Життя і загадкова смерть Василя Січка

      Роль і значення особи Василя Січка в українському спротиві радянському тоталітаризму часів Брежнєва—Андропова—Черненка—Горбачова і в зародженні вітчизняного політичного плюралізму наприкінці вісімдесятих—початку дев'яностих років минулого століття вочевидь потребує грунтовнішого дослідження, ніж дозволяють можливості щоденної газети. Його життя обірвалося на сорок першому році в американському мегаполісі Чикаго за досі остаточно не з'ясованих обставин. У густих вітчизняних політичних заростях зачахло і Січкове дітище, яке спершу іменувалося Українським християнсько-демократичним фронтом (УХДФ). Написавши програму і статут УХДФ, Василь ще 14 листопада 1988 року звернувся до президії Верховної Ради СРСР із заявою про реєстрацію організації і надання їй офіційного статусу. Рада московських компартійних старців, звісно, не могла благословити зухвалий виклик «групки українських націоналістів», котрі основною метою своєї діяльності декларували вихід України зі складу СРСР, створення національної армії, запровадження синьо-жовтого прапора та тризуба як політичної символіки. Однак, незважаючи на пряму й приховану протидію радянських силових структур, Василь Січко з однодумцями, передусім батьком Петром, 13 січня 1989 року в Львові провели установчий з'їзд УХДФ. Через 15 місяців фронт реорганізувався в Українську християнсько-демократичну партію, яка активно поринула в розбурхану горбачовською перебудовою політичну стихію.

Вовчий білет — за «Собор» Гончара

      Свого часу автор цих рядків навчався з Василем на одному курсі факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Щоправда, ми належали до різних навчальних груп і різного кола товаришів. У моєму — переважали ті, хто вже понюхав армійського пороху, в його — вчорашні випускники школи. Хоча, здається, Василь тримався дещо осібно і вів майже аскетичний спосіб життя. Був здібним студентом, толерантним у спілкуванні, багато читав. Тоді факультетом ходила підкинута, певне, спецслужбами інформація про те, що батько студента Січка — невиправний націоналіст. Вишиванка, в якій ходив Василь, на той час теж видавалася мало не викликом системі.

      Громом серед ясного неба стало його виключення з університету після другого курсу. Офіційно за академзаборгованість, насправді — за написання курсової роботи на основі «Собору» Олеся Гончара. Тоді цей роман лауреата найвищої в Радянському Союзі Ленінської премії цековські цензори визнали неблагонадійним, і він потрапив під неоголошену заборону. Чому саме на ньому Василь зупинив свій ризикований вибір для курсової, тепер мені не змогли пояснити ні його батько, ні брат Володимир. Може, надто надіявся на рівень своїх знань — екзамени зазвичай складав «на відмінно» — і неможливість позбавити його студентського квитка через «завал» на сесії? Чи юнацькою ідеологічною задерикуватістю хотів перевірити пильність стражів соціалістичної системи? Хоч як би там було, але вибір він робив осмислено — не міг не розуміти, що грається з вогнем, тим паче, пропонуючи свою роботу тодішньому секретарю факультетського партбюро професору Анатолію Погрібному.

      Його виключили з університету влітку 1977-го, коли студенти перебували в будзагонах чи на практиці. Востаннє бачилися з Василем десь наприкінці вересня того ж року. Ми зі своєю групою в неділю виїхали електричкою відпочити на лісове озеро поблизу Фастова. Коли отаборилися, звідкілясь несподівано з'явився Січко: у запорошеному одязі, з дерев'яною палицею і невеликим рюкзаком за плечима. На наше здивоване запитання, що він тут робить, не зовсім весело відповів: «Як Сковорода, мандрую Україною». Пристав на нашу пропозицію перекусити, чим Бог послав, але категорично відмовився від склянки вина. Мовляв, я і раніше спиртного не вживав, а тепер — і поготів. Ми не знали, що він тоді вже відрікся від радянського громадянства. Згодом, десь у середині вісімдесятих, працюючи у Херсоні, я почув на якійсь закордонній хвилі про те, що Василь Січко став дисидентом.

      Чимало води спливло з того часу. Тепер у місті Долині, що на Івано-Франківщині, розмовляємо з його батьком, майже 80-річним Петром Січком.

«Ми самі святили його для завершення боротьби»

      — Пане Петре, для нас, тодішніх студентів, поведінка Василя видавалася загадковою. Він уже тоді був налаштований на боротьбу з системою чи дисидентом його зробили обставини, зокрема неможливість здобути вищу журналістську освіту?

      — Аби зрозуміти мотиви його поведінки, треба, мабуть, трохи розповісти про нашу сім'ю й атмосферу, в якій він виховувався. Зі своєю майбутньою дружиною і Василевою мамою Стефанією ми познайомилися на засланні в далекій Колимі. За участь у національно-визвольній боротьбі вона теж відбувала покарання. Там не було священика, який освятив би наш шлюб, то ми запалили свічки, порізали мізинці лівих рук і кров'ю скріпили клятву вірності. Коли народився наш первісток, жили на поселенні у Стєкольному, за 70 кілометрів від Магадана. На честь мого і Стефиного батьків назвали його Василем. Коли привезли сина з пологового будинку і робили йому першу купіль, то перед тим взяли до рук Шевченків «Кобзар», проказали молитву. Ми самі святили його для продовження не завершеної нами боротьби. Він про це знав і справді таким виріс. З першого класу і до закінчення середньої школи вчився «на відмінно».

      — Його, як нам переповідали, виключили з університету нібито за те, що на екзамені з російської мови зухвало відповідав українською й отримав за це «незадовільно».

      — Це безпідставні вигадки. І з розповідей Василя, і з його заяв на ім'я проректора університету В. Горшкова та Президії Верховної Ради СРСР, які зберігаються в нашому сімейному архіві, цілком зрозуміло, що його виключення ініційоване спецслужбами на знак помсти за мою відмову від співпраці з кагебістами. Начальник Долинського райвідділу КГБ Кущенко заявив, що Василь далі другого курсу в університеті не навчатиметься і взагалі не здобуде вищу освіту. Реалізувати цю погрозу доручили декану факультету журналістики та секретарю парторганізації. Викладачам, які приймали екзамени, наказали ставити йому незадовільні оцінки. Проте троє викладачів оцінили Василеві знання на «відмінно». Лише Парахіна, котра вела курс російської мови, не спромігшись «завалити» його основними і додатковими запитаннями, придумала сміхотворний привід для незадовільної оцінки. Мовляв, Василь не виконав її порад спілкуватися російською мовою у транспорті і в гуртожитку, тому він розмовляє з акцентом. Його почали шантажувати, вимагати, щоб написав заяву за власним бажанням. Останнім поштовхом для виключення стала «двійка», поставлена Анатолієм Погрібним за курсову роботу на тему «Проблеми людини і природи в сучасній прозі», написаній на основі роману Олеся Гончара «Собор». Василеві заяви в різні інстанції про дискримінаційне до нього ставлення і порушення конституційних прав нічого не змінили — його вигнали з університету.

      — І тоді на знак протесту він відмовляється від радянського громадянства...

      — Паспорт громадянина СРСР та військовий квиток він здав у відділення внутрішніх справ Московського райвиконкому Києва, а комсомольський квиток — у ЦК ЛКСМУ. Василь був дуже пригнічений, що не має можливості навчатися в університеті. Я те бачив і в розпуці поїхав до Києва шукати Олеся Гончара, аби він заступився за сина, якого виключили через «Собор». На той час письменник мешкав на дачі, здається, в Ірпені. Я назвав своє прізвище, й Олесь Терентійович запросив в окрему кімнату. Мене тоді вразило, що всі, крім господаря, в тому будинку розмовляли російською мовою. Коли Гончар почув, у чому справа, то зізнався, що нічим не може допомогти, хіба що порадою залишити наміри навчатися на ідеологічному факультеті й перейти в політехнічний інститут. Втративши останню надію, я йому відповів: «За «Собор» вам дякую. Але зрозумійте й мене: я всю сім'ю кинув на боротьбу, мені теж пропонували золоті гори, а ви боїтеся стати на захист свого твору». Він почувався ніяково. Провів мене аж до дороги і ми попрощалися.

«Після панахиди Василь склав клятву перед Івасюком»

      — Виступ у Львові на могилі Володимира Івасюка в 1979 році став для вас і Василя гучним програмним протестом проти радянської системи?

      — Тоді ми вже діяли як члени Української Гельсінської групи: Василь вступив до неї у лютому 1978-го, а я — у квітні. До групи входило щось близько двох десятків українських патріотів. Після арешту нашого голови Миколи Руденка його замінив Олесь Бердник, який часто приїжджав до нас у Долину.

      Володимира Івасюка замордували 22 травня 1979 року. Нас тоді цілий день протримали в Івано-Франківському КДБ. Коли ми їхали назад автобусом, то почули, як люди шепталися, що москалі повісили Івасюка. На Зелені свята ми потрапили на Личаківський цвинтар, де він похований. Туди пливло море народу. Після панахиди Василь узяв слово і склав клятву перед Івасюком. «Я клянусь тобі, друже, — сказав син, — що віддам усе своє життя боротьбі за Україну». Я його теж привселюдно підтримав. Було це влітку 1979-го, в період найтупішого, після Сталіна, радянського деспотизму.

      — Після виступу на могилі композитора вас заарештували?

      — Ще перед тим арештом, оскільки Василь відмовився від громадянства, його вдома схопила міліція і насильно помістила в психіатричну лікарню, де йому поставили діагноз «шизофренія». Я поїхав шукати правду в Москву. Там один високопоставлений психіатр порадив: «Нехай знову приймає громадянство, і цей діагноз ми знімемо, бо радянська наука вважає відмову від громадянства шизофренією».

      Менш як за місяць після промови на львівському цвинтарі, 6 липня, мене заарештували просто на роботі, а Василя взяли в місті. Нам обом дали по три роки позбавлення волі за статтею 187 «прим.», тобто за «наклепи на радянський лад». Згодом, 4 січня 1982 року, за сфабрикованою справою «зберігання наркотиків без мети збуту» Василя засудили ще на три роки ув'язнення в таборах суворого режиму, а мене за 40 днів до виходу на волю — теж на три роки ув'язнення «за зведення наклепів на радянський державний і суспільний лад».

      — За вашу правозахисну діяльність постраждали й інші члени сім'ї. Сина Володимира також виключили з Київського державного університету, здається, з факультету кібернетики.

      — Я молюся на свою дружину Стефанію, якої вже немає з нами майже десять років. Це була жінка надзвичайної сили волі, віри і людяності. Їй стільки довелося пережити і перестраждати в постійних клопотах про зустрічі з нами в ув'язненні — поїздки до Вінниці, Черкас, Луганська, Херсона, що немає слів, аби висловити їй мою вдячність. Син Володимир навчався на механіко-математичному факультеті, і його виключили з університету в березні 1980-го теж за підтасованою неуспішністю, а насправді — за відмову співпрацювати з КГБ. Він також відмовився від радянського громадянства, писав звернення до студентів світу і був ув'язнений.

 «П'ять днів він нічого не їв — лише молився і писав»

       — Як у Василя виникла ідея створення християнсько-демократичної партії?

      — Він дійшов висновку, що Гельсінської групи, яка займалася правозахисною діяльністю, в Україні замало, що потрібна партія, яка б узяла на себе обов'язок боротися за побудову незалежної держави. Василь почав різьбити шкатулки і продавати їх туристам у Моршині. Так копійка до копійки збирав кошти для стартового фонду партії. Ми теж допомагали, чим могли. Якось у квітні перед Великоднем 1988 року він попросив нас, рідних, аби його не турбували, бо сідає складати програму і статут партії. П'ять днів він нічого не їв — лише молився і писав. Установчий з'їзд УХДФ відбувся 13 січня 1989 року у Львові при надзвичайному піднесенні національного духу.

      — Проте Українській християнсько-демократичній партії не судилося суттєво вплинути на розвиток сучасної української історії.

      — В УХДП можновладці нової України вбачали для себе велику небезпеку. Ще в квітні 1991 року в журналі ЦК КПУ «Политика и время» кандидат історичних наук, а згодом голова Верховної Ради Володимир Литвин опублікував велику статтю, присвячену УХДП, в якій прогнозував, що, можливо, число прихильників партії зростатиме, навіть суттєво, але не настільки, аби вона стала впливовою політичною силою в республіці. При цьому керівна верхівка держави тоді будь-що намагалася заручитися підтримкою УХДП, розуміючи, що це була тоді єдина партія, яка виникла без втручання спецслужб та компартійного керівництва і не піддається маніпулюванню. Спершу Леонід Кравчук, котрий став Президентом, а пізніше — Євген Марчук, пропонуючи всілякі земні блага, намагалися схилити Василя та очолювану ним партію до співпраці, однак він вважав це неможливим і навіть зрадою інтересів українського народу. Євген Марчук, балотуючись на посаду Президента України, тоді казав, що він знає, що та партія сили не має, але то єдина партія, створена патріотами України. Напевне, шеф СБУ знав, що говорить.

      Василь був першим українським політиком, якого в липні 1990 року запросили в Західну Європу і надали слово під час роботи конференції Європарламенту в Люксембурзі... Після нього виступав Джуліо Андреотті, тоді — прем'єр-міністр Італії. З Василем охоче спілкувалися високі посадовці Англії, ФРН, Чехії, Словаччини.

      У радянські часи КГБ не змогло зламати Василя ні дискримінацією в одержанні вищої освіти, ні психлікарнями, ні тюрмами. Та на початках української незалежності спецслужби, аби нейтралізувати його як непідконтрольного політика, вдалися до підступного медикаментозного впливу.

«Увели якусь заразу, яка спричинила алкогольну залежність»

      — Що ви маєте на увазі?

      — У січні 1992 року, коли ми мешкали у Львові, Василя на вулиці вдарили чимось важким по голові і затягнули в якийсь кабінет. У напівпритомному стані він відчув, як йому зробили три заштрики (уколи. —Авт.), а потім викинули на вулицю. Він ледве приповз додому. Відтоді в нього почався незборимий потяг до спиртного — ввели якусь заразу, яка спричинила алкогольну залежність. Він нічого не міг із собою подіяти. Не раз плакав, як мала дитина, казав: «Тату, зі мною щось зробили: я все розумію, але не можу цьому протидіяти».

      І таке вчинили з людиною, яка постила, була вегетаріанцем! З ним відбулися разючі зміни — був у такому стані, що міг за ніч по келишку випити зо три пляшки горілки. Виникли інші проблеми — дружина Леся з дітьми поїхала до своїх батьків у Вінницьку область, хоча перед тим Василь був зразковим сім'янином. Знаєте, за яких обставин виник їхній сімейний союз? Леся працювала поруч із ним й одного разу не вийшла на роботу. Василь згодом розповідав, що тоді його охопило якесь недобре передчуття. Син побіг у помешкання, де дівчина винаймала квартиру, і коли на стук ніхто не відповів, виламав двері. Леся вже була непритомна, з піною на губах — вона випила зо два десятки пігулок, аби вкоротити собі віку. Батьки хлопця, з яким вони збиралися одружитися, відмовилися мати її за невістку. Прийшовши до тями, дівчина з болем запитала Василя: «Нащо ти мене врятував? Я тепер нікому не потрібна». — «Ні, — відповів він, — ти потрібна — мені».

      Згодом у них народилося двоє чудових діток — Петрусь і Стефця, котрі тепер звеселяють мою старість.

      — Після того випадку в січні 1992-го Василь уже не займався активною політичною діяльністю?

      — Він часто перебував у стані важкої депресії, однак лікарі нічого не могли вдіяти. Від колишньої енергійності не залишилося й сліду. Раніше він міг цілу ніч не випускати перо з рук і виглядав бадьоро, поспавши вранці 3—4 години. Писав багато. Один чільний представник КГБ якось зізнався нам, що Василеву філософську працю «Теорія витків» високо оцінили навіть учені Інституту марксизму-ленінізму, куди кагебісти направили цю конфісковану ними роботу для наукових висновків.

      А після вприскування тієї зарази він став якимось млявим, цілими днями байдуже лежав на ліжку. У такій ситуації, звісно, Василь не міг повноцінно представляти партію, і в 1994 році його обрали почесним головою УХДП з правом вето. Аби вилікуватися, він двічі їздив у США, де тамтешні медики взялися позбавити його тієї страшної хвороби. Під час останньої телефонної розмови, 16 листопада 1997 року, Василь сказав мені: «Тату, до мене повернулася колишня сила, повертаюся в Україну і знову очолюю Українську християнсько-демократичну партію, даю їй нове життя, бо боротьба не закінчена». Наступного дня він загинув у Чикаго — знайшли в ліжку отруєним чадним газом. Його рідний брат Володимир, котрий тоді працював у США на будівництві, власним коштом привіз тіло Василя в Україну і його поховали на Личаківському цвинтарі у Львові, поруч iз могилою матері Стефанії.

      Василь — і це відзначають усі, хто з ним спілкувався, — володів якимось даром передбачення, прогнозуючи події, що справджувалися через рік-два, а то й пізніше. Він передбачив і свою смерть. Неодноразово повторював, що проживе лише 40 років. Я від того дратувався, а він говорив: «Тату, не гнівайтеся. Якби ви не посвятили мене на продовження боротьби, то, може, я жив би до ста років, а так мені відведено лише сорок».

«Тепер ми нічого не можемо довести»

      — Обставини його загибелі так остаточно і не з'ясовані?

      — Перебуваючи в Чикаго, — приєднується до розмови Володимир Січко, — Василь знімав кімнату на другому поверсі в будинку, власником якого був поляк. У ту трагічну ніч господаря вдома не виявилося, він нібито поїхав до доньки. У будинку сталося загорання. Від чого — не відомо. Я наймав адвоката. Експерти припустили, що трагедія могла статися від тліючої сигарети або з якихось інших причин. Можливо, його загибель спричинена діями спецслужб. Тепер ми нічого не можемо довести.

      — Нашим недоліком як політиків виявилася щира віра в порядність і чесність людей, — підсумовує пан Петро. — На жаль, це оберталося проти нас. Я такий же довірливий, як і Василь, тому часто потрапляв у ситуації, коли люди підступно брехали і просто нас використовували. Вийшло так, що пристосуванці, які жили в злагоді з тією тоталітарною системою, раптом стали будівниками нової України, а ми опинилися на узбіччі. Хоча я на долю не нарікаю: щасливий, що мав таку дружину, сина Василя, що маю Володимира, доньку Оксану та найкращих у світі онуків. І совість моя — чиста.

ДОСЬЄ «УМ»

      Таких самозречено відданих ідеї відродження незалежної України родин, як Січки, у нашій великій державі — одиниці. І хоча не існує метричної системи, здатної виміряти рівень національної свідомості, їхнє життя і боротьба упродовж понад півстоліття — найкращі ілюстрації до понять національної честі, людської гідності, нескореності духу.

      Голова родини, Петро Січко, народився 18 серпня 1926 року в прикарпатському селі Витвиця. 18-рiчним юнаком після закінчення Другої старшинської школи УПА-Захід «Олені» був призначений політвиховником сотні, а згодом куреня, дислокованих у Чорному лісі. За участь у національно-визвольній боротьбі у червні 1947-го був засуджений до 25 років позбавлення волі, 5 років заслання та 5 років позбавлення громадянських прав. На засланні вісім разів, протестуючи проти порушення прав людини, проводив безстрокове голодування. Після звільнення ще двічі — по 3 роки — опинявся за гратами.

      Його дружина, Стефанія Петраш, народилася 1 квітня 1925 року в селі Залуква Галицького району Івано-Франківщини. За участь у національно-визвольній боротьбі вироком військового трибуналу у жовтні 1947-го засуджена до 10 років позбавлення волі й трьох років позбавлення громадянських прав. На її плечі ліг увесь тягар приниження, цькування сім'ї радянськими спецслужбами під час ув'язнення чоловіка та обох синів і їхньої правозахисної діяльності. Померла у вересні 1996-го.

      Коріння їхнього роду, вважає пан Петро, — у Наддніпрянській Україні. Їхній прапрапрадід на прізвисько Січечка разом із козаками Віточкою (звідси назва села — Витвиця), Лавриком, Мировичиком та Плиточкою у ХVІІ столітті переселилися на Прикарпаття із Запорозької Січі. Звідти, напевне, — генетичне вільнодумство і непокірний козацький дух.