Пострадянське суспільство, виховане на прикладах героїзму Червоної армії в роки Великої Вітчизняної війни, шокували дані, що їх опублікували західні дослідники, про масові згвалтування радянськими солдатами німкень у травні 1945 року. Лише у захопленому Берліні до 100 тисяч жінок зазнали сексуальної наруги. Причому потiм кожна десята з них була або вбита, або доведена до самогубства. Однак постраждали у той період не лише німкені. Схожі події відбувалися у Відні й Будапешті. Югославський комуніст Милован Джилас розповів у своїх мемуарах про тисячі жінок, згвалтованих і навіть убитих червоноармійцями на території союзної СРСР Югославії. У відповідь на його скарги до Сталіна більшовицький вождь закликав Джиласа зрозуміти складність російської душі і побільше читати її великого знавця — Федора Достоєвського. Однак читати російського класика з цього приводу треба було б не лише Джиласу. Подібна картина із сексуальними злочинами спостерігалась практично у всіх європейських країнах, де побувала Червона армія. В Україні ситуація в цьому відношенні була дещо іншою.
Виннi за те, що були «пiд нiмцем»
Після втрати України Олександр Довженко з болем передрікав їй майбутні біди, причому не від німців. «Нікому нічого не буде прощено, — писав він у своєму щоденнику 1 червня 1942 р., — скільки нещасних обездолених мучеників чи темних недоумків, спантеличених повним провалом початку війни, скільки їх, битих, палених, стріляних, зневажених буде бито, зневажено, карано по недорозвинутості людських відношень, і злу, і поганому нашому бездушному вихованню».
Однак вину перед сталінським режимом закидали не лише чоловікам. Після майже двох років німецької окупації влада розглядала все українське населення як суцільно винне у колаборації з ворогом. 7 лютого 1944 року на ІХ пленумі письменників СРСР у Москві таку позицію озвучив український письменник Петро Панч, зазначивши, що «все населення, що є зараз у визволених районах, по суті, не може вільно дивитися в очі нашим визволителям, позаяк воно якоюсь мірою заплуталося у зв'язках із німцями». «Хтось грабував квартири і установи, — пояснив він, — хтось допомагав німцям в їхньому розбої і розстрілах, хтось спекулював, торгував, а дехто з дівчат, втративши відчуття патріотизму, подекуди жили з німцями».
«Нiмецькi вiвчарки»
До категорії колаборантів потрапили українські жінки, які мали статеві контакти з окупантами. Задамося питанням: наскільки масовим було таке явище? Навіть якщо Довженко і перебільшував, записавши у своєму щоденнику, що в російському Бєлгороді «до 80 відсотків молодих жінок повиходили заміж за німців», це явище було доволі поширеним, особливо у зоні, де панувала військова адміністрація вермахту.
У суспільстві, де правлять чоловіки, сексуальні контакти жінки з ворогом здебільшого розглядаються як свого роду зрада Батьківщини (нації, народу, держави...). Причому демократична Франція тут мало чим відрізнялася від сталінської імперії. Після визволення Парижа жінкам (переважно повіям), якi контактували з німцями, голили на знак ганьби голови і у спідньому виганяли на вулиці, били і всіляко принижували. Щось подібне було і в Україні.
Той самий Петро Панч вказував, що радянські солдати подекуди розглядають жінок, які лишилися на окупованій території, як таких, що вже самим цим зганьбили себе. Він розповідав з цього приводу типовий випадок, який стався з однією дівчиною під час визволення Харкова. Почувши про прихід радянських військ, вона зібрала букет квітів і вийшла з ним вітати радянських танкістів, але натомість почула у відповідь «б...» та іншу лайку.
Звісно, повернення сталінського режиму в Україну супроводжувалося масовими «чистками» і репресіями проти колаборантів. І тут цей режим мало чим відрізнявся від тогочасних країн західної демократії. Однак іншими були масштаби цих репресій та межі класифікації поняття «зрадник» (згадаємо, що у сталінськiй імперії «зрадниками» були оголошені цілі народи). Відрізнялися вони також за ступенем жорстокості і розправи над зрадниками. В Україні, на відміну від Франції, жінок, які «заплямували себе зв'язками з німцями», визволителі просто вбивали.
Першими відчули лють сталінського режиму до тих, хто «прислужував німцям», мешканці Слобожанщини і Донбасу. В рапорті представника Міністерства східних територій якогось Мюллера при групі армій «Південь» повідомлялося, приміром, про те, що у секторі Слов'янськ — Барвінкове — Краматорськ — Костянтинівка наступного дня після приходу навесні 1943 р. Червоної армії НКВС влаштував масові арешти. Заарештували передусім тих, хто належав до поліції, працював у адміністрації чи німецьких службах, а також дівчат, які працювали перекладачками або мали якісь взаємини з німецькими солдатами. Частину арештованих відразу вивезли у Красний Лиман. Жінок, які мали зносини з німцями, були вагітні чи мали дітей від них, відразу повбивали разом із їхніми дітьми. На загал тоді було знищено близько 4 тисяч людей.
Чоловiча любов до Батькiвщини, чи злочин на сексуальному грунтi?
Такі масові страти були, мабуть, винятком. А ось вбивства жінок окремими військовослужбовцями стали цілком типовим явищем. У мемуарах гвардії старшого сержанта Л.Кишкіна зустрічаємо спогад про такий випадок, що стався в одній зі станиць на Кубані. Місцеві мешканці показали сержанту ганок, з якого якийсь п'яний полковник (подейкували, що він був колись комендантом Кремля) застрелив двох молодих жінок, які, як йому доповіли, «гуляли з німецькими офіцерами» (казали, що буцімто за цей самосуд його розжалували і направили до штрафбату).
У щоденниках Олександра Довженка згадуються непоодинокі випадки розстрілів жінок за «зраду», що стало звичайним явищем у цей період. Приміром, восени 1943 р. такий випадок стався під Мелітополем. Український режисер записав у нотатник також почуту ним розповідь про радянського генерала, який власноруч розстрілював після відвертих допитів дівчат-підлітків — «зрадниць Вітчизни», що спали з німцями. Чого у цих військових злочинах було більше — садизму на сексуальному грунті чи «шляхетного» патріотичного обурення скривджених чоловіків — ще належить з'ясувати.
Під впливом цих подій у кіноповісті Довженка «Україна в огні» з'явився образ жінки, яка «спала з італійським офіцером» і яку за це вбивають партизани. Останні також доклалися до цієї справи. Під час окупації радянські партизани нерідко проводили такі акти тероризму. Автору довелося читати звіт про діяльність партизанського загону ім. Сталіна, складеного комісаром цього угруповання Волковим, в якому описано випадки вбивства «німецьких вівчарок» — жінок, які жили з німцями. Їх живцем топили у річці — прив'язували до шиї каміння і кидали у воду.
Уже після війни складалися «списки лояльності», де вказувалося, хто і як поводився під час окупації. Окреме місце в ньому посіли «жінки-зрадниці», що мали статеві контакти з ворогом.
Владислав ГРИНЕВИЧ,
кандидат історичних наук.