«Граф Монтенегро». Пошуки скарбів тривають

      У питанні представлення в кіно чи літературі шукачі скарбів можуть сміливо конкурувати з закоханими. Навіть найвідсталіші прошарки населення, які за своє життя прочитали півтори книжки і під час візитів у кінотеатри цікавляться, насамперед, свіжістю пива, чули про Остапа Бендера та Кісу Вороб'янінова і хоча б фрагментарно бачили фільм «Пригоди італійців у Росії». Тож картина «Граф Монтенегро», що днями вийшла в український прокат, може розраховувати на увагу сотень тисяч кіноманів. Авантюрна комедія — вона і в Африці авантюрна комедія, а вже в Україні, історія якої часом надзвичайно змахує на цей жанр, і поготів.

      Щоправда, спершу «Граф Монтенегро» виглядав, наче продовження «Гардемаринів»: коні, шаблі, карета, красень із бакенбардами, що дуже нагадує одного із секс-символів російського кінематографа Олександра Домогарова, падає смертельно пораненим... Над ним голосить дамочка відповідної історичної епохи — у кептарику і з буклями. А він їй, на доказ свого кохання, розповідає про карту, на якій вказана схованка родинних скарбів. Далі, буквально за кілька хвилин, все стає на свої місця. Ті історичні персонажі — прародичі головних героїв фільму. Андрій (Олексій Чадов) —правнук Катерини Телешової, коханки графа Милорадовича, якій той, помираючи, розповів про карту. Ну, а Михайло (Олександр Домогаров) — нащадок уже самого графа, який також у курсі про родинні скарби. Власне, він уже й наче змирився з тим, що десь там, у далекій Чорногорії, його родич заховав золото й діаманти і жив собі в Москві, абстрагувавшись від цього факту. Мав нормальну роботу, щодня водив на прогулянку песика Понтія... Аж раптом до нього заявляється хлопчисько і щось там розповідає про карту, про яку, ще вчора був стовідсотково переконаний Милорадович-молодший, знав лише він.

      А тут ще й мама Андрія висповідалася перед отцем Сергієм, розповівши тому, що син «захворів» на «скарбоманію» і ні про що інше думати не бажає. Той поділився інформацією з братом-близнюком. Словом, у Чорногорію вирушили всі втрьох: молодий та гарячий Андрюха, розважливий та скептичний Милорадович і користолюбивий лже-батюшка, якого хлопці прийняли за отця Сергія. (Так-так, тріо у стилі Ільфа і Петрова, причому сцена «віддай ковбасу» у «Графі Монтенегро» є також. Не дослівна, звичайно, але її без проблем «прочитають» і ті, у чиєму читацькому доробку — півтори книжки).

      Дві години пригод росіян у Чорногорії минули захопливо і непомітно. Режисер Марина Мігунова — мабуть, спеціально — відверто переборщила зі спецефектами, але цей перебір виглядав достатньо органічним. А тому енне «повстання із пекла» невгамовного лже-отця Сергія виглядало кумедно і в сто двадцять п'ятий раз. Зрештою, якщо Термінатору чи Дункану Маклауду можна бути такими нескромно-безсмертними, то чому б герою Віктора Бичкова не видряпатися на вершину відвісної скелі, з якої він хвилину тому котився колобком? Логічний ланцюжок сюжету Мігунова скрутила морським вузлом, а тому одні і ті ж герої ставали то позитивними, то негативними... Дійшло до того, що про те, хто друг, а хто ворог, глядачі не ризикували визначатися навіть під час фінальних кадрів.

      Пошуки скарбів, захопливі й небезпечні, не заважали героям закохуватися (це стосується, насамперед, Михайла, який не встояв перед чарами аборигенки Славки і... правильно зробив), розмовляти про те, навіщо людині багатство, і знову й знову переконуватися в тому, що справжні друзі цінніші за всі скарби світу.

      До речі, не здивуюся, коли свій фінансовий внесок у бюджет фільму зробили і туристичні компанії, що спеціалізуються на турах у Чорногорію. Після таких панорам і красот, гадаю, мрією побувати у цій країні загориться кожен, хто подивиться «Графа Монтенегро». А тут і час для цього більш ніж вдалий — курортний сезон відкривається за кілька тижнів. На жаль, продюсери фільму, Валерій Тодоровський та Ілля Неретін, на прем'єру до Києва не приїжджали. А то можна було б у них розпитати про цей маркетинговий хід.