Правда заблукала

08.05.2007
Правда заблукала

Прапор Перемоги над рейхстагом.

      Уматеріалі «Прапор над рейхстагом піднімали українці Петро Щербина та Олексій Берест» 12 травня 2005 року «УМ» розповідала про нові подробиці, як піднімали прапор Перемоги над рейхстагом у Берліні, й учасників для нагородження. Доста підстав вважати, що в герої тоді «допускали» за... національною ознакою: потрібні були Сталіну і його кремлівському оточенню росіянин та грузин — дайош Мілетона Кантарію з Михайлом Єгоровим! Достеменно ж відомо, що у поданні на присвоєння звання Героя Радянського Союзу поміж ста бійців 150-ї дивізії значилися прізвища й українців Олексія Береста і Петра Щербини. Це засвідчують десятки архівних документів, у тому числі й виступ командира 150-ї дивізії генерал-полковника В. Шатилова на нараді учасників штурму рейхстагу й істориків, яка відбулася 15—16 листопада 1961 року з ініціативи редколегії енциклопедичної «Історії Великої Вітчизняної війни». Текст виступу комдива і ще з десяток нових історичних документів у квітні на адресу корпункту нашої газети у Запорізькій області надіслав читач «УМ», пенсіонер Станіслав Іванісов. Прізвище цього невтомного дослідника української минувшини з придніпровського села Скельки Василівського району я із вдячністю згадував і навесні 2005 року, готуючи згадану вище публікацію.

      «10 травня 2007 року виповнюється чотири роки, як я почав збирати відомості про Петра Щербину й Олексія Береста, — розповідає Станіслав Михайлович. — Добуті останнім часом матеріали дають ще більше підстав вважати: невстановлення історичної справедливості щодо Петра Щербини, уродженця нашого села, принижує не заслуги мого земляка перед своєю Батьківщиною, а престиж України як держави, що прагне гідного місця у міжнародній спільноті. Написав я про це і у своєму листі до Президента Віктора Ющенка».

      До кого тільки не звертався «впертий» дослідник історії; в переліку адресатів — президенти України і Росії Леонід Кучма і Володимир Путін, голови парламенту Олександр Мороз і Володимир Литвин, нардепи Сергій Соболєв, Володимир Бронніков і Володимир Яворівський... Клопотальник із болем констатує, що одержав лише кілька ділових відповідей — зокрема від письменника Яворівського; решта своєю мовчанкою засвідчили, які вони насправді «патріоти України» і «борці за справедливість». Пенсіонер витратив купу грошей на поїздки по Україні і в Росію, на сотні телефонних дзвінків і майже марне листування з бюрократами. «Як не важко було, проте я таки зібрав достатньо грунтовний матеріал», — констатує пан Станіслав. І з розпачем додає, що «потім доводилося годинами висиджувати під різними службовими кабінетами, аби передати цю інформацію чиновникам. Жоден iз них не сказав, що Петро Щербина не заслужив звання Героя України бодай тепер, посмертно! У телефонній розмові зі мною донька Олексія Береста Ірина дивувалася, що напарник її батька й досі не визнаний в Україні Героєм офіційно!».

      Обставини, за яких держава віддала належне Олексію Бересту, додають оптимізму пану Іванісову. Він переглянув про Щербину і Береста всі телепередачі й фільми. Копію одного з них він попросив у продюсера — і той вислав! Інтерес викликала розповідь одного з документалістів про те, що 25 квітня 2005 року з Адміністрації Президента він одержав відповідь («Підстав для присвоєння звання Героя України немає»), а вже 6 травня таки вийшов відповідний Указ глави держави (Героєм України посмертно два роки тому став, як відомо, лише Олексій Берест). Перебуваючи в Криму, Віктор Ющенко прочитав і зважив на публікацію однієї з газет про справжніх прапоропідіймачів; цілком вірогідно, що ознайомився Президент і з першим листом пенсіонера Іванісова, відправленим із Запоріжжя 24 лютого 2005 року. «Тоді я клопотав за трьох, бо не знав, що Петро П'ятницький був громадянином Росії, — каже мій співрозмовник. — Уточнивши це у своєму новому зверненні до Президента України, я доклав нові матеріали. Тепер подвиг Щербини підтверджено ще й фотодокументами: на першому плані він і на східцях рейхстагу, і поміж учасників штурму рейхстагу, скликаних до Москви на нараду в 1961 році. Прикро, що після виходу книги Миколи Ямського «Кто брал Рейхстаг. Герои по умолчанию» (московське видавництво «ОЛМА ПРЕСС») неможливо одержати матеріали з деяких архівів Москви і Подольська. Маю в Росії друзів-помічників, однак на міждержавному рівні це не склало б таких проблем. Хоча Росії і сьогодні історична правда не вельми потрібна».

      Станіслав Іванісов нагадує, що прізвище Щербини значилося у трьох поданнях на нагородження ще в 40-х і 60-х роках, що наразі клопочеться про присвоєння своєму земляку звання Героя (посмертно) і держадміністрація Василівського району. «Ваше звернення направлене до Запорізької обласної держадміністрації, — прийшла звістка з Києва. — Питання про присвоєння Щербині П.Д. звання Героя України може бути розглянуте і підтримане комісією з державних нагород і геральдики лише за умови, що його заслуги і героїчні вчинки в роки Великої Вітчизняної війни не були належним чином відзначені за період Радянського Союзу».

      «Належним чином не були!» — певен Станіслав Іванісов. Такої ж думки і мої земляки — як «маленькі» запорожці, так і керівники регіону. Зірку Героя тоді Петро Щербина так і не одержав, а радянський орден Червоного Прапора — лише дещиця того, чим держава мала б оцінити подвиг героя-прапороносця. Відповідні документи зібрані, відтак слово — за столицею.

  • Безсмертний гарнізон Аджимушкай

    Хоча древня Керч (у вересні їй виповниться 2607 років) знана далеко за межами півострова передусім античною минувшиною, все ж найбільший інтерес у її гостей викликає саме цей екскурсійний об'єкт про події минулої війни. Військові історики, певно, зможуть назвати чимало епізодів безмежної мужності та героїзму народу, проте випадків, де вірність присязі була рівнозначною повільному і нестерпному скону, а людська стійкість межувала з незбагненним фанатизмом, можна перерахувати на пальцях однієї руки. До них, безперечно, належить Аджимушкайська епопея, названа так завдяки селищу, що розташувалося на околиці Керчі. >>

  • Київ: балада про війну і відбудову

    Автор цих рядків належить, либонь, уже до другого повоєнного покоління, з'явленого на світ Божий у розпал хрущовської «відлиги». А проте війна й для цього покоління залишалася центральною темою. Мої однолітки виховувалися на книжках і фільмах про війну, завмерши, слухали розповіді колишніх фронтовиків (тоді ще часто сорокарічних), гралися у «наших» і «німців». І вже тоді, по несповна двадцяти роках після перемоги, виразно існували різні правди однієї війни. >>

  • «Мама пекла мені щодня коржики, щоб я не йшов на фронт»

    Ігор Юхновський був радянським солдатом, але комуністом не став. Він називає Другу світову дурною війною, але і йому довелося у ній брати участь. Ігор Рафаїлович був на фронті мінером. Він згадує, що, потрапивши до війська, ще навіть не вмів стріляти й злякався першого бою. Нині ж Ігор Юхновський — голова Всеукраїнського об'єднання ветеранів. «Ми є символом примирення старшого покоління», — каже він і сподівається, що вже найближчим часом бійців УПА офіційно визнають борцями за Україну. >>

  • Вiкторiя Володимира

    «Столиця Росії готується до святкування 60-ї річниці закінчення війни, як до самої війни», — сумно пожартував у репортажі з Москви кореспондент польської «Газети виборчої». З 7 по 10 травня, на вихідні, більше половини мешканців 12-мільйонної Москви «евакуюються» з міста, в якому буде влаштовано показове свято, здебільшого —для закордонних гостей (у неділю відбудеться саміт СНД, у понеділок - військовий парад за участі 53 президентів та голів урядів різних держав світу, у вівторок — саміт Росія—ЄС). Москвичі не зможуть потрапити не лише на парад Перемоги, але навіть у центр міста, куди можна буде пройти лише за спеціальними перепустками. Від сьогодні повністю перекривається доступ на сусідні з Кремлем площі — Красну, Театральну, Революції — та на всі прилеглі до Кремля бульвари над Москва-рікою. У неділю «заборонена зона» розшириться на увесь центр у межах Бульварного кільця, а 9 травня без спецперепусток не можна буде вийти навіть на прилеглих до нього станціях метро. >>

  • 60 ро­ків по­то­му: ніх­то не за­бу­тий?

    За 60 ро­ків, що ми­ну­ли від най­с­т­раш­ні­шої вій­ни сві­ту, люд­с­т­во встиг­ло і пе­ре­ос­мис­ли­ти іс­то­рію, і пе­ре­ви­най­ти зброю. За­ли­ши­ли­ся нез­мін­ни­ми тіль­ки ду­ші лю­дей, які ви­жи­ли в пек­лі Дру­гої сві­то­вої. Чи мо­жуть їх пра­виль­но зро­зу­мі­ти нас­туп­ні по­ко­лін­ня? >>

  • Тернова перемога

    За радянськими офіційними даними, понад 40 місяців — з 22 червня 1941 року до 28 жовтня 1944 року — німецькі війська перебували на українській землі. Насправді ж час «гостювання» нацистів на українських теренах був набагато довшим. Ще 15 березня 1939 року, навіть до початку ІІ Світової війни, Угорщина, за домовленістю з Гітлером, захопила українське Закарпаття, де в той час була проголошена Закарпатська Українська Республіка з Августином Волошиним на чолі. Закінчилась війна для українських земель хіба навесні 1945 року, коли гітлерівці були витиснені з українських етнічних теренів Пряшівщини (тепер Словаччина). Для українського народу ці роки стали безперервним іспитом на виживання. >>