У пошуках заробітку терплячі і винахідливі українці вже проникли за три моря і тридев'ять земель, аби не голодували сім'ї та діти про всяк випадок здобували вищу освіту. Туди ж, як щупальця спрута, за ними потягнулися вітчизняні кримінальні елементи, щоб і на чужині земляки почувалися, наче вдома, оплачуючи «рідний дах» під закордонним небом. Однак цими принизливими поборами заробітчанські неприємності не вичерпуються. На валюту, добуту українцями виснажливою, інколи найбруднішою працею, від якої відвертаються навіть вихідці з Африки, в Україні чатують, наче пси біля бойні, зграї розбійників. Вони блукають-нишпорять, аби дізнатися, хто і коли одержав із-за кордону грошові перекази чи передачі. Якщо занюхають здобич, починають звіріти «без гальм». Одну з таких небезпечних злочинних груп, котра ночами нападала на помешкання селян у Богородчанському районі Івано-Франківщини, нейтралізували місцеві правоохоронці.
Тили молодого подружжя Юрія та Лідії Д., котре мешкає у власному двоповерховому будинку в селищі Солотвино, були надійно захищені мамою дружини. Вона вже тривалий час працює у США і фінансово підтримує молодят. Про регулярність грошових надходжень із-за океану та суми Юрій з Лідою, зрозуміло, не хвалилися — час непевний і людей з лихими намірами побільшало. Тож і цього разу, одержавши від мами 10 тисяч американських доларів, не промовилися про них навіть родичам. Придбали комп'ютер, відеокамеру та дещо інше із сучасної електроніки. Шістсот «баксів» залишили на поточні витрати, а решту приховали в домашній скарбничці, про існування якої чужому не здогадатися — молодий чоловік обладнав її у дверному отворі між вітальнею та спальнею. Одначе навіть така обачність не вберегла від напасті.
Одного літнього вечора подружжя допізна засиділося у вітальні біля телевізора. Малий Василько, якому недавно виповнився рік, солодко спав у сусідній кімнаті у своєму ліжечку. Ближче до півночі господарі почули, ніби хтось стукає у шибку на кухні. Юрій, увімкнувши світло, підійшов до вікна. На запитання: « Хто там?» — знадвору непевно озвався нерозбірливий чоловічий голос, після чого кроки віддалилися. «Мабуть, якийсь п'яний переплутав хату», — висловила припущення дружина. Жодних ознак чиєїсь присутності біля помешкання вже не було чути, і господарі вклалися спати. Але тиша, що запанувала довкола, виявилася оманливою.
Ліда прокинулася від пронизливого дзенькоту розбитої шибки. Почала кричати й тормошити чоловіка за плече. Коли той прокинувся, побігла до малюка, який зайшовся криком. Юрій миттю схопився з ліжка і ввімкнув світло. Встиг лише помітити, як з дитячої кімнати до нього біжать двоє незнайомців у чорних масках. Високий, міцної статури чоловік ударив господаря чимось по голові. Юрій упав на підлогу і відразу відчув, як холодне дуло пістолета вперлося під праву лопатку. Голос по-російськи попередив: «Не двігайся, а то получіш пулю в спіну». Інший нападник схопив Ліду за волосся і теж повалив на підлогу. Гаркнув переляканій на смерть жінці, щоб заткнула рота собі і дитині, бо порішить обох. Коли вона трохи затихла, наказав негайно викласти гроші. Ліда відповіла, що грошей у них немає, обоє ж не працюють. Та цей аргумент на розбійників не справив ніякого враження. Високий вийняв з кишені ніж і приставив до Юрієвої руки: «Єслі нє отдаш дєньгі, отрєжу єму пальци, для начала...». Господиня зрозуміла, що виходу немає. Спромоглася попросити: «Не калічте його, я все віддам».
У супроводі нижчого на зріст нападника Ліда пішла в напрямку спальні, але, вочевидь, через нервове перенапруження не змогла зорієнтуватися, де лежать гроші, і попросила відпустити чоловіка, аби він сам показав. Бандити підвели його. Зрозумівши, де схованка, знову повалили Юрія на підлогу. Потім розламали двері і нарешті натрапили на скарби. Тут же лежав зошит, в якому був облік витрат. Коли нападники перерахували долари і порівняли із записами, з'ясувалося, що не вистачає 600 «зелених». Господарям довелося шукати їх в іншому місці і віддати разом із золотими прикрасами. На прощання відморозки спакували в мішок найціннішу побутову техніку, зв'язали подружжя скочем і застерегли: «Сідітє тіхо, іначе получітє гранату». З тим і пішли.
Шок від годинного контакту з грабіжниками тривав довго — цілих три доби. Лише тоді, коли страх дещо улігся, потерпілі звернулися в міліцію. «Про те, що моя мама працює у Штатах, знає все селище, але підозрювати когось конкретно не можу, — бідкалася оперативникам Ліда. — Про переказ ні я, ні чоловік нікому не розповідали». Більш спостережливим виявився Юрій. Він запевнив, що, незважаючи на тодішню екстремальну ситуацію та маскування негідників, котрі ховалися за чорними масками та білими рукавичками, так добре їх запам'ятав, що впізнає з тисячі незнайомців.
Однак повернемося до нападників. У дворі їх чекав Михайло Павлюк, який стояв «на шухері». В оселю не заходив — боявся, що його, мешканця Солотвина, господарі впізнають навіть під маскою. Коли в темряві окреслилися фігури спільників і почулися їхні задоволені голоси, Михайло полегшено зітхнув: ініційоване ним пограбування вдалося — він же бо зіграв роль навідника. Трохи поодаль на вулиці банду чекало таксі. Водій без жодних запитань поклав мішок з електронікою в багажник. Авто взяло курс на Івано-Франківськ. У салоні обоє нападників, не криючись від таксиста, задоволено розповідали Михайлові про те, як майстерно «дотиснули» господарів та обчистили їх до цента.
З новими колегами по злодійському ремеслу Павлюк познайомився в Івано-Франківську, куди подався з дому, не чекаючи суду за вчинення серії крадіжок із господарств односельців. Туди ж, тікаючи від молдовської поліції, прибився тричі судимий уродженець міста Рибниці Віктор Іваніченко, більш відомий у кримінальних колах за прізвиськом Молдован. Третім у злочинній компанії став 30-річний калушанин Олег Тичинський. Він ще не грів нари, але вже невпинно до них наближався — жити хотілося на широку ногу і за чужий рахунок. Отже, Павлюкова пропозиція, висловлена під час спільної пиятики, — пограбувати подружжя Д., яке Віктор добре знав і десь пронюхав про чималі доларові надходження зі Штатів на їхню адресу, сприйнялася схвально.
За наводку й пасивну участь у проведенні успішної операції Молдован винагородив Павлюка двома тисячами доларів, а гроші, виручені за продаж украденої побутової техніки, пообіцяв поділити на трьох після реалізації товару. Потім Іваніченко на якийсь час поїхав у Молдову. Павлюк із Тичинським «залягли» в Калуші.
На історичній батьківщині Іваніченко довго не затримався. До Івано-Франківська повернувся через кілька тижнів разом із 23-річним жителем молдовських Дубасарів Олегом Салкуцаном. Знався з ним упродовж трьох років, тому без зайвих сентиментів запропонував корешу їхати в Україну, мовляв, там для нас, «крутих» мужиків, — непочатий край роботи. І справді, чекати «роботи» довго не довелося. Знову ж таки підшукати потрібну адресу для пограбування допоміг Павлюк. Він разом з іванофранківцем Андрієм Грецьким гостював у знайомого Василя Мандзюка в селі Раківець Богородчанського району і за чаркою поцікавився, чи не знає той порядних газдів, з яких можна витрусити валюту, золото, «відики», комп'ютери та іншу побутову техніку. За цінну інформацію гарантувалася щедра винагорода. На запропоновані умови господар, нічтоше сумняшеся, відразу погодився.
«Об'єктом крадіжки я обрав сім'ю у селі Маркова, — давав згодом показання слідчому Мандзюк. — Старший брат господаря тривалий час працював у Сполучених Штатах Америки і висилав звідти гроші. Я про це добре знав, бо раніше жив по сусідству».
З виконавцями розбійного плану також затримки не виникло. Ядро групи захоплення склали «круті молдовани» Іваніченко та Салкуцан. Підтримувати їх мали Павлюк, Грецький та чоловік на ім'я Василь, особу якого слідство не встановило. За детально розробленою схемою дій, зловмисники мали проникнути в будинок, знайти гроші та цінні речі і повернутися в Івано-Франківськ «на базу». Для конспірації при зустрічі з господарями або сусідами прихопили із собою традиційні засоби маскування — чорні жіночі панчохи і білі рукавички. На особливий випадок — бойовий пістолет.
Транспортним засобом теж обрали таксі — «БМВ» зеленого кольору. Злочинна бригада ще не пізнього вечора у повному складі підкотила до оселі Павлюка, котрий назвав адресу в Раковці, за якою мешкав Василь Мандзюк. Навідник показав будинок, де «гроші лежать». Коли під'їхали до нього, побачили темні вікна. В середині, вочевидь, нікого не було, бо в такій порі в селі спати ще не лягають. Як з'ясувалося згодом, 25-річний господар Дмитро з братами Андрієм та Василем «Жигулями» поїхали до батьків, а дружина Оксана з дітьми пішла до сусідів. Своїй відсутності удома вони, мабуть, мають завдячувати Всевишньому, інакше довелося б пережити всі жахи зустрічі із зухвалими грабіжниками, через що пройшла солотвинська подружня пара.
Оксана ще здалеку побачила світло в середині будинку і постаті якихось незнайомців у чорних масках. Жінка кинулася до сусідів по підмогу. На щастя, в цей момент під'їхало авто з трьома братами. Вони відразу зрозуміли, що в хаті орудують злодії. Лемент і метушня на подвір'ї привернули увагу і зловмисників. Не знаючи, скільки там, на подвір'ї, зібралося люду, вони через вікна, як зайці, кинулися врозтіч. Брати — за ними.
«Я підбіг до того, що був ближче, і схопив його ззаду за куртку, — свідчив у суді Дмитро. — Він був у чорній масці і відчайдушно виривався. Під час сутички я побачив, як він щось витягнув із кишені. Це був пістолет із коротким дулом. За якусь мить грянув постріл. Хоча перед тим я встиг відсахнутися — обпекло праве вухо. Схопився за поранене місце і відпустив нападника. Відбігши на кілька метрів, незнайомець узяв на приціл мене й Андрія. Потім разом зі спільником почав відходити у бік поля. Переслідувати їх ми не ризикнули».
Однак втекли не всі. Василь зумів схопити одного з непрошених гостей, який забарився в оселі й вискочив останнім. Його скрутили і стягнули маску. Затриманий не зізнавався, хто він такий (це був Олег Салкуцан), але назвав навідника — Михайла із сусіднього села. Злодія для надійності прив'язали мотузкою до бетонного стовпа, викликали міліцію. Господарі тим часом ретельно оглянули своє помешкання. Хоча в кімнатах усе було перевернуто догори дном, фінансові збитки виявилися невеликими — зникло десять американських доларів та двадцять гривень. Наступного дня під час огляду місця події правоохоронці знайшли на подвір'ї викрадені паспорти власників будинку.
У процесі розслідування кримінальної справи, порушеної за фактами пограбувань у Солотвині та Марковій, працівники Богородчанського райвідділу міліції через кілька днів після останнього розбійного нападу затримали Михайла Павлюка. На залізничному вокзалі Івано-Франківська в руки правоохоронців потрапив Віктор Іваніченко, котрий спішно збирався змінювати дислокацію подалі від обласного центру Прикарпаття. Невдовзі співробітники обласного управління боротьби з організованою злочинністю встановили особу третього учасника «солотвинської операції» — Олега Тичинського — і затримали його в Калуші. Здоровань всіляко відхрещувався від цього злочину, однак на зводинах віч-на-віч потерпілий Юрій безпомилково впізнав його (хоча тепер бандит був без чорної маски і рукавичок) по голосу, очах та масивному підборіддю.
Під час судового засідання разом із шістьмома звинуваченнями за двома епізодами розбоїв на лаві підсудних сидів і 24-річний Мар'ян Боднарчук із Солотвина. Він у тандемі з Михайлом Павлюком скоїв шість крадіжок майна з господарств односельців. Молодий чоловік повністю визнав свою вину. Ця обставина, а також хвороба дружини, вплинули на рішення правосуддя звільнити Боднарчука від відбування трирічного позбавлення волі з випробувальним строком на два роки. Інші підсудні свою вину визнавали лише частково або все заперечували, як це робив Іваніченко. Він видавав себе мало не за ангела, стверджуючи, що до розбоїв не причетний ніяк, а обмовив себе під психічним і фізичним тиском правоохоронців. Як не дивно, але його виправдальну «арію», вочевидь, побоюючись «бригадира», підхопили чи не всі спільники. Павлюк, зокрема, стверджував на суді, що в Солотвино участь у пограбуваннях справді брав Віктор на прізвисько Молдован, та зовсім не цей «безневинний» чолов'яга. Олег Салкуцан переконував суддів, що Іваніченко разом з усіма їздив у Маркову, але в будинок не заходив, бо йому раптом стало зле і він повернувся в іномарку. Молдован на доказ своєї непричетності до зухвалого солотвинського набігу навіть приготував «залізне» алібі: мовляв, того дня він не міг бути в Солотвино, бо по той бік україно-молдовського кордону, тобто у рідній Рибниці, відбував 10-добове покарання за дрібне хуліганство. Найвагоміше алібі розсипалося, як картковий будиночок, коли на запит слідчого з Рибницького суду і тамтешнього поліційного відділу надійшла відповідь: на той час Іваніченко до адміністративної відповідальності не притягувався.
Отже, ніякі викрутаси не допомогли «крутим» молдовським хлопцям та їхнім українським підручним уникнути суворої кари. Вироком Івано-Франківського апеляційного суду Віктора Іваніченка позбавлено волі строком на 10 років, його земляка Олега Салкуцана — на термін удвічі коротший. По сім років доведеться споглядати білий світ через мереживо колючого дроту солотвинцю Михайлу Павлюку та калушанину Олегу Тичинському, чотири роки — іванофранківцю Андрію Грецькому. Щодо другого навідника злочинної зграї Василя Мандзюка, то Феміда зважила на низку пом'якшувальних обставин і звільнила його від в'язниці з випробувальним строком. Крім того, суд зобов'язав стягнути з Іваніченка, Павлюка та Тичинського на користь подружжя Д. понад 63 тисячі гривень. Саме на таку суму розбійники заволоділи грішми та майном потерпілих солотвинців.
Ігор ГОЛИНСЬКИЙ, начальник Центру громадських зв'язків
Управління МВС України в Івано-Франківській області.
Іван КРАЙНІЙ, власний кореспондент
«України молодої».
Бурхливі політичні пристрасті розгорілися у районному центрі Карлівка, що на Полтавщині, перед обранням голови районної ради. Коаліція у складі депутатів від «Батьківщини», «Блоку Петра Порошенка» та «Свободи» висунула тоді кандидатуру Петра Світлика. >>
Бійця АТО, який приїхав додому на реабілітацію після поранення в зоні бойових дій, уже з новими численними травмами голови госпіталізували до реанімації. За його життя борються лікарі у Вінницькому військово-медичному центрі. >>
Батькам школярів добре відома ситуація, коли син чи дочка приходять зі школи і скаржаться на однокласників — той б’ється, той обзивається, а той і взагалі проходу не дає. >>
Про тривалу відсутність мешканки Вінницького району заява в поліцію надійшла від брата зниклої лише 10 жовтня, оскільки той сам намагався знайти сестру й до останнього не вірив, що її немає серед живих. >>
Відомо, що 55-річний підприємець із Туреччини займався вантажними перевезеннями різних товарів та у справах часто відвідував Миколаїв. Саме в цьому південному місті йому влаштували справжню пастку, знаючи про його підвищену пристрасть до молоденьких дівчат. >>
Дачники стверджують, що бачили їх за цим заняттям і навіть знають в обличчя. Правоохоронці ж у листах повідомляють, що ведуть слідчо-розшукові дії. Ця історія майже анекдотична. І з неї можна було б посміятися, якби все не було так сумно. >>
