...А заодно й по Хрещатику погуляли

      «Ой людочки, він же пішов, ой, а що ж тепер буде, як же це...» — розпачливо притиснувши до грудей папку з паперами, голосила повна жіночка, розриваючись між бажанням залишитися на стільці, аби його не зайняв хтось інший, і побігти услід за мером. «Пішов — і правильно, — флегматично зауважила її сусідка по дислокації, витягаючи з сумки бутерброд. — А ви сидіть — народ розійдеться, а він потім усе одно вернеться, нікуди не подінеться, і до нас підійде». Поруч роздавали свою друковану продукцію прихильники китайського вчення «Фалуньгун». Газета з розповіддю про суть учення й інформацією про трагічну долю його китайських прихильників, яких комуністичний режим КНР запроторює до концтаборів, розходилася «на ура» — із них одразу ж робили панамки від незвично пекучого травневого сонечка. Так минулої суботи розпочався перший «демократичний» прийом громадян, ініційований новим мером Києва.

      Прогноз флегматичної пані справдився — Леонід Черновецький до мерії таки повернувся, хоча до жіночок підійти йому не вдалося б навіть за великого бажання — міського голову оточував такий щільний натовп, що протиснутися крізь нього можна було хіба з великим ризиком для здоров'я. Власне, саме через натовп мер і був змушений податися на незапланований променад Хрещатиком: вийшовши на ганок Київської міськдержадміністрації для зустрічі з народом, чи то пак, «відкритого» прийому громадян, замість організованої черги скаржників Черновецький опинився перед юрбою знервованих киян.

      «Пустіть мене, пустіть, я інвалід!» — кричав вельми моцний на вигляд чолов’яга, широкими грудьми зминаючи передні ряди ближчих до мера колег по «прийому». Поруч стрімко продиралася крізь тисняву сухенька бабуся, жваво розштовхуючи всіх ліктями — вже за хвилину вона переможно розмахувала якимось документом майже перед носом украй збентеженого мера. Було очевидно, що такого міський голова не чекав. Хоча чого ще було чекати, якщо чи то з міркувань близькості до народу, чи просто від поганої організації для невеликого на зріст Черновецького не здогадалися зробити навіть підвищення, не кажучи вже про те, щоб відгородити частину ганку металевими турнікетами. У результаті мер, протягом десяти хвилин марно намагаючись закликати людей до організованості (звісно, російською мовою: «Та стійте там, я ж до всіх підійду! Ну не напирайте, ми ж із вами нічого не встигнемо! Та що ж це за безлад такий, ну наведіть же порядок!) був змушений рятуватися... втечею.

      «Ви тут наведіть порядок, а я поки пройдусь», — махнув рукою голова і в супроводі найближчого оточення стрімко зійшов сходами вниз. На якусь мить народ, який чергував перед мерією з самого ранку, розгубився, а тоді найжвавіші кинулися за Черновецьким. «Чого ви за мною йдете? Я гуляю!» — «відбивався» від публіки мер, і справді «гуляючи» в напрямку Прорізної. З огляду на кількість фотокореспондентів, які взяли мера у щільне кільце, «прогулянка» виглядала щонайменше дивною. «Прохачі», супроводжуючи міського голову почесною процесією, обурено обговорювали «цей цирк» (схоже, це слово в київському лексиконі стає дедалі популярнішим). «Ну це ж чистої води піар, невже ви не бачите, для нього досі вибори не закінчились!» — обурювався хтось. «Та це ви не бачите, що він правда хоче людям допомогти, він же не винен, що вони такі дикі!» — захищала Черновецького літня жінка. «Якщо хоче допомогти, то навіщо журналістів запрошував?!» — риторично летіло їй услід. Мер тим часом скинув піджака, знову нервово попросив людей не йти за ним слідом (звісно, не подіяло) і пообіцяв, що зустріч розпочнеться через десять хвилин.

      Трохи більше ніж за чверть години він справді знову з'явився на ганку — повернувся до КМДА через чорний хід. За час його прогулянки перед мерією у сенсі порядку нічого не змінилось, однак міський голова мужньо розпочав свій незвичний прийом. Ідея організованої черги до мікрофона, біля якого громадяни розповідали б мерові про свої проблеми (їх міський голова або мав одразу ж розв'язати, або направити скаржника до своїх заступників чи юристів, які сиділи за столами поруч), зазнала фіаско не остаточно: з півтора десятка скарг Черновецький таки вислухав. Іноді, за його власними словами, ладен був заплакати, так його розчулювало чуже горе. Іноді висловлював готовність помінятися зі «страждущим» місцями («Якщо мене тут зараз не задавлять»). Люди скаржилися здебільшого на житлово-комунальні проблеми, і Леонід Михайлович обіцяв допомогти, чим міг. Наприклад, постраждалих від будівельної афери шахраїв з «Еліти-Центр» укотре «заспокоїв» тим, що підшукає для особливо неімущих гуртожитки. Тим, хто чекає в черзі на державне житло, прозвітував, що «на даний момент у мерії «в запасі є сто квартир», які найближчим часом будуть розподілені серед черговиків.

       Загалом, за словами міського голови, до нього за  годину з копійками надійшло близько трьох тисяч заяв — більшість із них, звісно, були подані в письмовому вигляді помічникам, які ходили в народ і збирали папери. Трохи заспокоївшись, Черновецький пообіцяв прозвітувати про розв'язання порушених у заявах проблем наступної суботи — на... такому самому прийомі. При цьому мер порадів за те, що «демократія відбулася», адже раніше громадян «навіть на поріг» [мерії] не пускали, однак попередив, що якщо й надалі «демократія» відбуватиметься в такому неорганізованому вигляді, він більше так зустрічатися з народом не зможе. «Створіть якусь дружину, ініціативну групу, щоб можна було регулювати порядок», — попросив Черновецький. У відповідь натовп, збагнувши, що мер зараз піде, знову почав тиснути на нечисленну охорону. «Боже поможи», — зітхнув Черновецький і сховався за масивними дверима КМДА.