Григір Орлик,

      Нещодавно в Парижі побачило світ цікаве дослідження Gregoire Orlyk. Un cosaque ukrainien au service de Louis XV («Григорій Орлик. Український козак на службі Людовіка XV»). Вихід подібних книжок у Франції — велика рідкість. А постать Григора Орлика, сина гетьмана Правобережної України, соратника Івана Мазепи Пилипа Орлика, сама по собі є важливою як для історії України, так і для українсько-французьких взаємин у XVIII столітті, оскільки більша частина життя Григора Орлика була пов'язана з Францією. До речі, Мазепа був його хрещеним батьком.

      Орлик був дипломатом і розвідником, став французьким графом і генералом, водночас фактично очолював українську політичну еміграцію. При будь-якій нагоді він порушував питання відокремлення України від Москви. Для цього він виношував проект антиросійської коаліції за участi українського козацтва. Загинув у бою за Францію на 58-му році життя. Григір Орлик зробив надзвичайну кар'єру, з огляду на тодішню ієрархічність французького монархічного режиму.

      Книжка «Григорій Орлик: український козак на службі Людовіка XV» написана на основі докторської дисертації «Українська карта у французькій закордонній політиці: Орлики та козацька нація», яку минулого року в паризькій Сорбонні захистила Ірина Дмитришин. Зараз вона викладає в Національному інституті східних мов і культур у Парижі.

      Праця Ірини Дмитришин цінна своєю джерельною базою, особливо використанням низки французьких архівів. Авторка щедро цитує різні листи, меморандуми і мемуари Орлика. Цікаво, що у серпні 1732 року в листі до маркіза Монті Григір Орлик запропонував встановити постійний контакт із Польщею та ханом. Для цього він радив послати в Леополь (Львів) чи Станіславів (Івано-Франківськ) «людину, яка під виглядом гендляра повинна була б установити зв'язок між ханом, французьким міністром і прихильними особами». Немає жодного сумніву, пише Дмитришин, що цією людиною мав бути сам Григір Орлик.

      А ось як писав про Орлика в 1734 році російський посол Неплюєв: «Років тридцяти, високий, білявий, засмаглий. Розмовляє російською, німецькою, французькою, польською, шведською, козацькою (українською. — Ред.) мовами і, певно, знає грецьку та турецьку. Стриманий і поважний, з не вельми гострим розумом, але не дурний».

      З багатьох документів, писаних рукою Орлика, які в різних архівах знайшла Ірина Дмитришин, наведу два уривки:

      «...Україна населена нацією, яка найбільше прагне до свободи і бажає дочекатися сприятливого моменту, щоб скинути тиранічне ярмо Росії, під яким вона стогне... Вибуху цієї революції в жодному разі не уникнути у свій час» (вересень 1754 року). «Мій проект викликати повстання в Україні можна було б вважати химерою...» (Париж, січень 1755 р.).

      Вплив Г.Орлика на короля Франції Людовіка XV видно з того, що він написав у червні 1761 року, вже після смерті Орлика: «Маю підставу думати, що, дозволяючи росіянам загарбати Україну, я тим самим спричиню ще більше охолодження стосунків між мною і турками. А втім це означало б, що я беру участь в істинній несправедливості» (Людовік XV).

      До речі, над виданням мемуарів Григора Орлика працює професор історії з французького міста Тура, голова Об'єднання французів українського походження Жак Шевченко. Тексти Григорія Орлика складають брошуру на 51 сторінку і датуються періодом з 1742 по 1749 роки. Зараз Ж.Шевченко опрацьовує копії, які йому надіслали з департаменту архівів Міністерства закордонних справ Франції. На жаль, архів Ке д'Орсе не надіслав усіх копій, тому публікація мемуарів затягується. В телефонній розмові зі мною історик висловив сподівання, що книжка вийде або до кінця цього року, або на початку наступного. Поки що триває робота над текстом XVIII століття, який, по-перше, важкий для прочитання носіями сучасної французької мови, а по-друге, в мемуарах часто бракує розділових знаків, а деякі речення розтягуються на сторінку. Жак Шевченко готує до цього видання науковий апарат і передмову про геополітичну ситуацію першої половини XVIII століття.

      Шевченко вважає, що публікація розвіє одну з легенд, які огортають графа: буцімто назви міста Орлі та однойменного аеропорту, розташованого поблизу столиці Франції, походять від його прізвища. Насправді ні Григорій, ні Пилип Орлики не мають жодного стосунку ні до міста, ні до аеропорту. Так само ніколи Орлику не надавали земель в цьому регіоні. Цікаво, що ми не єдині, хто претендує на монополію походження цих назв. Росіяни стверджують, що назва Орлі походить від прізвища відомої родини Орлових.

      20 лютого ц.р. у Парижі відбулася наукова конференція «Місце України в європейській дипломатії на прикладі Григорія Орлика», яку ініціювала доктор Дмитришин.

      Я попросив Ірину Дмитришин відповісти на кілька запитань, пов'язаних з темою Орлика.

      — Про Орликів, зокрема про Григорія Орлика, багато писав український і французький історик та публіцист Ілько Борщак, автор праць «Мазепа», «Григір Орлик — великий мазепинець», «Наполеон та Україна». Серед фахівців існує думка, що в його працях трапляються неточності. Наскільки можна довіряти цьому авторові?

      — Безперечно, Борщак зробив чимало перебільшень, тому, посилаючись на нього, треба бути дуже обережним. Я радила б шукати додаткові джерела, щоб можна було перевірити написане ним. Треба зазначити, що Борщак був одним iз перших дослідників цієї теми. Він працював і в Міністерстві закордонних справ Франції. Власне, там він знайшов оригінал щоденника Пилипа Орлика, а також багато документів, які стосуються обох Орликів. Не применшуючи заслуг Борщака в дослідженні цієї теми, тут, на мою думку, ми маємо справу з суто людським прагненням українця, який працював у еміграції, видати бажане за дійсне, і, можливо, представити Україну в трохи прикрашеному вигляді.

      — Відомо, що у XVIII столітті про Україну в Франції знали і писали більше, ніж у наступні століття. З чим це пов'язано, і якою мірою спричинилася до цього діяльність Орликів — батька й особливо сина?

      — Я думаю, що тут не може бути якоїсь однозначної відповіді. Передовсім треба мати на увазі, що у XVIII столітті інформація про Україну базувалася на місці України в XVI—XVII століттях. Висловлю тут, можливо, парадоксальну думку, що на той час ніхто ще не міг передбачити, що в XIX столітті Україна взагалі зникне з політичної карти Європи. В часи Григора Орлика імперської версії української історії, де Україні відводилося місце лише провінції, єдина доля якої — бути невід'ємною часткою Російської імперії, не існувало. На той час російська шовіністична історіографія ще не виробила цієї версії. Ще менше вона була прищеплена на Заході. Тому Україну сприймали, по-перше, як країну козаків iз самостійною роллю на міжнародній арені, по-друге, через посередництво тодішніх союзників Франції — Польщі, Туреччини і Швеції. Крім того, треба визнати, що у XVIII столітті Франція була набагато присутнішою на сході Європи, ніж у подальші часи, а отже, й обізнанішою зі справами, які відбувалися на сході Європи. А вихід Росії на міжнародну арену з Петром І тоді у Парижі сприймали як помилку, як випадковість, як щось таке, на що не варто звертати уваги.

      Повертаючись конкретніше до вашого запитання, хочу сказати, що Пилип і Григір Орлики зробили багато чого, але я не думаю, що заслугу за присутність України на політичній карті Франції можна віддати тільки їм двом. Цілком очевидно, що, перебуваючи на службі Людовіка XV, Григір Орлик намагався привернути увагу французького двору до України. При цьому він спирався насамперед на французький інтерес. А Франція XVIII століття була зацікавлена у зміцненні шведсько-польсько-турецького бар'єру. Григір Орлик вважав, що Україна могла б допомогти у зміцненні цього бар'єру. У будь-якому разі в численних меморандумах, які Григір Орлик надіслав до королівського двору, він згадував про Україну як про «козацьку націю», як про вільну країну, яка перебуває під гнітом, але нескорена і лише чекає на слушний момент, щоб повстати і скинути російське ярмо.

      — Якою була національна самоідентифікація Григора Орлика?

      — Григір Орлик нерідко згадує слово «Україна», але ніде не писав, що він — українець. Принаймні в жодному з його текстів я цього не зустрічала. Він себе усвідомлював як нащадок козацької нації і називав себе «сином вождя козацької нації». І в цьому немає нічого дивного, бо в ті часи ідентифікація між Україною і козаками була абсолютно повною. Якщо в деякі періоди в баченні Пилипа і Григора Орликів проглядались інші настрої — мовляв, Україна, гетьманщина повинні стати третьою частиною Речі Посполитої, то, на мій погляд, це робилося частково з кон'юнктурних міркувань, а частково — відповідало тим проектам, які виношував Виговський чи сам Мазепа.