Юлії Володимирівні поки що заважає надмірна швидкість.
Створення післявиборчої коаліції, або, як називає її Юлія Тимошенко, — «каоліції», стало для українських політиків великим і складним тестом — на вміння прощати, йти на компроміси, поступки, але водночас, зрештою, на вміння підтверджувати свої задекларовані принципи «не словом, а ділом».
Сьогодні вже майже з цілковитою впевненістю можна казати, що «каоліція» постане, і її забарвлення не міститиме синіх відтінків. Ця єдність, як висловлюються деякі депутати-соціалісти, буде «помаранчево-рубіновою». Щоб підтвердити цю теорему — «знайся віл з волом», — знадобиться фактично два місяці. Хоча спочатку планувалося, що такі очевидні речі, як необхідність об'єднання лише БЮТ і Соцпартії з «Нашою Україною», будуть зафіксовані на папері вже наступного ранку після оголошення несподіваних для багатьох результатів виборів. Та це навіть добре, що Роман Безсмертний не прийшов (точніше, його не пустили) 27 березня об 11-й годині ранку ставити підпис під коаліційною угодою з Юлією Тимошенко та Олександром Морозом...
По-перше, за час, що минув iз того дня, Юлія Володимирівна як претендентка №1 на прем'єрське крісло мала нагоду охолонути, збагнути логічний зв'язок дієслів «поспішиш» і «насмішиш», а також, можливо, зрозуміти, що білий світ не сходиться клином на тому самому кабінеті, розташованому на сьомому поверсі Будинку уряду. Юлі показали, що за деяких умов — хай і зовсім непривабливих та зрадницьких по відношенню до справи Майдану — коаліція можлива й без неї. І пані Тимошенко, будемо сподіватися, у ці півтора місяця принаймні кілька разів подумала, що виборчий популізм варто хоч частково запхати в довгу шухляду — до наступних виборів. І, можливо, збагнула, чому Президент Ющенко так хоче обкласти її червоними прапорцями, аби в період наступної прем'єрської каденції убезпечитися в певних економічних та господарських темах від шарахань на кшталт «крок ліворуч — крок праворуч». Насамперед, звісно, ліворуч, бо практика Тимошенко, грунтована на її ідеології, є по суті надто лівацькою, тобто зовсім не такою, яка влаштовує ліберала Ющенка і якої потребує Україна в період реформ.
А ліберальні реформи європейського зразка країні потрібні точно. Надто ж з огляду на те, що до наступних виборів — аж три з половиною роки, і буде злочином проти власного народу змарнувати цей час на популістські загравання з цим самим народом у передвиборчому стилі, не вдавшись до системних, не завжди популярних, але виважених перетворень економіки та суспільних інституцій. Інша річ, чи спроможна на такі серйозні подвиги Юлія Володимирівна...
Що ж до «по-друге», то це стосується поствиборчого іспиту «Нашої України». Він просто провалений.
Власне, спочатку був провал на парламентських виборах. Хоч би що там казали, а «партія влади», яка позиціонує себе як партія такого популярного ще недавно Майдану, повинна була набирати значно більше, ніж 13 відсотків голосів. І це ще добре, що Президент на початку виборчої кампанії не пристав на ідею очолити список «Нашої України». А то реноме глави держави було б понівечене разом із рейтингом його партії.
Партія ж поразку на виборах визнала якось між іншим, тут же про неї забула і замість роботи над помилками почала плести клубок інтриг і диктувати власні вимоги безвідносно до результатів виборів.
Хоч як це прикро визнавати, а НСНУ, створена навесні 2005-го, за рік свого існування якщо й відбулася як партія, то лише як дуже пересічна, така сама, яких в Україні понад сотню. А спочатку ж, згадаймо, йшлося про організацію політичної структури з префіксом «мега». Сили, яка об'єднала б весь націонал-демократичний, проющенківський рух, зібрала б під одним партійним дахом переважну частину Майдану-2004. Далебі. Хотіли як краще, а вийшло — як завжди. Чому? Можливо, ця відповідь буде надміру спрощеною й пов'язаною з «роллю особистостей в історії», проте, як бачиться, «Наша Україна» так і не змогла вибратися з ями негативного іміджу частини своїх лідерів. А виборець у нас тепер розумніший, ніж раніше, й оцінив по заслузі. Авжеж, цьому прислужилася й активна «братовбивча» піар-кампанія з боку «тимошенківців». Однак іншого від ображеної реваншистки Юлі чекати й не доводилося. А взагалі — про негативні риси того самого Петра Порошенка було відомо ще задовго до початку вересня, коли вибухнула бомба так і не підтвердженого документально компромату. Вибухова хвиля накрила всіх — де і хто тепер Олександр Зінченко? Як відмитися й поновити свій рівень в оточенні Президента Порошенку, Третьякову, Мартиненку, Жванії? А ось Тимошенко після запеклого обміну ударами підвелася, обтрусилася й знову виявилася вся в білому, на коні (новий варіант — мотоциклі), та ще й із зеленим пагоном нових перспектив на долонях.
Фігурантів вересневого скандалу ми згадуємо не всує, а через те, що в ці дні вони знову дали підстави для свого оцінювання зі знаком «мінус». Бо саме умовна «партія Порошенка» — невелика, але дуже впливова частина «Нашої України», вважайте, її фінансова основа, — торпедувала переговори з БЮТ про створення коаліції й робила кроки назустріч Партії регіонів. Тут до «порошенківців» пристав і Юрій Єхануров, який виступив у ролі переговорника з колегами з Донецька й кілька разів заявив, що «нашоукраїнці» чекають у коаліції в тому числі й «регіоналів».
Вони використовують риторичні звороти про потребу «стабільного керування економікою» й «об'єднання розколотої України». Однак експерти говорять, що в основі спроб утворити сіро-синьо-помаранчевий союз — спільність бізнес-інтересів окремих середовищ «НУ» і ПР та сподівання домовитися полюбовно, а головне — за спиною Тимошенко, про поділ сфер впливу в економіці та країні загалом. За такою схемою «Наша Україна» хотіла б залишити Прем'єром Єханурова і допустити на посади «віце» та кількох ключових міністрів групу «донецьких». Президент Ющенко теж хотів би зберегти на посаді передбачуваного і стабільного Юрія Івановича, але стосовно «посиніння» перебував у важких роздумах. «Донецькі» ж, хоч і оголошували про максимальні вимоги творення власної коаліції — із поверненням представника (читай — лідера) «Регіонів» на посаду глави уряду, вочевидь були готові погодитися бодай на часткове представництво в центральній виконавчій владі. Все ж краще, ніж узагалі нічого.
І репетиції укладання альянсів між «нашими» і «їхніми» відбулися — сталося це в кількох місцевих радах, причому насамперед там, де політику «Нашої України» диктує група Мартиненка—Порошенка. Найганебніші акти єднань-протистоянь трапилися в столиці, де Микола Мартиненко — голова міської організації НСНУ, та Київській області, де «Нашою Україною» керує недавній «кучміст», а нині — вірний «порошенківець» Вадим Литвин. В обох цих радах фракції БЮТ та «НУ» опинилися по різні боки барикад у справжніх кулачних боях, коли вирішувалися регламентні й кадрові питання, і зрештою опинилися в таборах різних коаліцій. Причому і в обл-, і в Київраді компанію «нашоукраїнцям» склали «Регіони». В області це їм фактично нічого не дало — там БЮТ має власну більшість, без будьяких партнерів. А ось у столиці при дуже неординарному мері Черновецькому за сприяння «Нашої України» повертається «звичайний кучмізм»: заступником глави КМДА вже став апологет «синіх» Віталій Журавський, на підході — Дмитро Табачник, Валерій Пустовойтенко, Анатолій Брезвін.
Без сумніву, такий підхід допомагає відстояти частині «нашоукраїнців» свої бізнес-інтереси. Але як бути з настроями власних виборців, які, згідно з усіма соціологічними опитуваннями, абсолютною більшістю підтримують тільки «помаранчеву» коаліцію? Як бути з елементарною політичною стратегією, яка передбачає, що в разі об'єднання «НУ» й «Регіонів» рейтинг «Нашої України» буде знівельовано остаточно, а рештки електоральної підтримки перетечуть до Блоку Тимошенко і самої Ю.Т.? І на наступних виборах не лише 13, а, мабуть, і 3 відсотки голосів будуть для Порошенка і Ко нездійсненною мрією, натомість Юля остаточно оформиться в іпостасі безперечної лідерки «помаранчевого» електорату й замахнеться, не виключено, навіть на президентство.
Зрештою, як бути з принципами «Нашої України», накресленими на бігбордах, — «Не зрадь Майдан»? Чи не є союз із Партією регіонів саме такою зрадою в чистому вигляді? Зараз дехто хотів би закликати до Києва на «співкнязювання» знайомих донецьких варягів, мотивуючи це їх «стабільністю» та «ринковістю» (на відміну від Тимошенко). Авжеж, пацани за базар відповідають, порожняк не гонять, і все в них «чисто конкретно, в натурі», так що й у «наших» може бути «в шоколаді». Але, створюючи таку коаліцію, слід враховувати, що за півтора року після президентських виборів переродження «донецьких» не відбулося й країна не побачила нового Януковича — яким він був, таким і залишився. Хіба що весь цей клан, спочатку наляканий гаслом «Бандитам — тюрми!» (пам'ятаєте: пан Ахметов певний час навіть за межами України ховався), зрештою увірував у свою безкарність. Тож принципи «регіоналів» зразка 2004-го залишаються при них. І товариші з «Нашої України», розраховуючи на створення коаліції з ПР задля економічного зростання, мали б зважати, що відтак, після сполучення «синьої» й «помаранчевої» програм, у нас знову буде несвобода слова (щоправда, наполовину, бо свою частку свободи Ющенко гарантує), журналістів битимуть і вбиватимуть, але вже менше; за такою самою логікою — вибірково, подекуди, але діятиме адмінресурс; на 50 відсотків буде узаконено «відкати» та інші хабарі; МВС розслідуватиме лише половину справ; зрештою, в криницях якщо й будуть трупи, то вже не по десять, а по п'ять.
Так виходить? А взагалі, тут варто згадати анекдот про те, що вийде, якщо змішати три кілограми повидла й кілограм лайна. З поправкою: йдеться все-таки про приблизно рівні пропорції. Та й група активістів «НУ» — не зовсім «повидло». Як, утім, і БЮТ. Хоча «тимошенківці» принаймні зареклися єднатися з «Регіонами».
Який із такого становища вихід, якщо врахувати неможливість відступу з позицій Майдану і водночас — усі образи, заподіяні Блоком Тимошенко «Нашій Україні» (і навпаки) у час виборчої кампанії? Вихід є (ця фраза, якщо пригадуєте, була гаслом БЮТ на виборах-2002). Навіть кілька виходів.
Перший. Не наводити як приклад «широку коаліцію» Німеччини, а просто не об'єднуватися ні з ким. Зберегти стійкість принципів. Хай навіть ціною повторних виборів. Утім це було б надто витратно і для учасників політичних баталій, і для країни.
Другий. Піти на компроміс із тим, хто на це більше заслуговує і хто ближчий ідеологічно. Тільки не треба казати, як Юрій Єхануров, що «НУ» і ПР — це центристи й правоцентристи (і — робіть, мовляв, висновок самі — їхня спілка більш природна), тоді як БЮТ і СПУ — ліві й лівоцентристи, які не заробляють для держави, а схильні лише до витрат. Але ж насправді провідні політичні сили в нас зовсім не є так чітко поділеними в плані ідеології. А якщо навіть так, то, за цією логікою, був правий Леонід Кучма в часи свого президентства, котрий об'єднану проти нього коаліцію — фактично нинішню «помаранчево-рубінову» — називав союзом «ужа і єжа», що не має права на існування. А мав право цей союз виступати єдиним фронтом на Майдані, приводити до влади Президента Ющенка?..
Так, зараз ми переживаємо своєрідне «дежа вю», коли вдруге за півтора року правління Віктора Андрійовича уряд має творити одна й та сама коаліція — хай і розсварена й розігнана минулої осені, а тепер заново формалізована на засадах реалій видозміненого політичного устрою. Юлія Тимошенко обіцяла повернутися — і вона повертається. Такий результат виборів. Від цього нікуди не втечеш, і Віктор Ющенко таку ймовiрнiсть сприймає (на відміну від частини активу НСНУ, але це вже питання до «Нашої України», в якій «хвіст» дозволяє собі надто часто крутити «собакою»). Значно важливіше питання — на яких умовах повертається Тимошенко?
Після цього пункту — знову роздоріжжя. Якщо обмежень для популізму не існуватиме — а так, вважайте, було минулого року, — то новий «Т-уряд» знову довго не протягне, а буде приречений на швидке спалення. До речі, заступник голови БЮТ Микола Томенко передбачає такий варіант і, очевидно, саме тому не прагне повернутися у віце-прем'єрське крісло (хоча й обіцяв), натомість воліє влаштуватися в парламенті віце-спікером.
Однак «повторне одноразове» використання Кабміну Тимошенко приховує в собі небезпеку не лише для самої Юлії Володимирівни, а й для всіх учасників «помаранчевої» коаліції, разом узятих. Адже заново реінкарнуватися й пояснити людям: «Я хотіла, а мені не дозволили» Юлі в такому випадку буде значно складніше. Натомість «помаранчева» коаліція ризикує остаточно скомпрометувати себе в очах виборців, засвідчити свою неспроможність творити дієві уряди, спроможні стабілізувати економіку, наводити порядок, проводити реформи, нарощувати темпи зростання, зближення з Європою тощо. Після такого провалу «сині» матимуть карт-бланш, і вони навряд чи вже приставатимуть на умови «нетимошенківських помаранчевих».
Інший шлях — той, який по мірі можливостей намагається окреслити Віктор Ющенко.
Ще раз спробувати закоркувати кипучу атомну енергію Юлії Володимирівни не в атомну бомбу, а в мирну АЕС. Аби убезпечитися бодай від половини криз, які породжував і з якими боровся перший «тимчасовий» уряд Тимошенко. (Водночас задля справедливості варто зазначити, що ціни, скажімо, на бензин скачуть і при Єханурові, однак резонанс від цих стрибків чомусь не є таким гучним, як у 2005-му при Юлі).
Зробити наріжним каменем коаліційної угоди чіткі дороговкази, а не просто розподіл портфелів — ось пiдхiд Президента Ющенка. Можна сказати — це навiть життєво необхідне завдання. I саме Ющенка, а не вiдомого своїм умiнням вирiшувати кадровi питання Порошенка.
Знаючи, з ким і як уміє плавати лідерка БЮТ, слід розставити в акваторії буйки, за які не має запливати Тимошенко. Це, за логікою, і заборона реприватизації та інших способів відлякування інвесторів, і відмова від ручного регулювання ринків, і недопущення лобіювання власних «газоносних» структур (звісно, не без розбору польотів «Росукренерго»), і визначення чіткого курсу на Євроатлантику, вступ до НАТО i ЄС, визнання УПА воюючою стороною в Другiй свiтовiй тощо.
На початку липня 2004 року Ющенко й Тимошенко підписали меморандум про підтримку В. Ю. на виборах із, як виявилося згодом, секретним додатком стосовно прем'єрства Ю.Т. Тепер країна має побачити чітку документальну домовленість про їхню нову коаліцію.
Можливо, викладені вище думки — надто романтичні, і в нас ніколи (або майже ніколи — згадайте кінець 2004-го) не складається так гладко, як бажається. Але треба прагнути до кращого. Треба вчитися перемагати й вибачати. Треба розуміти, хто з нас і з ким перебуває в одному човні. Треба пам'ятати історію про човен, козу й капусту. Слід відучати козу від капусти й при цьому не допускати в човен вовка.
А ще слід уміти поступатися. А якщо й торгуватися, то робити це цивілізовано і з почуттям міри. А не так, як зараз чинить змичка БЮТ-СПУ: учувши свою перевагу, вона знову починає вимагати не лише посаду Прем'єра для Тимошенко, а й спікера — для Мороза. Забуваючи при цьому, що соціалісти поміж «помаранчевих» посіли лише третє місце із менш як шістьма відсотками голосів.
Авжеж, заяви третьої сторони коаліції про те, що первинна — програма, а розподіл портфелів — питання останнє, — це теж певною мірою лукавство. Бо, скажімо, у Київраді «дерибан» за участі «Нашої України» відбувся лише навколо крісел, без усілякого напрацювання програм. Однак загальноукраїнський рівень тому й називається вищим, що має враховувати помилки, допущені на місцях.
А відповідаючи на питання, яка саме персона чи партія може втілити в життя вироблені спільно засади діяльності, необхідно брати до уваги ще й такий прикрий факт: лава запасних у «помаранчевих» — надто коротка, і багато хто «спалив» себе ще під час першої урядової каденції...
За «помаранчево-рубінових» — майже половина України
47,1% українців хотіли б бачити коаліцію у складі Блоку Юлії Тимошенко, «Нашої України» і Соціалістичної партії. Як свідчать результати опитування, проведеного фондом «Демократичні ініціативи» та Київським міжнародним інститутом соціології, за таку єдність виступають 86,6% прихильників «Нашої України», 74,4% прихильників СПУ і 93,9% — БЮТ.
За даними опитування, призначення Юлії Тимошенко на посаду глави коаліційного уряду підтримують 31,6% респондентів. При цьому за таке призначення виступають 36% прихильників «Нашої України». Нинішнього Прем'єр-міністра, першого номера виборчого списку «НУ» Юрія Єханурова, підтримують 32,8% виборців «Нашої України», а в цілому по Україні — тільки 7,3% громадян.
Кандидатуру Віктора Януковича на посаду Прем'єра підтримують загалом 35,2% респондентів.
Коаліцію у складі Партії регіонів і «Нашої України» хотіли б бачити 38,5% загалом респондентів. За таке об'єднання виступають 83,9% прихильників Партії регіонів, 56,4% — Комуністичної партії, 12,8% симпатиків СПУ, 7,3% — «Нашої України» і лише 0,5% прихильників БЮТ.
Не визначилися зі своїм «коаліційним» вибором 14,4% опитаних.
Соціодослідження проводилося з 27 квітня по 4 травня; було опитано 2030 респондентів віком від 18 років. Статистична похибка не перевищує 2,2%.
Віктор Ющенко, Президент України:
— Найкращий варіант — це «помаранчева» коаліція. Народ чекає саме такого союзу. Однак у сумі в парламенті він матиме 243 місця, тобто лише на 17 мандатів більше, ніж опозиція, утворена Партією регіонів і комуністами. В українських реаліях це дуже хитка перевага.
...Можливо, Партія регіонів у певних ситуаціях нас підтримуватиме. Однак «помаранчево-блакитна» коаліція на сьогодні виключена.
Я не виключаю, що Юлія Тимошенко отримає пост Прем'єр-міністра. Але сьогодні найважливішим завданням є віднайти формулу стабільності коаліції. Я спеціально не дозволяю розмов про розподіл посад. Тому що без визначення мети дискусія про портфелі поховає «помаранчеву» коаліцію. Краще заздалегідь знайти порозуміння з окремих питань, ніж потім ризикувати тим, що створений поспіхом союз розвалиться.
З інтерв'ю «Газеті виборчій» (Польща).
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
