«Мені б морозива в чашечці...»,

      На подвір'ї у Макаренків рясно цвітуть старі яблуні. Скільки їм років — важко сказати, адже посаджені вони були ще бабусею Юрія Петровича — Устиною, котра тут мешкала. Саме на її садибі й побудувалися Лідія та Юрій Макаренки після того, як побралися. І хату, і літню кухню, і повітку та погріб вони зводили самотужки: Юрій за фахом — кваліфікований столяр, отож чимало в господарстві зроблено його руками. Та найголовніше, що за 16 років шлюбу Юрій та Лідія Макаренки, які живуть у селі Хацьки Черкаського району, обзавелися великою та дружною сім'єю: у них підростає восьмеро дітей. Нещодавно Указом Президента України Віктора Ющенка багатодітній мамі Лідії Яківні Макаренко присвоєно звання «Мати-героїня». Лідія Яківна ввiйшла до цiлої армiї 265 багатодітних українок із різних куточків держави, удостоєних  цього почесного звання.

      Про саму нагороду Лідія Макаренко «щось чула», але особливих емоцій з цього приводу не має: стримана вона жінка та й часу думати про нагороди зовсім немає.

Сільський куток Сахалін — і без газу, і без дороги

      Правда, знайти Макаренків у Хацьках виявилося не так просто, бо живуть вони на Сахаліні. Так тут називають найвіддаленіший куток  — вулицю Садову. Оскільки ліворуч відрізана вона від села двома залізничними коліями, по якій один за одним гуркотять поїзди, а праворуч — розбитою грунтовою дорогою, по якій після дощу ні пройти, ні проїхати. Не мають мешканці Сахаліну і газу, хоча самі Хацьки — газифіковано.

      «Ми ще тільки будувалися тут, то розмови про газифікацію вже були. Нас обнадіювали, що ось-ось газ розпочнуть проводити, тож ми й не мурували плиту, а купили таганок, щоб тимчасово варити їсти. Та так і до сьогодні він нас виручає. Правда, балон газу швидко порожніє, тож щомісяця треба новий купувати — сім'я ж велика», — розповідає  «Україні молодій» Лідія Яківна, котра разом із доньками — 11-річною Мариною та 9-річною Ірою — прополюють на городі цибулю.

      Удома з мамою якраз були ще 5-річна Надя, 6-річний Давид, 8-річний Діма та 16- річний Сашко. Менші хлопчики розважалися тим, що босоніж  бігали стежкою на городі наввипередки — до залізниці й назад. А Саша був у хаті: із 7 років він інвалід дитинства. Лідія Яківна каже, що біда у родину прийшла після того, як син упав з дерева.

      Чоловік Лідії Яківни працює нині в колективі Черкаського об'єднання автобусних станцій, отож взяв із собою на роботу 13-річного Данилка, а Наташа, якій 15 років, поїхала в інший район до батькового брата Віктора, у якого в сім'ї 7 дітей. Раніше Віктор мешкав тут же, на Садовій, а недавно змінив місце проживання.

      «Наші діти між собою дружили і тепер дуже скучають одне за одним. Тому Наташа й поїхала до них погостювати», — пояснює Лідія Яківна.

«У мами моєї вже є 46 онуків та 20 правнуків»

      Сама Лідія Яківна і її чоловік Юрій Петрович також виросли у багатодітних родинах. У батьків Юрія було 3 сини та 2 доньки, а мама Лідії — Марія Тихонівна Дзюба, котра нині мешкає у Миколаєві, народила і виростила аж 11 дітей.

      «Усі мої брати та сестри живуть у Миколаєві, і в мами моєї вже є 46 онуків та 20 правнуків», — усміхається Лідія Яківна. Тільки в неї так доля склалася, що від батьківського дому на Черкащину перебралася — троюрідний брат Юрія служив у Миколаєві, а його батьки, коли приїжджали до сина, ночували у батьків Лідії. Пізніше, їдучи у відрядження через Миколаїв, за їх порадою, зупинився у них і Юрій Макаренко.

      Приїхав він тоді на їхню вулицю на таксі, і таксист, висаджуючи пасажира, пожартував: «Приймайте родича!». Як у воду дивився. Вечеряти на стіл Юрію подавала Ліда. Струнка  дівчина запала в душу хлопцю з Черкащини. Згодом він прислав їй листа й запитав, чи згодна вийти за нього заміж. А потім і сам приїхав. Було їм у ту пору по 25 років. Тож незабаром відгуляли гучне весілля, й молодята поїхали жити у Хацьки, на вулицю Садову.

      Лідія Яківна каже, що бути багатодітною мамою нелегко, але вона ніколи не шкодувала, що має таку родину. Це раніше, коли діти ще зовсім малими були, вибивалася із сил. Оскільки вдень треба було готувати їсти, прати, а вночі, коли діти вередують, не дуже відпочинеш. Тепер сини та доньки підросли, тож є допомога — і вдома, і на городі.

      «Я вже і суп варити вмію, і топтанку», — підтверджує мамині слова 9-річна Іра. Великого господарства Макаренки не тримають, кажуть, що те ж порося вигодувати — скільки харчів треба. Тому розводять тільки курей. А ще допомагає власний город, якого у цієї сім'ї більше 30 соток — свій власний та ще покійних батьків Юрія Петровича, котрі мешкали також на Садовій, тільки через дорогу.

      «Ми на городі посадили вже все: картоплю, цибулю, буряки, моркву, помідори, редьку, тепер будемо садити капусту — і цвітну, і просту», — хвалиться 11- річна Марина.

      А все інше, найнеобхідніше, на що грошей вистачить, родина купує у магазині. Лідія Яківна каже, що як тільки чоловік зарплату одержить, так і старається поїхати в Черкаси на гуртову базу, де трохи дешевше, ніж на базарі, і там запастися крупами, цукром, борошном, олією, жиром. Якщо залишаються гроші, то бере дітям кілограм печива або грам 300 цукерок, зазвичай це тільки льодяники. Оце й усі ласощі, котрі багатодітна мама може дозволити своїй дітворі...

«Від своєї мами я навчилася економити й не залазити у борги»

      Сімейний бюджет у багатодітній родині Макаренків — абсолютно незавидний. 600 гривень — така зарплата у Юрія Петровича, ще 600 гривень держава платить на всіх дітей, 284 гривні одержує старший син Саша як інвалід дитинства, 100 гривень виплачують Лідії Яківні по догляду за інвалідом. На такi грошi 10 людей харчується і одягається цілий місяць. Тому не дивно, що в очі особливо кидаються матеріальні нестатки родини. А дiти найулюбленішою стравою вважають смажену картоплю. Але щоб нагодувати усіх, Лідії Яківні доводиться смажити її кілька сковорідок підряд. Так півдня картоплі й присвячується.

      «Якби я сама не виросла у багатодітній родині, то мені важко було б справитися з усіма проблемами. Від своєї мами я навчилася економити й не залазити у борги. Знаєте, я й досі до її порад прислухаюся, і багато чим саме їй завдячую», — зізнається Лідія Яківна. За її словами, у цьому житті вони з чоловіком розраховують тільки на свої сили. Хоча, звісно, нелегко дивитися на те, як дітям не вистачає найнеобхіднішого.

      «Із взуттям у нас особливі проблеми: воно швидко зношується, а нове купити не виходить. Діти давно просять кросівки та спортивні костюми, але придбати нам ці речі — не по кишені», — каже Лідія Яківна й пригортає до себе дітей, які її обступили.

      «А ще велосипед хочеться», — каже 11-річна Маринка.

      «І м'яку іграшку та тортик», — тулиться до сестрички 9- річна Іринка.

      «А мені б морозива в чашечці і м'яч», — мріє 8-річний Діма.

      «У нас був свій м'яч, але торік ми його пробили», — уточнює 6-річний Давид. До нашого приїзду він одягнув білу сорочечку й ні на крок не відходив. Навіть коли вже від'їжджаємо, Давид ще довго стоїть біля воріт та махає услід рукою...