Автор цих рядків належить, либонь, уже до другого повоєнного покоління, з'явленого на світ Божий у розпал хрущовської «відлиги». А проте війна й для цього покоління залишалася центральною темою. Мої однолітки виховувалися на книжках і фільмах про війну, завмерши, слухали розповіді колишніх фронтовиків (тоді ще часто сорокарічних), гралися у «наших» і «німців». І вже тоді, по несповна двадцяти роках після перемоги, виразно існували різні правди однієї війни.
Це я відчував на прикладі власної родини. Дідусь був фронтовиком — і ніколи не прикрашав трагізму перших червневих днів, коли його, вже доктора біологічних наук, кинули з «трьохлінійкою» і трьомастами набоями зупиняти німецькі танки під Равою-Руською (лише згодом, після відступу аж до Дніпропетровська, дідуся відкликали на Урал розробляти антидоти проти можливих німецьких бойових отрут). Проте він охоче розповідав про свої фронтові дороги, на яких йому пощастило не лише вижити, а й нікого не вбити...
Не менш захопливо звучали й розповіді бабусі, дідусевої дружини, яка з п'ятирічною дочкою (пізніше — моєю мамою) вирушила з легенькою валізкою в евакуацію, дивом уціліла під час бомбардування ешелону на станції Синельникове і ще більшим дивом — отримала на Північному Кавказі телеграму від уже відкликаного з фронту дідуся, прорвалася до нього в прифронтову Москву й потiм разом із ним працювала в секретній ветеринарно-хімічній лабораторії у Троїцьку.
І повернення до Києва (тоді ще — теж прифронтового) в цих розповідях не було обійдене. Дідуся з групою науковців відрядили з Москви до щойно визволеної столиці УРСР у листопаді 1943-го — відроджувати тут роботу Академії наук. Довоєнне помешкання на теперішній вулиці Грушевського лишилося ціле, але його вже зайняли військові. Тому перші п'ять років родина прожила в «морозівському» будинку на розі Володимирської й Толстого (до середини 1944-го, поки тривали нальоти, там просто на даху стояла зенітна гармата). І лише згодом вселилася у відбудований військовополоненими будинок на розі Леніна (тепер — Хмельницького) і Франка, неподалік від академічного Інституту біохімії, з яким пов'язано все життя і дідуся, й бабусі, і мами.
Натомість батькові мама-геолог і бабуся-вчителька «за статусом» евакуації не підлягали. Вони пробули під окупацією не лише 25 місяців німецької влади в Києві, а й до весни 1944-го, бо за рік перед тим змушені були рятуватися від голоду в селі на Житомирщині, а туди фронт прийшов кількома місяцями пізніше. І ні бабуся, ні прабабуся, ні батько (під окупацію він потрапив десятилітнім — отже, бачив і розумів усе) не любили розповідати про цей час.
Це — при тому, що за батьковою лінією родина була «свідомо українською» ще з часів «Просвіт» та УНР. Прабабуся навчала мене «крамольних» тоді пісень «Ой вже років двісті, як козак в неволі» та «Ще не вмерла Україна» (не в прийнятій сьогодні галицькій переробці, а в автентичному варіанті Чубинського, тому, де «Наливайко і Павлюк, ще й Тарас Трясило із могили кличуть нас на святеє діло»). Вона замолоду працювала в знаменитій Першій трудшколі ім. Шевченка — тому прізвища засуджених на харківському процесі у справі «Спілки визволення України» Дурдуківського і Єфремова були частиною родинної історії. Від неї я встиг почути докладні розповіді про два її арешти (1920 року — Переяславським ЧК, і 1929 — Київським ГПУ; втім на процес СВУ прабабусю не «випустили», либонь, через селянське походження — а тоді судили ще переважно дідичів і поповичів). Від неї ж я добре знав про голодомор і репресії 1937-го.
Але про те, що прабабуся викладала протягом короткого часу в одній із шкіл, відкритих в окупованому Києві, я довідався лишень через багато років після її смерті. Як і про факт навчання в цій школі мого батька.
Ні, звичайно ж, тема війни зринала і в розмовах з ними — але не цілісним епічним полотном, де фронтові й тилові дороги ретельно описувалися день за днем, а, сказати б, короткими епізодами. Про те, як збиралися в Бабин Яр сусіди з вулиці Дикої на Лук'янівці — вони до кінця не вірили, що йдуть на смерть (звичка не вірити сталінській пропаганді була настільки сильною, що й правдиві розповіді про винищення євреїв багато хто сприймав крізь призму її звичайної брехні). Про те, як тато чотирма днями раніше ніс на Хрещатик здавати радіоприймача — й перші влаштовані радянськими підпільниками вибухи, які знищили центральну київську вулицю, застали його на розі Володимирської й Прорізної (що, напевно, його і врятувало). Про невідступну впродовж кількох голодних років татову мрію — з'їсти тістечко...
Згадувалося в тих розмовах і про синьо-жовті прапори, вивішені подекуди відразу ж по вступі до Києва німців, і про українські газети, і про українські-таки міську й районові управи. (Досі зберігаю надруковану на цигарковому папері довідку від Шевченківської районової управи про смерть 1942 року прадідуся, «60 років, православного»; віку йому вкоротила виразка, яку лікувати за тодішніх умов було ніяк). Але про все це говорилося мимохідь.
Я довго був певен, що прабабуся, вважаючи владу УНР, безумовно, «своєю» (й відверто оповідаючи про це тринадцятирічному правнукові), в спроби відродити українське життя окупованого Києва заангажована не була. І лише дізнавшись про її тодішнє вчителювання, я змінив «робочу гіпотезу»: офіційна версія «вітчизняної війни» була настільки потужною, що їй не випадало суперечити. Навіть на рівні розмов у вузькому родинному колі.
...Для всіх без винятку окупованих німцями європейських народів існувала проблема колаборації. І, коли оминати порівняно нечисленних відвертих зрадників і негідників (як-от розстріляний по війні прем'єр «вішистської» Франції Лаваль), а також військових злочинців, що брали участь у каральних акціях, у більшості випадків матимемо людські трагедії загалом непоганих і порядних людей. Мотивація вчинків при цьому могла бути різною. Хтось (як-от лідер тієї ж Франції, легендарний переможець німців 1918 року маршал Петен) щиро прагнув уберегти свій народ від іще більших нещасть. Більшість воліли просто вижити самі й допомогти вижити іншим: рідним, сусідам, мешканцям свого міста чи села, які з волі лихих обставин опинилися під нацистським чоботом.
При цьому випадок України був особливий. Тільки правовірні носії радянської ідентичності готові були безоглядно вмирати «за родіну, за Сталіна». Натомість багато хто з уцілілих від розкуркулення й голодомору селян (а українці аж до кінця 1950-х лишалися нацією переважно селянською) 1941 року ладні були поставитися до зміни режиму радше з надією. Адже гірше, аніж за Сталіна, бути, здавалося, просто не могло.
...Існує величезна кількість спогадів людей (аж ніяк не пов'язаних з Галичиною й ОУН), які засвідчують: крах радянської потуги 1941 року був пов'язаний із тим, що українці, білоруси, та й значна частина росіян (не кажу вже про щойно інкорпорованих до імперії прибалтів) не хотіли вмирати за той режим, який сотнями тисяч нищив їхніх близьких і рідних. За документами НКВД, антирадянські настрої у дивізіях, сформованих в Україні, були однаково високими — байдуже, чи йшлося про Поділля, чи про шахтарський Донбас.
Iснував прошарок тих, хто сподівався відродити з приходом німців розтоптану більшовиками незалежність своїх народів. Проте, очевидно, такі були в меншості. Натомість більшість, схоже, прагнула лишень бодай відносно спокійного й відносно ситого життя — без нічних арештів і розстрілів за вироком «трійки».
Усі ці настрої існували й в окупованому німцями Києві, історію якого (попри наявність багатьох спогадів і розвідок) досі вичерпно так і не написано. Не говоритимемо навіть про героїчне українське підпілля, створене похідними групами ОУН. Чи про релігійне відродження (саме німці відкрили церкви, тотально закриті більшовицькою владою; 1939 року в місті діяла єдина Покровська церква на Солом'янці, де лишався тільки дяк — усіх священиків спершу УАПЦ, а невдовзі й РПЦ, було розстріляно або заслано).
Згадаймо просто, що першу міську управу очолив професор Олександр Оглоблин (один з найбільших українських істориків ХХ століття), відділом культури в ній завідував Іван Кавалерідзе (автор не лишень по-юнацькому невправної княгині Ольги, відтвореної в середині 1990-х, а й мудрого Сковороди на Контрактовій площі).
Саме на управу лягла турбота про те, як забезпечити життя майже чотирьох сотень тисяч городян, які залишалися в окупованому місті. Звичайно, ні про яке нормальне самоврядування за німців не йшлося, але збережені документи свідчать про тисячі й тисячі киян, яких призначеною управою допомогою було порятовано від голодної смерті.
Редактором газети «Українське слово» став відомий журналіст (з кіл мельниківської ОУН) Іван Рогач, Спілку письменників очолила блискуча поетеса, активістка тієї ж ОУН Олена Теліга. Але більшість установ і організацій очолили люди, яким раніше важко було закинути бодай якусь політичну активність. Головою Спілки художників і архітекторів став славетний Федір Кричевський, а президентом Академії наук — народжений в Орлі росіянин Володимир Плотников, академік УАН з 1920 року. (І досі в академічних виданнях ця сторінка життя відомого фізико-хіміка й історії НАН України загалом старанно замовчується).
Звісно, розплата не забарилася. Після просякнутого єврейською кров'ю Бабиного Яру (видана 1985 року чотиритомна «Історія Києва» за редакцією академіка Юрія Кондуфора не згадує навіть, кого саме тут почали розстрілювати ще з останніх днів вересня 1941 року) надійшла черга українців. Уже протягом листопада-грудня українські інституції, якi виникли не з ініціативи окупаційної влади, було старанно розгромлено. Олена Теліга з чоловіком Михайлом, поет Іван Ірлявський, журналіст Іван Рогач і сотні інших українських активістів поповнили нескінченний список жертв того ж Бабиного Яру.
Звичайно, й пізніша історія окупованого Києва була не лишень історією більшовицького підпілля (про нього докладно пише та ж «Історія Києва» радянських часів, але в сильно міфологізованому вигляді). Насамперед, вона була історією боротьби за виживання сотень тисяч полишених напризволяще радянською владою простих киян, серед яких були й мої прабабуся, бабуся й тато.
Як відомо, Київ було визволено ціною страшних, нічим не виправданих жертв якраз до чергової річниці Жовтневої революції, 6 листопада 1943 року (сотні тисяч нашвидкуруч мобілізованих на Лівобережжі юнаків гнали форсувати Дніпро не навченими, не обмундированими й майже не озброєними). З 930 тисяч киян, які жили в українській столиці перед війною, визволення дочекалися в рідному місті несповна 180 тисяч. У руїнах лежав Хрещатик. Згідно з офіційною статистикою, з 39630 міських будівель загальною площею 5648 тисяч квадратних метрів знищено було 6282 площею 1041 тисяча квадратних метрів.
І проте (за радянських часів цю тему також старанно замовчували) неповторне архітектурне обличчя старого Києва знищили переважно не фашистські окупанти. Десятки й сотні пам'яток від княжої доби й до часів бароко (цей стиль було оголошено «націоналістичним») висаджено в повітря ще під час «соціалістичної реконструкції» 1930-х. А Хрещатик з перлиною Лаври — Успенським собором — стали жертвами радянських підривників.
Але безперечно те, що радянські частини зустрічали вже зовсім інші кияни, які втратили будь-які ілюзії щодо «німців-визволителів». І солдати, й командири, які входили до міста в листопаді 1943-го, були іншими, аніж ті, хто безладно відступав восени 1941-го, коли учасники героїчної оборони української столиці з вини московських стратегів опинилися в глибокому тилу у ворога.
Адже в найтяжчі дні, коли німці стояли під Москвою, Сталін виявився достатньо гнучким для того, аби змінити політику й апелювати саме до національних почуттів «братів і сестер» — спершу росіян, а через рік (німці були вже на Волзі) — і «націоналів». На світ Божий було видобуто замовчуваних у 1920—30-ті історичних героїв — від росіянина Олександра Невського до українця Богдана Хмельницького. Вацілілі під час репресій письменники й митці отримали можливість творити по-справжньому вартісні (зовсім не під оглядом потреб моменту) речі.
Тому ентузіазм киян, які зібралися на перший мітинг у визволеному місті біля пам'ятника Шевченку, був непідробний. Як непідробне було і їхнє бажання відродити Київ з руїн (на Хрещатику пліч-о-пліч працювали люди, якi пережили окупацію, й прибулі з евакуації поети, артисти, науковці).
А 1944 року Сталін «подарував» республіці ще й власні наркомати закордонних справ та оборони. То ж УРСР формально закінчила війну переможцем у статусі суверенного члена-засновника ООН, одного з повноправних учасників антигітлерівської коаліції. І пов'язаний з цим сплеск українського радянського патріотизму аж ніяк не був вигадкою офіційної пропаганди...
Інша річ, що з перемогою потреба загравати з національними почуттями українців відпала. В республіки майже відразу ж відібрали наркомат оборони (а першого й останнього наркома, генерал-лейтенанта Василя Герасименка, який надто серйозно поставився до дорученої справи і не лише підготував ескізи окремих українських мундирів і відзнак, а й створив план розгортання окремої повноформатної української Червоної армії, врятувало лишень заступництво Микити Хрущова). А на пропозиції західних держав установити прямі дипломатичні контакти з УРСР радянська сторона просто не відреагувала.
Можна було легко ліквідувати наркомат оборони УРСР чи заборонити Довженкову «Україну в огні». Значно складніше було змінити образ минулої війни в колективній свідомості. Проте й з цим радянська ідеологічна машина впоралася не без успіху. Вже не було краху 1941-го й масових зустрічей німців із хлібом-сіллю та квітами. Не було масового колаборантства (і тим більше українського підпілля — хіба що окремі «мерзенні зрадники»). Була натомість незламна єдність героїчного радянського народу, згуртованого навколо «великого Сталіна» (пізніший варіант: навколо Комуністичної партії).
Звичайно, в цю чорно-білу картину світу сьогодні вірять лишень безнадійні шанувальники Наталі Вітренко (й ортодоксальні члени ветеранської організації Івана Герасимова — в цьому випадку винні насамперед ті, хто штучно рік за роком грає на почуттях і стереотипах уже дуже літніх і часто дуже заслужених людей).
Але великою помилкою було б намалювати іншу чорно-білу картину, в якій «справжні українці» билися лишень у лавах УПА чи ОУНівського підпілля. Адже і Довженко, пишучи «Україну в огні», і вже згадуваний нарком Герасименко, доводячи до сказу маршала Конєва своєю демонстративно українською мовою, любили свою землю аж ніяк не менше. І аж ніяк не меншою ціною заплатили за неї мільйони мобілізованих на теренах УРСР солдатiв Червоної армії, чиї кістки розкидано на теренах половини Європи...
Кілька років тому молодий задерикуватий харківський поет Сергій Жадан видав книгу під відверто провокативною назвою «Балади про війну і відбудову». Ця запозичена з останньої прижиттєвої (й далеко не кращої за рівнем) збірки розстріляного 1937 року безмежно талановитого Майка Йогансена назва набуває в Жадана іншого змісту. Добре, що ветерани з організації Івана Герасимова не читають сучасної української поезії, бо від рядків «Стансів для німецько-фашистських загарбників» їм могло б стати зле:
Війна почалася у червні, а вже восени,
з пантами прогоцавши літню кампанію, в ніч
відходили «наші», як ніжно себе вони
самі й називали, і, мабуть, немає вини
в такій безпідставній любові до малознайомих облич.
(...)
Але ви врешті з'явились — діти германських лісів,
непосидючі шибайголови рейнських трудящих долин,
і всі міщани раділи появі цих голосів,
за винятком агітатора, котрий вже мирно висів,
і був один, хто не тішився, був взагалі один.
Проте історія окупованого Харкова (тут, до речі, німецький режим був лагідніший, аніж у Києві — містом керували військові, й воно не підлягало зловісному райхскомісарові Коху) закінчилася для поета сумно:
Скажіть запальному хлопчині, який промерзав до тла
в зимовій редакції, вірячи, що це іще не кінець,
коли ви йшли з цього міста, з його води і тепла,
скажіть, чи крапля сумління хоч раз по тім затекла
до ваших холодних німецько-фашистських сердець?
І навіть можна не знати природи якихось речей,
але, якщо вже відверто, без соплів і без образ —
попри усю непруху, попри тугу, ачей,
невже ви самі не бачили, невже не мали очей,
що райх ваш — фата моргана, і фюрер ваш — підарас...
Звісно, можна писати «альтернативну історію» в стилі «Дефіляди в Москві» Василя Кожелянка: а що було б, коли Гітлер виявився б мудріший, погодився б на створення незалежної України — і разом з українськими зверхниками приймав би парад на Красній площі 7 листопада 1941 року? Але, як відомо, реальна історія не має умовного способу.
Тож навчімося шанувати її такою, як вона була. Не ображаючи жодну її дієву особу (знов-таки, не йдеться про зумисних злочинців і негідників, хоч на чиєму боці вони були). Спробуймо зрозуміти й пошанувати кожну маленьку людину, якій (з волі тих, хто рухав фігури на гігантській світовій шахівниці) судилося стати фігурантом «балади про війну і відбудову».
І погляньмо ще раз на старі фотокартки, на яких вкарбовано у вічність одухотворені обличчя киян, які працюють, розбираючи руїни повоєнного Хрещатика.
Максим СТРІХА,
доктор фізико-математичних наук, письменник.
