—Ви не думайте, дітки, що той котик такий паршивий від радіації. Е ні, він не заразний, то він за кицьок із сусідським побився, — тьотя Віра лагідно дивиться на справді огидного двомастого кота, схожого на пораненого, але непереможеного чеченського бойовика. Тварюка сидить на паркані і осатаніло точить об нього кігті, не відводячи злих очей від зграї журналістів. Я не встигла й спитати, як звати того чорнобильського волоцюгу, бо господиня, виступивши «перед тєлєвізором» і розповівши короткий курс своєї історії, кличе всіх до хати.
— Отой кіт, шість курочок і півник — усе моє хазяйство, — примовляє, пораючись біля столу, маленька і метка Віра Григорівна. — А землі що?! Землі тут навколо достобіса, бери — не хочу, тільки б здоров'я було їй раду дати.
Хата вже прибрана до Великодня, стіни дерев'яні, як і повсюди на Поліссі, дощата підлога свіжопофарбована, піч вибілена, вишиті рушники над образами та сімейними портретами білісінькі, мов вишневий цвіт, і такі урочисті, що хоч зараз іди з ними до церкви вінчатися, аби ж не піст. Це не показовий «парад самоселів» — до Віри Григорівни Рудник у село зi зворушливою староруською назвою Опачичі ми завітали випадково, навмання. Хотілося б у ту глушину, де мешкають по двоє-троє у покинутому селі (як відомий після візиту Президента дід Савелій Ображей, котрий тепер, не виключено, складе конкуренцію бабі Парасці Королюк), а привезли сюди — так «карта лягла». В Опачичах чи не найбільше самоселів, кілька років тому було з півсотні душ, а зараз 19. «Хто виїхав, а більшість повмирали», — спокійно пояснює тьотя Віра, краючи ковбасу-кров'янку. За мить на столі з'являється таємниче видобута звідкись «ізнізвідки», наче з української народної казки, трилітрова банка з самогоном, майже непочата.
Віра Григорівна живе у свекрушиній хаті. Сама вона з Чорнобиля, працювала медсестрою, після аварії дали їм iз чоловіком квартиру в Іванкові, втім, родина там пожила з рік та й повернулася сюди — доглядати за паралізованою свекрухою. Минулого року, саме 9 травня, чоловік помер, відтоді кожен новий День перемоги для Віри Григорівни буде днем втрати.
— Сумно самій. Не бува і дня без того, щоб не сплакнула, — каже. Їй 62 роки, жити ще хочеться. — Може, десь діда знайдете, з 1939 року, то привезіть. Але тільки з 39-го, іншого не треба, бо у мене чоловік був з того року народження.
Чоловік Віри Григорівни живе на портреті, встановленому на якійсь меблині, «породу» котрої, повагавшись, можна все-таки назвати комодом. Світлина пов'язана чорною стрічкою. На прохання журналістки з радіо «Свобода» згадати бодай куплет iз правдиво поліської пісні жінка з прихованим докором відказує:
— Свят-свят, дочко, по чоловікові ще рік не виповнився, а я буду співати?! Приїзди після 9-го, тоді, може, й заспіваємо разом...
До речі, найбільше відвідувачів Чорнобильська зона приймає не в роковини аварії на ЧАЕС, коли сюди притягуються валки дипломатів і журналістів робити репортажі «до дати», а в поминальні дні. Леонід Корольчук, співробітник спеціального управління київської обласної міліції, яке працює в зоні, свідчить, що за кілька поминальних днів у ці краї приїздить до тисячі чоловік, «зона оживає». Років зо три тому було дозволено брати з собою на чорнобильські цвинтарі і малолітніх дітей (раніше це було заборонено). Їдучи асфальтівкою від КПП «Дитятки», коли минаєте Залісся, погляньте на цвинтар — на могилах вінки яскравіють барвами не потьмарених часом i дощами штучних троянд. Кладовище, прости Господи, виглядає життєрадісним порівняно з мертвим селом, крізь хати якого попроростали осокори.
— О лишенько, вже чарки спорожніли! — картинно вигукує Віра Григорівна. — Давайте, хлопці, наливайте... Е ні, не нада відставляти — як приїхали, то сулію спорожніть. У чоловіка дві ноги і одна голова — значить, як кажуть, треба по три чарки випити. Володю, зайчику, а ти чого пропускаєш?!
«Зайчиком» є симпатичний чоловік років під 50, iз «Чорнобильлісу», такий собі Лукаш у фуфайці, лишень без сопілки. Звати Володимир Сірий. Це саме він нас привіз до садиби Віри Рудник.
— Тьоть Вєр, мені ж іще на роботу...
— Нічого-нічого, робота не вовк — у ліс не втече. Аби не з'їла!
«Зайчик» приймає піднесеного міні-гранчака, сором'язливо розглядаючи носки своїх кирзових чобіт.
— А шо, і вовки тут водяться? — питає хтось.
— Вовк тут не ходить. У сусідніх селах бачили зимою — один пробігав. А тут ні. Кабани є. Кабанів багато розплодилося. Є навіть рись. Усе, що в Україні внесено у Червону книгу, тут виживає, бо ніхто ж не чіпає. Чорнобильські джунглі. Раніш відстрелювали звірину всяку, перевіряли, скільки в ній радіації, а зараз, по-моєму, — ні. Раніш, ну років три тому, нам по радіо часто повідомляли про рівень радіації, а тепер не повідомляють. Позвикали всі.
Треба сказати, за весь день перебування в зоні у жодного з нашої групи ніхто не перевірив вміст радіаційної зарази. На КПП при в'їзді та виїзді тільки звично перевіряли мікроавтобус. Цікаво, що й у чорнобильському головному відділку міліції апарат цей, що стоїть біля «рубки» чергового, виявився поламаним. Схоже, 30-кілометрова зона забула про дозиметри. Рівень радіації пильнують ближче до епіцентру лиха, в 10-кілометровій зоні, і, ясна річ, на самій ЧАЕС. Так, на оглядовому майданчику поблизу 4-го реактора він виявився 0,249 рентген/год. (це вдесятеро вище, ніж показники радіаційного фону в Києві), у мертвому місті Прип'ять на асфальті — 0,230, а на землі — приблизно 0,400.
— А стада тих красивих мустангів, що під Прип'яттю ми бачили і біля Черевача, — здичавілі коні Пржевальського? — це вже я «голос подала», з любові до природи.
— А вони й були дикі. Кіньми Пржевальського спеціально зону заселили, — пояснює Володимир.
— А для чого вони тут?
— Ну, щоб траву виїдали, сухостій. Бо трава як загориться — на ліс зразу перекинеться, так частенько бувало. Коні не просто так. А потім, красиві ж вони.
— І ніхто їх не винищує?
— А кому вони нужні!.. Пасуться собі та й усе. Можуть у Білорусь піти. Зона, ви, мабуть, знаєте, огороджена тільки з нашого боку, а на кордоні з білорусами немає ніякої огорожі.
Тим часом Віра Григорівна комусь жваво розповідає про свої естрадні пристрасті. Тобто про одну пристрасть. Це Поплавський. «І маму ж свою він як любить!». У хатині є касетний магнітофон, і якщо хтось із доброчинців подарує касету «співочого ректора», то, присягається господиня, «слухатимуть усім селом».
Тьотя Віра взагалі жінка «просунута» порівняно з багатьма іншими самоселами: крім магнітофона і ще телевізора, має мобільний телефон — діти купили, щоб постійно тримати вухо на пульсі Опачичів. Самоселам установлено ліміт відвідувачів: з «великої землі» діти чи інша рідня можуть приїхати в зону 30 разів на рік. Загалом до всіх десяти сіл самоселів, що знаходяться у 30-кілометровій зоні, запевняють в адміністрації зони відчуження, протягнуто телефонний зв'язок у розрахунку один апарат на село. Двічі на тиждень приїздить автолавка. У найбільш скрутних випадках iз нею привозять і пенсію, але зазвичай по свої гроші люди приїздять самі в Чорнобиль. Пенсія — як і в «материковій» Україні, без чорнобильських надбавок. Зате до останнього часу мешканці чорнобильських джунглів не платили за «комунальні послуги», лише в 2004 році було запроваджено обов'язкову оплату за електроенергію (світло, запевняють в адміністрації зони, є в хатині кожного самосела).
— Дітки, а грибочків не хочете скуштувати? — лукаво пропонує Віра Григорівна.
— А грибочки, либонь, тутешні, чорнобильські? — лукаво перепитуємо ми.
— Та ясно, що не американські! Володю, а відкрий-но. Може, оцту малувато... Ви не бійтесь: ми гриби, як тільки зібрали, зразу перевіряємо. На детекторі брехні.
Всі регочуть — і на ті гриби. Та чорт забирай, бути в Чорнобилі і радіації не скуштувати!
— Дичина, кабани, зайці та й риба майже не фонить, — розповідає мені тихо Володя. — А гриби фонять найбільше.
При цьому ми обоє уминаємо шапки акуратних, ідеально красивих білих грибів.
— А оці помідорчики — гуманітарка від Катерини Ющенко. Недавно приїздили і вона, і жінка Єханурова, і багато жінок інших міністрів, однак то було не в нашому селі, — і всім давали продукти, — хвалиться Віра Григорівна. —А Віктор Андрійович, як приїздив до нас, усіх бабів отако цілував (демонструє, обіймаючи одну з журналісток). Такий молодий, а, слухайте, всіх бабів перецілував. Чи воно йому не противно — бабів старих цілувати. Але він чоловік хороший.
— Хороший, — усі кивають. — Тільки помідори не відкривайте — хай будуть як сувенір. Ну, тьотю Вірочко, за здоров'я!
Гранчаки гучно чокаються один об інший. А господиня, бачу, тільки пригубила — і тихцем на припічок свою чарочку відставила. «Не можна мені — піст», — пошепки пояснила.
До церкви ж Віра Григорівна ходить рідко. Немає куди. Церкви, які не встигла добити радянщина, стоять у зоні пусткою ще з дочорнобильської ери. Хвиля відродження церков і пошани до Бога, що пішла країною після горбачовської перестройки, обминула зону — нікому було у тих храмах молитися. Перша і донині єдина діюча церква з'явилася тут лише в 2003-му — Московський патріархат відреставрував Святоіллінську церкву в місті Чорнобиль. Цей дім Божий з майже півторасотлітньою історією має свою «чудинку» — живе з царем в голові. Особа царя, правду кажучи, достеменно не встановлена. Послушниці храму переконані, що викопаний кілька літ тому під час ремонту одного з притворів бюст красивого вусатого мужчини з орденом на мундирі відтворює імператора Олександра II. Очевидно, у 20-ті роки священики прикопали помазаника, аби скульптура не дісталася на поталу більшовикам. А ось за яких обставин та до якої оказії цар опинився в цій церкві — не знає нині ніхто. Сьогодні ймовірна монарша особа, пофарбована сріблянкою, встановлена на занадто почесному як для мирян місці — праворуч від вівтаря, поруч iз Царськими вратами. Цікаво, що під час візиту Президента Ющенка в зону, коли він завітав до Святоіллінського храму, російського царя відставили з почесного місця.
А Віра Григорівна ще довго нас не відпускала. Люди в хаті — це таки свято для чорнобильського самосела. А так, бува, сумно дуже, одиноко. На цій же вулиці ще одна жінка живе, розповідає Віра Григорівна, так до неї вчора американські журналісти приїздили, а вона бідкалася: що я тим американцям розкажу, в мене ж освіти — два класи...
Банальний фінал: треба писати «смеркалося, вечоріло, сонечко сідало» (кудись там — за гору?). Але так воно і було насправді. Смеркалося. Сонце і справді сіло, але за яку з похилених чорних хат, зарослих первісними бур'янами, — ніхто не встиг зауважити. Вже випито було «на коня» раз, і два, і «на коня Пржевальського» на додачу. Віра Григорівна пішла проводжати аж до перехрестя. «Дивіться ж, дітки, приїздіть ще, не забувайте». Кілька чоловік закивали і, як водиться, пообіцяли приїздити, не забувати. І всі поїхали.
Поїздка в Чорнобильську зону відбулася 18 квітня за сприяння ЦГЗ ГУ МВС у Київській області.
ОФІЦІЙНО
За даними Адміністрації зони відчуження і зони безумовного/ обов'язкового відселення, на сьогодні тут мешкає 328 самоселів, зокрема 144 — у місті Чорнобиль, решта — в 11 селах. Одне з сіл розташоване в 10-кілометровій зоні, там мешкає подружжя Ображеїв.
88 чоловік не мають житла за межами зони. Решта отримали квартири в Київській області, але невдовзі залишили їх родичам або продали — й повернулися жити в зону. «Перші десятки чоловік поверталися восени 1986-го або навесні 1987 року, — говорить Віталій Малюк, заступник начальника відділу планування організації праці та соціального захисту адміністрації. — Тоді сама держава спровокувала людей повернутися, адже не змогла нормально облаштувати їхній новий побут, кілька сімей поселяли в одну квартиру тощо». У 1988 році в зоні нараховувалося близько 1200 самоселів. Більшість із них пізніше все-таки виїхала.
Щороку на потреби самоселів із бюджету витрачають близько 500 тис. гривень. За ініціативою Президента України Віктора Ющенка витрати держави на самоселів пропонують збільшити втричі.
Крім того, в зоні непостійно живе близько 4 тис. чоловік (співробітники 9 підприємств у складі МінНС, які працюють за вахтовим методом, а також медики, пожежники, міліція) та понад тисячі співробітників, які обслуговують ЧАЕС.
