Депутатство в бізнесі, бізнес на депутатстві
Участь бізнесменів у виборах до Верховної Ради та місцевих органів влади не є чимось новим у новітній українській історії. Починаючи з 1994 року, керівники фінансово-економічних структур брали активну участь у виборчих кампаніях, причому як у мажоритарних округах (в основному), так і за списками політичних партій та блоків. Однак саме у 2006 році експансія бізнесу у владу набула максимально відкритих форм, логічно завершивши період приватизації власності та, відповідно, владних функцій фінансово-політичними групами країни. Навіть побіжний аналіз персонального складу нового парламенту дозволяє ідентифікувати його як «економічно-торговельну палату», «закрите акціонерне товариство» і т. п. Адже «лідери» й керівники фінансово-промислових груп прийшли в парламент не самі, а разом зі своїми командами. Таким чином, можна з упевненістю говорити про легалізацію вже існуючого політичного впливу ФПГ, який став формально більш прозорим.
Серед основних причин «офіційного» масового входження бізнесу у владу слід відзначити, по-перше, незавершеність в Україні приватизаційних процесів. Щоправда, приватизація найбільш привабливих об'єктів, які залишилися у власності держави, наразі буде відбуватися більш відкрито, під пильним контролем ЗМІ і, відповідно, суспільства, на що, безперечно, вплинули дії влади під час продажу «Криворіжсталі». По-друге, важливою є проблема оновлення політичного «істеблішменту». Стара «політична» еліта, яка виступала як повноважний представник бізнесу у владі, грала роль своєрідного «рупору» ФПГ, посередників між ними та державою, починаючи з 1994 року, виявилася нездатною задовольнити системні потреби та інтереси українського великого капіталу на даному етапі. Нових ефективних посередників не знайшлося, готувати їх занадто довго та матеріально не вигідно, тому великий бізнес масово пішов у владу, щоб самотужки вирішувати власні потреби.
Новообрана Верховна Рада від початку своєї діяльності змушена буде вирішити низку ключових питань, пов'язаних зі своєю діяльністю. Зрозуміло, що народні депутати, враховуючи весь попередній досвід функціонування українського парламенту, намагатимуться зробити умови свого перебування при владі максимально комфортними та забезпечити передусім свої власні корпоративні політичні та бізнесові інтереси, потім — інтереси політичних сил, які вони представляють (думаючи таким чином уже про майбутні парламентські вибори) і, нарешті, інтереси держави (громадян). При цьому корпоративні інтереси народні обранці намагатимуться поєднати з державними інтересами, продовжуючи в такий спосіб практику подальшого зрощення держави з фінансово-політичними групами.
Чим займатиметься новий парламент? Лобізмом!
Якщо проаналізувати майбутню діяльність новообраної Верховної Ради через кількісні показники, то, за прогнозами, близько 10 відсотків законопроектів стосуватимуться так званих «ідеологічних питань». По суті, вони стануть спробою конкретних політичних сил системно заробити електоральний авторитет, акцентуючи увагу громадськості на актуальних проблемах, характерних для того чи іншого регіону, певних груп населення тощо. 30—40 відсотків питань носитимуть «поточний» соціально-економічний та політичний характер. Нарешті, не менше 50—60 відсотків законопроектів так чи інакше торкатимуться інтересів основних фінансово-політичних груп. У зв'язку з цим надзвичайно актуалізується проблема функціонування у ВР системи лобіювання.
«Олігархічна система» лобізму, яка склалася в Україні на даний момент, повною мірою не відповідає самому визначенню поняття «лобізм». Це пов'язано з тим, що, по-перше, так звані «групи тиску», як правило, не мають потреби в лобіюванні своїх інтересів, тому що часто самі перебувають при владі й безпосередньо займаються розподілом ресурсів, в одержанні яких вони зацікавлені. По-друге, політичні партії в Україні виступають не об'єктом для професійних лобістів (як це прийнято, наприклад, у США), а безпосереднім суб'єктом лобіювання, однією зі складових частин «групи тиску». Парламентські ж представники партій — народні депутати — виступають у ролі прямих лобістів. Виходячи з цього, можна говорити не про лобіювання як таке, а про елементарне використання службового становища в особистих цілях.
Надбудови і контролери
Запровадження ж пропорційної моделі виборів у Верховну Раду і часткова структуризація партійної системи, на нашу думку, не призведуть до поступової відмови від тіньового лобіювання. Більше того, стратегія лобізму може змінитися далеко не в кращий бік. Це пов'язано з тим, що, по-перше, з огляду на значне збільшення повноважень парламенту та, особливо, Кабінету Міністрів вплив депутатів, котрі представляють великі фінансово-політичні групи, на економічну політику уряду істотно зростає. Це, у свою чергу, спрощує механізми лобіювання власних інтересів. Причому лобіювання не легального, а тіньового — за допомогою комітетів, окремих міністрів тощо.
По-друге, політичні партії та блоки, які пройшли у Верховну Раду, залишаться у залежності від фінансово-промислових груп і надалі відіграватимуть роль їхніх політичних надбудов. Бізнесмени ж, які пройшли у парламент, здійснюватимуть політичний та організаційний контроль над фракціями.
При цьому імперативний мандат робить парламентську фракцію партії слухняним механізмом у руках партійних лідерів, забезпечує стабільну кількість голосів для прийняття необхідних лобістських рішень. Таким чином, практика лобіювання зосередиться винятково в руках групи фракційних лідерів, які зможуть домовлятися один з одним (домовленості будуть визначатися в тому числі й бізнесами-інтересами), іти на взаємні поступки, що істотно скоротить та спростить процес лобіювання в парламенті. Це означає, що, на відміну від ситуації 1999—2004 рр., роль парламентського лобізму зросте в порівнянні з лобістською діяльністю в органах виконавчої влади.
Даєш «легалайз» лобізму?
Певною мірою сприяти виходу лобізму з «тіні» може легалізація цього явища. Активні дії для цього повинна вживати передусім виконавча влада, зокрема Кабінет Міністрів і Президент. З одного боку, вони повинні ініціювати обговорення правових основ лобіювання. Для цього необхідна політична воля та здатність домовлятися з Верховною Радою, що неможливо без стабільної парламентської більшості. Це, у свою чергу, породжує своєрідне замкнене коло. Верховна Рада, у якій головну роль відіграють бізнесмени, формуватиме уряд, а отже, намагатиметься диктувати йому свої умови. І при цьому далеко не факт, що легалізація лобістської діяльності вигідна представникам фінансово-політичних груп. З іншого боку, Кабінет Міністрів повинен сприяти створенню легальних лобістських структур, що передбачає профінансовані з державного бюджету тренінги, поїздки за кордон для обміну досвідом і т. п. Проте, найімовірніше, уряд через хронічний дефіцит бюджету знайде інше застосування для цих коштів.
У цілому ж діяльність Верховної Ради V скликання стане визначальною в питанні побудови моделі лобізму в Україні. Якщо певні кроки в напрямку цивілізованого лобізму будуть зроблені (підставою для цього є прагнення деяких фінансово-політичних груп до більшої відкритості), то не виключено, що наступні парламентські вибори проходитимуть без занадто активної участі представників великих ФПГ. І відділення бізнесу від влади стане більш реальним, ніж декларативним.
«Молода» Рада — популярна Рада. І дієва?
Показово, що протягом п'яти-шести перших місяців роботи Верховна Рада буде більш легітимною в очах громадян України, ніж Президент, і, відповідно, рівень довіри до неї зростатиме. Це пов'язано з тим, що новообраний парламент, як правило, від початку роботи діє активно, продукуючи значну кількість інформаційних приводів, ініціатив тощо, що створює ілюзію ефективності та продуктивності роботи. Позитивний імідж Верховної Ради багато в чому залежатиме і від особи спікера, здатного мобілізувати наявні парламентські ресурси й залучити до процесу вироблення важливих державних рішень представників опозиційних сил. При цьому слід звернути увагу на те, що активна державна діяльність Президента Віктора Ющенка напряму залежатиме від рівня його підтримки Верховною Радою, що певною мірою ставить у залежність ефективність функціонування двох гілок влади.
Однією з головних проблем стратегічного характеру, яка супроводжуватиме діяльність Верховної Ради нового скликання, є конституційна реформа. Точніше — її незавершеність, недосконалість та поліваріантність основних позицій. Виконавча влада в особі Президента та, частково, Кабінету Міністрів зможе використовувати низку положень конституційної реформи як важелі впливу на парламент для прийняття необхідних рішень. Водночас цей процес може мати і зворотний характер.
Тому важливим у даному контексті для Верховної Ради є прийняття законів про Президента та Кабмін, причому — у «власній» редакції, яка б жорстко регламентувала діяльність органів виконавчої влади. У свою чергу, закон про регламент ВР для парламенту наразі не актуальний, адже він фактично робить діяльність вищого законодавчого органу більш прозорою та чітко окреслює основні напрями та методи роботи. Прийняття закону про регламент напряму залежатиме від Голови парламенту, голів комітетів і керівників фракцій, а також принципів їхньої роботи. Наприклад, Володимир Литвин, Олександр Мороз, Іван Плющ почувалися доволі впевнено в нерегламентованому полі, використовуючи досить часто тіньові методи для досягнення необхідних результатів.
У контексті політичної реформи важливою проблемою для новообраної Верховної Ради стане обрання суддів Конституційного Суду. Скоріше за все, до цього питання народні депутати повернуться не раніше, ніж буде сформована більш-менш стабільна парламентська коаліція та визначена кандидатура Прем'єр-міністра. Але тут також слід враховувати два чинники, які можуть вплинути на процес обрання суддів. По-перше, йдеться про подання Комітету Верховної Ради з питань державного будівництва та місцевого самоврядування щодо відповідності Конституції закону № 2222 «Про внесення змін у Конституцію України». По-друге, слід враховувати достатньо високу імовірність розпуску парламенту. Виходячи з цього, приведення КС у боєздатний стан можливе лише за умови чітких гарантій з боку глави держави щодо неможливості «реверсу» конституційної реформи та розпуску Верховної Ради.
Прогнозовані конфлікти та дороговкази
Що стосується основних ліній вірогідних конфліктів у Верховній Раді, то ними стануть:
— протистояння парламентської коаліції та опозиції (особливо актуальне в разі формування «помаранчевої» коаліції, яка не матиме конституційної більшості, а лише просту);
— «корпоративні війни» (безумовно, що Верховна Рада стане своєрідним полігоном для вирішення спірних питань між фінансово-політичними групами, причому належність до провладної коаліції не гарантує перемоги, адже ФПГ, які будуть входити до складу опозиційних фракцій, зможуть зібрати необхідну кількість голосів для прийняття потрібного саме їм законопроекту через те, що імперативний мандат не забороняє голосувати депутатам на власний розсуд);
— ідеологічне суперництво з електоральним присмаком (характерне для Ком- та Соцпартії, меншою мірою — блоку «Наша Україна» і БЮТ);
— особистісні конфлікти.
Головним же завданням новообраної Верховної Ради (причому всіх фракцій, за винятком, можливо, КПУ) стане консервація політичного монополізму кількох політичних сил. Саме з цим пов'язані розмови про необхідність збільшити прохідний бар'єр до 5 відсотків, зменшити загальну кількість партій в Україні через перевірку їх діяльності Міністерством юстиції тощо. Наслідком подібної політики стане остаточне відділення політичного істеблішменту від широкого загалу. Це призведе або до нового соціального вибуху, або, що більш можливо і більш небезпечно, зростання соціально-політичної апатії українського суспільства.
Сергій ТЕЛЕШУН,
доктор політичних наук, професор,
Ігор РЕЙТЕРОВИЧ,
кафедра політичної аналітики та прогнозування Національної академії державного управління.
ПИТАННЯ НА ЗАСИПКУ
Найближчим часом почнеться ротація в системі владної вертикалі, під час якої частина представників виконавчої влади (iз секретаріату Президента та Кабінету Міністрів) перейде до Верховної Ради, а частина політиків набиватиме собі ціну, що дозволить їм після створення коаліції перейти на роботу до уряду. В даній ситуації виникає низка риторичних запитань, а саме:
1. Чи прийдуть до секретаріату Президента більш професійні чиновники, здатні перетворити Банкову на інформаційно-інтелектуального провайдера ідей Президента?
2. Чи вдасться у Верховній Раді створити конкурентне інтелектуальне середовище серед політиків і бізнесменів-депутатів?
3. Нових членів уряду визначатимуть лише парламентські бізнес-групи? Чи все ж можливо влаштувати до Кабміну також і незалежних технократів «ззовні»?
4. Чи буде сформульована чітка позиція основних політичних гравців — Президента, Голови Верховної Ради та Прем'єр-міністра?