Їм царство небесне, а нам дай Боже ще прожити

      Є в нас, українців, хороша традиція — у перші післявеликодні вихідні провідувати своїх померлих родичів на кладовищі. Хороша ця традиція не тільки тим, що до Гробків на цвинтарях наводять порядок, прикрашають могилки, підфарбовують оградки і вивозять сміття, а й тим, що в ці дні до рідних країв приїздять розкидані по світу родичі — навіть ті, хто давно вже не має у рідному місті чи селі близьких, хто давно продав хату і кого ніщо вже не пов'язує з батьківщиною. Могилки рідних і міцна народна традиція — та єдина пуповина, яка ще змушує бодай раз на рік навідуватись у рідні пенати. Тож часто відвідини своїх покійних предків — це ще й чи не єдина можливість зустрітися зі своїми однокласниками, колишніми сусідами і знайомими.

      Обряд вшанування предків у поминальний тиждень, залежно від місцевості, має назви Гробки, Могилки, Поминки, Проводи. Остання назва найбільш точна: за повір'ям, душі померлих на Великдень приходять у світ живих, провідують свою рідню, а потім їх проводжають назад. На кладовище у ці дні (у різних регіонах це може бути субота, неділя, понеділок чи вівторок) ідуть всією родиною. Для покійних несуть паску і крашанки, а також квіти, печиво, цукерки, іншу їжу. Крашанкою обкачують могилку, а потім яйце розбивають об хрест і розкришують на надгробок разом із паскою чи хлібом. Наші предки вважали, що душі померлих у вигляді птахів обов'язково спустяться на землю і з'їдять залишений їм харч. Біля могилки, як правило, влаштовують поминальний обід — колись так за померлими влаштовували спільну тризну. Нерідко запалюють свічки — вогонь мусить нагадувати покійним про домашнє тепло.

      Першу чарку гіркої виливають на могилу в землю, також на надгробок кладуть солодощі й іншу їжу. Чарку пригублюють не цокаючись. При цьому кажуть: «Хай їм буде легко лежати, землю тримати», «Хай вони родові своєму сняться», «Царство їм небесне», «Земля їм пухом». А залишаючи їжу й напої на могилці, кажуть: «Їжте, пийте і нас споминайте» — так у давнину задобрювали душі предків, які вважалися охоронцями роду, берегли поля і ниви від граду та вогню, забезпечували хороший урожай. А ще наші предки вірили, що небіжчики можуть впливати на смерть, відвертати її. Тому й намагалися їм всіляко догоджати.

      Кожна родина, трапезуючи біля могилок, обов'язково пригощала бідних, старців, немічних. Щоправда, нині такі «немічні» нерідко з запухлими обличчями і характерним перегаром — біда для кладовищ. Пригадую, років зо два тому біля цвинтаря в моєму рідному селі висадився цілий десант циганів — їх привіз спеціально найнятий автобус. Тож замість поминання предків сільчанам довелося пильнувати, аби разом із крашанками і цукерками з могилок не позникали рушники, квіти і власні сумки.

      У давнину спільні тризни наприкінці переходили у веселі забави, пісні та хороводи. Нині це викликало б здивування. Але насправді у цьому обряді полягає глибокий зміст: як веселощі долають сум, так ми долаємо смерть, життя ж бо триває. Однак хочеться нагадати, що, вирушаючи на кладовище, ми все-таки йдемо не на банкет. Тож залиште після себе порядок і чистоту, не лайтеся на цвинтарі. Згадайте добрим словом рідних, а додому повертайтеся з осяянням у душі.