в таборі для переміщених осіб у Німеччині з сім'єю Караченцевих. Потім їхні долі розійшлися на довгі десятиліття, але випадок звів знову».
В Новодівеєвському старечому домі при церкві-монастирі неподалік Нью-Йорка донька Оксани Юріївни Маріанна відвідувала самотню тітоньку Ніну Караченцеву. Одного разу там вона зустрілася з її племінницею із Києва Маргаритою. Ненароком мова зайшла про відморожені в Челябінську ноги Оксани Юріївни Линтварьової-Чикаленко. З'ясувалося, що двоюрідний брат Маргарити також мешкає в Челябінську. І Маріанна Левківна розповіла малознайомій людині драматичну історію своєї матері, яка напередодні Другої світової війни виїхала з двома синами до Харкова, а найменшого Левка залишила з батьком і бабусею у Челябінську. І невдовзі почалася війна, яка розлучила їх назавжди. Маргарита негайно зателефонувала до Челябінська, й двоюрідний брат пообіцяв допомогти розшукати Левка, який носив батькове прізвище Шатов.
Однієї ночі Маріанну Чикаленко розбудив телефонний дзвінок. «Вас турбує Лев Шатов, — говорив незнайомий голос. — Чи міг би я розмовляти з...мамою?»
Вони зустрілися більше ніж через півстоліття. У Нью-Йорку, в день народження Оксани Юріївни, якій виповнилося тоді 87 років. Що сказати синові? Про що говорити? Після 54 років розлуки. Після розлуки довжиною фактично в життя. Востаннє вона бачила його в 1941-му, коли йому було лише п'ять років. І ось тепер намагалася впізнати в немолодому вже чоловікові дорогі риси рідного сина.
«...Я дуже мало знаю про той світ, у якому ти входив у свідомий вік. Ще менше ти можеш собі уявити ту обстановку, в якій жила я. Моє дитинство припало на добу дореволюційної Російської імперії, а потім почалися Перша світова війна, революція, громадянська, радянська влада... Тому, якщо я не розпочну здалеку, можливо, незрозумілим буде все, що сталося потім...» — так починався монолог моєї приятельки.
— А що ж сталося потім? — цікавлюся.
— Ти можеш розпитати про це в Оксани Юріївни сама. Вона живе в Нью-Йорку, неподалік Центрального парку...
Оксані Юріївні Линтварьовій-Чикаленко 97 років. Хоча, дивлячись на жiнку, здається, що ця фантастична цифра не має до неї жодного відношення. «Рік тому змушена була відмовитися від комп'ютера, — розповідає, — й тепер почуваюся, немов дитина, у якої забрали найулюбленішу іграшку, — раніше я спілкувалася зі світом переважно електронною поштою, а тепер...»
Оксана (в дитинстві — Ксенія) Линтварьова народилася 16 листопада 1908 року в Харкові в дворянській родині. Її мати походила з заможних Бекарюкових, які мали великі маєтності неподалік Куп'янська на Харківщині. Там і минуло дитинство Ксені.
«...Вечір. Мама кудись одягається. На ній довга помережена знизу сукня, на плечах розкішний норковий палантин, що спадає майже до підлоги. Мама стоїть перед дзеркалом, а я труся біля неї щокою об м'якеньке хутро. В «голландці» потріскують дрова. Здавалося, що попереду не життя, а ціла вічність... На початку літа виїжджали до Богодарівки, до маєтку бабусі. Наприкінці літа — до Луки, до маєтку батька під Сумами...» — писатиме вона.
У дворянському гнізді Линтварьових полюбляв бувати Антон Чехов. Власне, їхній родинний сад у Луці надихнув письменника на написання знаменитої п'єси «Вишневий сад». Класик із любов'ю і симпатією відгукувався на українофільство господарів маєтку, називаючи його «зворушливим». Родину Линтварьових Чехов нерідко згадував у своїх листах. Зокрема, про одну з доньок Михайла Линтварьова (діда Оксани Юріївни), він писав: «Побудувала у своєму обійсті за власні кошти школу і навчає хохлят байкам Крилова в малоросійському перекладі. Їздить на могилу Шевченка, як турок до Мекки...»
У родині Линтварьових панували типові для дворян звичаї й традиції. Розмовляли переважно французькою, пересувалися на фаетоні, влаштовували бали, після першого сніданку починався другий...
«У молодості моя бабуся чудово співала, у Парижі її педагогом була знаменита Поліна Віардо — велика любов Тургенєва. Бабуся виховувалася в аристократичних французьких родинах, а потім — у школі при жіночому католицькому монастирі. Мама розповідала, що вона все вміла робити сама. Навіть стільці оббивала матерією власними руками. Вона боялася залежності від кого б то не було, а тому навіть навчилася писати лівою рукою на випадок, якщо раптом права перестане її слухатися... — оповідає пані Оксана. — Особливе місце відводили закупкам. Вони були різні й завжди забирали багато часу. Все закуповувалося у великих кількостях і відсилалося додому. Особливо перед Різдвом та Великоднем. Бабуся була дуже солідним покупцем, і продавці приділяли їй багато уваги.»
Пізніше, коли нагряне революція, а за нею громадянська війна й настануть нелегкі, хоч ще й не найстрашніші часи, в житті родини Линтварьових, першою прикметою кінця старого життя стане те, що один з їхніх гостей за чайним столом набиратиме з вазочки варення не в спеціальне малесеньке блюдце, а в звичайну тарілку для борщу. «Для мами це було трагедією», — каже пані Оксана. Це був знак нової грізної епохи, що надходила.
Влітку 1919 року Харків зайняла «біла» армія генерала Денікіна. А восени почався широкомасштабний наступ «червоних». «Перші картинки нашого життя вічних втікачів, які збереглися в моїй пам'яті, пов'язані з потягом. Ми у пасажирському вагоні, батько залишився у Харкові й приєднався до нас пізніше (сподівалися, що вдасться швидко відбити «червоних»)».
«...Моменту зміни влади не пам'ятаю, — провадить далi панi Оксана. — Пам'ятаю лишень, що постала проблема з харчами. Як ніколи гостро виникло питання: «На які кошти жити?». Весь тягар винахідливості щодо пошуку засобів існування ліг на мамині плечі. Бо батько був найнепрактичнішою людиною, яку я коли-небудь зустрічала. Спочатку мама переглянула наше майно й зрозуміла, що з усього для продажу придатні лише її каракулева «сака» й бабусина брошка-хрест із діамантами. Щоб бодай якось вижити, мама почала випікати й продавати на базарі пиріжки. Після пиріжків спробувала співати в якихось подобизнах нічних клубів. Але з цього нічого не вийшло. Пиріжки не давали прибутку, а мамин вокал нікому не був потрібний. Голодували, бідували й жили надією, що радянська влада довго не протримається...»
Але сподівання аристократів були марними. Влада трималася, вона прийшла надовго. А тим часом проблемою ставала кожна дрібниця: дрова, гас, крупа, борошно, сірники, нитки, голки... Найстрашніше було вночі — розпочиналися обшуки, «із'ятіє ізлішков». «Ізлішком» могли бути єдина пара білизни, останній шматок мила, остання цибулина...
«Мама тим часом знайшла нове джереле добування засобів для існування — почала виготовляти ячмінну каву. Купувала ячмінь, смажила його на сковороді, молола, розфасовувала в пакетики й несла на базар, вигукуючи: «Кава поживна, на вершковому маслі!». Але й кава не давала достатніх коштів для життя сім'ї. І тоді останньою надією стала бабусина діамантова брошка. Діаманти після довгих роздумів і сліз по одному виколупували з коштовного хреста й продавали. На те й жили.
У 1921 році почали думати про повернення до Харкова. На ту пору в місті лютували тиф і холера. У дорогу мама почепила нам на мотузочку на шию обереги — зав'язані в ганчірочку зубки часнику. Їхали в «телятниках», без батька. Він переховувся під чужим іменем і обіцяв прибути до Харкова пізніше...» Життя переломилося на дві частини: до революції й після.
«До 17 років я не розмовляла українською мовою. Але із захопленням взялася за її вивчення й швидко опанувала. Моєю найбільшою мрією було отримати вищу освіту. Готувалася до вступних іспитів, після роботи учнем бухгалтера ночами сиділа над підручниками. Пробувала вступати до медінституту, але щоразу мене відсіювали через «соціальне походження»... У 1931 році негативне навколишнє життя, яким я так обурювалася, торкнулося мене безпосередньо. Арештували чоловіка. В ніч з 3 на 4 листопада 1934 року в Києві й Харкові було заарештовано велику групу української інтелігенції. Пригадую, як за кілька днів після цих арештів до нас прийшов Юрій Яновський і, обхопивши голову руками, майже простогнав: «Соромно, соромно ходити по вулиці, соромно бути винятком».
Стало зрозуміло, що з Харкова треба тікати. Так доля занесла її аж до Челябінська, де вдалося влаштуватися стенографісткою при дирекції великої електростанції. Але бажання отримати вищу освіту знову повернуло її до Харкова, де Оксану Линтварьову зарахували на заочне відділення факультету французької філології Харківського інституту іноземних мов. Вона вступила, так і не пред'явивши приймальній комісії свою метрику, де в графі «соціальне становище» було, як вирок, записано: «Із дворян». Пізніше перевелася на заочне до педагогічного інституту. І влітку — 1941 з двома старшими синами поїхала складати чергову сесію, залишивши в Челябінську з бабусею й батьком маленького Левка. Під час її іспиту зі старослов'янської мови на Харків упали перші німецькі бомби.
«Евакуація міста розгорталася швидко й хаотично. Розібратися в тому, що відбувається, було неможливо... Якось увечері ми з подругою вийшли на вулицю й почули стогін і крики. Звідки? Це вбивали й спалювали безневинних людей у підвалах Харківського НКВС. Однієї ночі через бомбардування міста ми не ночували вдома. Й саме тоді за мною приходили енкаведисти. Я зрозуміла, що додому мені повертатися не можна. На евакопункт — також. А тим часом НКВС із собаками зігнало на станції Салтово в сарай «ворогів народу» й спалило їх живцем. Серед них був і мій добрий приятель, поет Володимир Свідзинський».
Вона більше не повернулася до Челябінська. Її дорога втікачки пролягла на Захід. Через усю Україну до Львова, далі — до Німеччини, у табори для втікачів, яких називали переміщеними особами. А потім ще далі — за океан, до далекої Америки.
Пізніше уславлений славіст зі світовим ім'ям, професор Юрій Шевельов напише в автобіографічній книзі «Я-мене-мені й довкруги»: «Нас поєднувало дещо в минулому — буття вдома у двох культурах (українській і російській), свідомий вибір української, захоплення Галичиною й тим новим, що відкрилося нам у Львові. Я знав, що її (Ксені Линтварьової) причетність до культурного руху двадцятих років у Харкові була більшою, ніж моя...»
У 1954 році Юрій Шевельов подарував Ксені Георгіївні томик вибраних поезій Тютчева з багатозначним автографом «Від мене — тобі», перекладений пелюстками троянд...
У Нью-Йорку вона тривалий час заробляла на життя тяжкою працею на фабриці, де, за іронією долі, виготовляли капелюшки. Майже такі самі, які носили її бабуся й мама.
Але одного разу їй таки поталанило — Оксану Юріївну, яка блискуче володіє кількома іноземними мовами, взяли на роботу до ООН. І тривалий час все складалося доволі успішно. Але згодом її лінгвістичні зауваження не сподобалися представникові СРСР при ООН, і вона змушена була залишити престижну працю.
«Невже не було у вас моменту, коли не хотілося більше жити?» — наважуюся запитати. «Ні, не було, — каже. — Рятували книжки, приятелі, товариство. Скільки себе пам'ятаю, я йшла життєвою дорогою навпомацки, але завжди знала: треба йти. Бо завжди поруч був хтось, кому моя присутність була необхідна... А от мій брат Георгій не зміг... Він дресирував собак. Казав, що чим більше пізнає людей, тим дужче любить собак. На Крайній Півночі, де він жив, у нього силоміць забирали вихованців і віддавали місцевим вертухаям, щоб охороняти політв'язнів. Він не витерпів такої наруги й покінчив життя самогубством. Я отримала його лист і фотокартку вже тут, в Америці, коли брата не було серед живих...»
... У Левка та Оксани Юрiївни було лише 14 днів — син зміг приїхати тільки на два тижні. Вона без упину щось йому розповідала, а він лише хитав головою, тримаючи її долоні у своїх. Здавалося, що його приїзд з далекого 1941 року — то лише сон, який привидівся матері, аби втамувати її зболіле серце. Два тижні промайнули, як мить, а вона так і не встигла розповісти йому все, що хотіла. І тоді вже, після того, як Левко відбув додому, вона сіла за друкарську машинку й написала синові ось цього листа. Хоч це, радше, не лист, а материнська сповідь.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
