Коли читаєш книжку «Україна — не Росія», на обкладинці якої вказано ім'я автора Леонід Кучма, весь час не полишає сумнів: що це?
Це новий Президент, інтелектуальний та вихований політик, якого так давно чекає Україна?!
— Це мудрі українські вчені, що змогли підготувати дослідження про національну історію в українсько-російському вимірі та запропонували Кучмі стати її автором?!
Насправді все складніше й простіше водночас, і ви це зрозумієте вже після першої сотні 559-сторінкової монографії. «Україна — не Росія» писалася групою авторів, які представляють різні наукові погляди й репрезентують щонайменше дві держави. Зрозуміло, які. В цьому авторському колективі інколи відчувається й присутність Леоніда Кучми, щоправда, незначна і здебільшого автобіографічна. Ці вкраплення правдивого Кучми легко схоплюються. Але про це згодом.
Чому свою рецензію я назвав саме так? Автор книжки часто полемізує зі своїми політичними опонентами. В одному з фрагментів про КПУ Леонід Кучма дивується парадоксальності й незбагненності поведінки комуністів, які водночас і державники, прихильники Союзу з Росією. Зокрема, Президента дивує постійна вимога КПУ створити наднаціональні органи в СНД чи з Росією. Такі дії нагадують, каже Кучма, фізіологічний феномен за Павловим «сшибка» — коли в корі головного мозку борються два взаємовиключні пориви. Останні події з ЄЕПом та власне взаємовиключні й парадоксально не відповідні оцінки одних й тих же подій і явищ в одній і тій же книжці «Україна — не Росія» наводять на думку про набутий синдром «сшибки» й у Президента України Леоніда Кучми.
Тут і далі по тексту я продовжуватиму називати Леоніда Кучму автором «Україна — не Росія», незважаючи на попередні застереження.
Льоня Кучма народився і жив, не маючи жодного поняття, хто він — українець, росіянин чи білорус (с. 372), розмовляв російсько-українсько-білоруською мовою. В Москві на презентації книжки «Україна — не Росія», яку підготувало видавництво «Время», а надрукував «Уральский рабочий» з Єкатеринбурга, Президент України зізнався, що так і не навчився вільно писати українською.
Після смерті Йосипа Сталіна 14-літній Кучма сильно горював (не знав, як жити далі) (с. 376), а згодом вирішив стати вчителем історії та літератури. Випадкова зустріч з абітурієнтами Вітею й Ігорем біля Дніпропетровського університету зробили з Леоніда Кучми студента фізтеху. Аргумент про стипендію 400 рублів порівняно із 180 на
філфацi перекреслив кар'єру історика й філолога. Незважаючи на немалу стипендію, Кучма добряче перестраждав у студентські роки (с. 391) і якби не опіка старших, не відомо як би історія України пішла далі. Студент Кучма традиційно витрачав всю стипендію за півмісяця й далі не знав, що робити. На щастя, інженер групи вирішив забирати в Леоніда 5—10 рублів зі стипендії і відкладати для його серйозних покупок.
Це дещо стабілізувало ситуацію, і тоді майбутній Президент вирішив рухатися далі і вже на першому курсі освоїв гітару й преферанс. Хоч малі гроші, а все ж таки. Далі було непросте навчання й кар'єра молодого спеціаліста.
Працюючи на КБ «Південне», познайомився на сільгоспроботах з «маминькиною» донькою Людою, що не вміла полоти. На день народження подарував їй троянди — «розорив клумбу перед правлінням колгоспу», а через рік вони одружилися «і вже майже сорок років ми з моєю російською дружиною нерозлучні» (с. 405).
Президент України детально описує свою «южмашівську кар'єру». До того, як стати директором, деякий час був секретарем його парткому. (Для довідки: 1975—1981 р. — Л. Кучма секретар партбюро КБ «Південне», 1981—1982 р. секретар парткому об'єднання «Південне»). Виявляється, Леонід Данилович був дисидентом i його постійно звинувачували в «буржуазному націоналізмі». А в період проголошення незалежності Кучма, за версією книжки, був одним з ініціаторів створення самостійної держави (насправді ж народний депутат України Леонід Кучма не голосував за Декларацію про державний суверенітет 16 липня 1990 р. — Авт.).
Політики й аналітики не змогли оцінити, точніше розгледіти у Президенті України фахового знавця політичних наук. У книжці «Україна — не Росія» Леонід Кучма висловлює низку термінологічних новацій. Найприйнятнішою виглядає пропозиція змінити усталений термін «олігархія» («влада небагатьох») стосовно політичного устрою України та Росії на «плутократія» («влада багатих»). Це одразу ж породжує змістовий ряд «плут», «плутні», пише Л. Кучма. Від себе додам, що справді змістовно політичний текст — «плутократи Р. Ахметов, І. Суркіс, В. Медведчук та інші реально контролюють владу в Україні» — більш адекватний.
Хоча ближчим часом варто було б автору дослідження обдумати ще значимішу українську версію зміни слова «олігарх» на «глитай».
Радує еволюція думки Леоніда Даниловича стосовно парламенту та політичної культури в Україні. Як ми пам'ятаємо, Президент традиційно означив депутатів, передовсім представників опозиції, термінами «свині необрізані», «хворі», «подонки», «шарики за ролики заїхали» тощо. Тепер Кучма вважає, що всі проблеми конфліктів чи сутичок у Верховній Раді України пов'язані не з депутатами опозиції, а з «бездарною анігіляцією духовних сил суспільства» (с. 462). Чесно кажучи, не зрозуміло, чому анігіляція бездарна, але в цілому думка оригінальна. (анігіляція — від латинського зводжу до нуля. — Авт.). Кучма Л. Д. пропонує також цікаві пасажі про ступінь маргіналізації й демаргіналізації перехідного суспільства. Дійсно, Л. Д. укотре має рацію, коли за основу політичних висновків бере практичний досвід. «За довге життя я прийшов до переконання, що українці більш валентні» («Валентність» — латинською сила. — Авт.). Для ілюстрації цього висновку наводить думку когось із журналістів про те, що «аби ЦК КПРС перевело Кучму Л.Д. на один з уральських чи московських заводів, то через двадцять років він (тобто я — пише Кучма) міг би опинитися на місці Бориса Єльцина, стати президентом Росії, тоді як Єльцин ні за яких обставин не міг би стати Президентом України» (с. 511). Словом, Леонід Кучма переконаний у своїй високій важливості — і це, між іншим, цікава політична думка.
Цей розділ рецензії писати найважче, бо йдеться про дискусію з Леонідом Кучмою як з ученим-істориком. Президент України, як випливає з книжки, останні роки спеціально займався пошуком джерел, літописів щодо історії. Перечитував біографії Михайла Грушевського, Миколи Гоголя, Володимира Короленка.
Деякі фрагменти книжки, які здебільшого й прозвучали на українському радіо, є грунтовними, з великою кількістю фактичного матеріалу. Водночас є проблема: в дослідженні представлено дві різні версії історії України, причому, очевидно, що одна версія описана російським істориком, інша — українським. Російська історична рука Леоніда Кучми під кінець переважає. Він пише: все, що відбувалося до 1917 року, це не українська історія, мова, література чи культура. Президент України стверджує: роздільний рахунок нехай іде з 1917 року — року, коли почався процес політичного обособлення (відокремлення) трьох народів (с. 323), що завершився в 1991 р. Все, що було в житті українського, російського чи білоруського народів до 1917-го — «общеруське або вітчизняне», стверджує Леонід Кучма. Терміни — не суттєва річ у його схемі української історії. До терміну все одно колись звикнуть. А такий культурний пакет, що ми всі «руські», стане, як стверджує російський Кучма, «поворотним пунктом у відносинах трьох народів» (с. 323). Відповідно по тексту ця «руськість», точніше малоросійськість, поширена на період Київської Русі, добу Богдана Хмельницького. Наприклад, Хмельницький і його співвітчизники не сприймали себе окремою нацією (с. 147), вони вважали себе «руськими із Малоросії». Звичайно ж, я не виправдовую Леоніда Кучму, малоросійськість якого підсвідомо присутня навіть у його автобіографічному тексті. Так, розповідаючи про свого брата Олексія Даниловича Кучму, Президент України чомусь вирішив згадати «світлішого князя Олексія Даниловича Меньшикова, котрий «прожив на світі стільки ж, як і той, 56 років, тільки зовсім по — іншому» (с. 366).
Порівнюючи гордість брата з Меньшиковим, Кучма чи його російський консультант у принципі не могли подумати, що цей «світліший князь» зруйнував Батурин за вказівкою Петра І, винищив практично все населення гетьманської столиці України часів Івана Мазепи й, безумовно, числиться серед недругів української історії.
У книжці також містяться фрагменти з історичними помилками або вибірковим цитуванням переписки відомих українських, державних та наукових діячів. Один лише приклад, але який показовий. Леонід Кучма пише, що Михайло Грушевський фактично був президентом, оскільки займав посаду голови Центральної Ради. Водночас загальновідомо, що Центральна Рада 19 квітня 1918 року обрала Грушевського президентом УНР.
* * *
Загалом позитивним явищем є те, що президенти беруться за написання книжок історичної тематики. Переконаний, що це набагато краще, аніж перекроювати Конституцію держави на свій лад. І найголовніше, як свідчить історія, автори-президенти врешті-решт також читають свої книжки.
Микола ТОМЕНКО,
кандидат історичних наук,
директор Інституту політики,
народний депутат України
(фракцiя «Наша Україна»).
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
