Право жити

      Явище шістдесятництва вже на п'ятнадцятому році незалежності України ще не досить досліджене, але в сприйнятті українців, свідомих своєї національної ідентичності, — яскраве, героїчне, полум'яне. Воно ще довго привертатиме увагу істориків, філософів, політологів, літераторів.

      Подружжя Бадзів завжди було в самому центрі тих подій: актів протесту і прямого спротиву тоталітаризмові, арештів, виготовлення та розповсюдження матеріалів самвидаву. 25 квітня Юрій Васильович Бадзьо відзначив сімдесятиліття. Вітаючи його з цією датою, варто замислитися над долею «шістдесятників» і в радянській, і в новій, уже незалежній Україні.

      Юрій Васильович Бадзьо народився 25 квітня 1936 року на Закарпатті. Після закінчення українського відділення філологічного факультету Ужгородського університету та трьох років учителювання вступив до аспірантури при Інституті літератури АН УРСР. У цей час оприлюднив низку літературно-критичних статей, на які гарно відреагувала преса.

      Світлана Кириченко, отримавши 1957 року університетський диплом філолога з відзнакою (закінчила КДУ) і направлення до академічного Інституту літератури, з перших днів роботи потоваришувала з Іваном Світличним — разом працювали в інститутському літературознавчому журналі. З початку 60-х разом брали участь у заходах КТМ — Клубу творчої молоді, що став горнилом нового українського відродження. З 1961 року до ради КТМ увійшов і молодий аспірант Інституту літератури Юрій Бадзьо, ще через рік — Василь Стус, також аспірант того інституту.

      Світлана Тихонівна одружується з Юрієм Бадзьом, ростять двох дітей.

      Шириться коло молодих вільнодумців, що стверджують своє українство. В його епіцентрі — подружжя Бадзів.

      Василь Стус разом із сестрою Івана Світличного Надією стають названими хрещеними (Бадзі не релігійні) доньки Бадзів Богдани.

      За півроку до першої післясталінської хвилі політичних арештів молодого українства, у квітні 1965 року, Юрія Бадзя, уже зарахованого науковцем до інституту, виганяють з роботи. Привід — лише його згода (!) виступити з доповіддю на Шевченківському вечорі перед заводчанами-верстатобудівниками (сам вечір не відбувся — райком партії його заборонив). Молодий учений з уже готовою дисертацією опиняється і поза наукою, і поза фаховою роботою — на цілих 25 років.

* * *

      Вересень 1965 року — знаковий, поворотний у долі багатьох майбутніх українських дисидентів. Події в кінотеатрі «Україна» — перший відкритий політичний протест проти репресивних дій влади. Члена КПРС Юрія Бадзя за участь у виступі в «Україні», за відмову визнати своє поводження в кінотеатрі антипартійним, а ще — за гострополітичний виступ на партійних зборах, де розглядалася його персональна справа, виключають із партії. Віднині не тільки до науки, а й до фахової роботи обом Бадзям шлях перекрито. Світлана звільняється з Інституту літератури. Вона безпартійна — до неї не могли прямо застосувати санкції, і якийсь час їй ще вдається попрацювати у журналі — органі Інституту філософії.

      Нові політичні арешти українства — набагато масштабніші, ніж у 1965 році — не забарилися. Світлана Кириченко звертається з відкритим листом до першого секретаря ЦК КПУ Щербицького. Звертається як мати з приводу долі дворічного сина заарештованої Надії Світличної. «Партія» зреагувала швидко. За безпосередньою вказівкою заввідділом науки ЦК Сергія Дорогунцова її виганяють з Інституту філософії з вовчим білетом — «За непридатністю!» (і це після 15 років роботи в двох академічних інститутах).

      Через два тижні після січневих 1972 року арештів (усе коло їхніх найближчих друзів — за гратами) Юрій Васильович приступає до роботи над історико-філософським дослідженням «Право жити». П'ять наступних років життя до свого арешту він уночі —  вантажник у хлібному магазині, а вдень працює над трактатом.

      У своїй дисидентській монографії Бадзьо, обгрунтовуючи висновок про нерівноправне становище українського народу в СРСР, застосував принцип аналізу буття нації як єдності трьох часових вимірів: сучасне-минуле-майбутнє. Концепція «єдиної давньоруської народності», згодом «возз'єднання» «двох братніх народів» і, зрештою, боротьба проти «українського буржуазного націоналізму» — «лютого ворога українського народу», насаджувана компартійним ідеологічно-пропагандистським апаратом і утверджувана могутньою репресивною машиною, спустошувала українське минуле і ставила під загрозу сучасне, майбутнє.

      Бадзі листуються з друзями, розкиданими по політтаборах од Мордовії до Уралу. Світлана Тихонівна переписує в зошити поезії Василя Стуса з його табірних листів. Коли Стусові вдалося передати на волю — уже із заслання — свої «Палімпсести», дружина Бадзя активно поширює їх серед знайомих на волі, посилає друзям у табори.

      1977 року Юрій Бадзьо майже закінчує (чотири розділи із задуманих п'яти) «Право жити». 1400 сторінок густого рукописного тексту. КДБ, що не випускає інакодумця з поля зору ні на мить, організовує викрадення рукопису.

      Світлана недаремно зве свого чоловіка Сізіфом. Через місяць Юрій Бадзьо береться за відновлення втраченого, фактично за написання нового варіанта «Права», а дружина вслід за автором, ночами — адже у стінах помешкання не лише «прослушки», а й «проглядки» — робить мікрокопію написаного. Бодай щось збережеться, якщо знову викрадуть.

      Не викрадали більше. 23 квітня 1979 року прийшли з черговим обшуком — забрали 452 сторінки початого другого варіанта «Права», забрали мікрокопію (не було таких сміливців, щоб її переховувати), забрали й автора. Світлану Тихонівну звільнили, не гаючись, із роботи — працювала на той час в аптекоуправлінні.

      «Право жити» Комітет держбезпеки СРСР поцінував гідно — дали Бадзьові за нього 12 років!

* * *

      Того ж 1979 року виходять із таборів арештовані 1972-го друзі. До Києва повертається Василь Стус. Про дев'ять місяців Стусової київської «волі» Світлана Кириченко напише спогади вже в 90-х («Птах піднебесний», журнал «Дніпро»).

      Травень 1980 року — новий арешт Василя Стуса. У жовтні — суд. Світлану Тихонівну викликають свідком. Вона приходить, але свідчити відмовляється. Погрожували арештом — і таки порушили проти неї карну справу, судили. Бо не могли пробачити кинуту нею в обличчя суддям фразу: «Я буду свідчити на тому суді, де Василь сидітиме на вашому місці, а ви — на його». Дужі охоронці брутально витягували її з судового залу, коли Стус підвівся й приклав руку до грудей: «Дякую Світлано». Останній її погляд на нього, останні його слова до неї.

      За відмову свідчити на суді Світлану Тихонівну засудили до примусових робіт. Присуд цей відпрацювала чорноробом на картонажній фабриці. Писала Стусові і до уральського табору. Та листи до нього і від нього не проривалися, лише деякі до його рідних.

* * *

      Юрій Васильович шиє рукавиці в мордовському Барашеві.

      Переслідують Бадзьових дітей: вимога до сина-студента «відмовитись від батьків»; те саме, лише в пом'якшеній формі, до доньки-школярки.

      Світлана Тихонівна оголошує безстрокову голодівку. З комсомолу сина — громадського активіста, відмінника — виключили, з інститутом тим часом — відбій.

      Три роки поспіль Юрія Бадзя позбавляють особистих побачень із родиною. Світлана Тихонівна передає на Захід свої звернення до різних міжнародних організацій в оборону чоловіка. Їх друкує зарубіжна преса, читають на радіо «Свобода», а в неї ці роки проходять у безнастанних пошуках роботи. Якщо й «щастить» влаштуватися: чи на пошту — розносити телеграми, чи нянькою — доглядати малу дитину, а далі вже тільки прибиральницею по різних установах — усе це лише на кілька місяців, і — знову звільнення під брехливим приводом через те, що має вищу освіту.

      1986 рік, сім років позаду, Юрія Васильовича етапують у східну Якутію на заслання. Дружина з донькою (син — в армії), не гаючи й дня, вилітає до нього і залишається поряд. Як самовіддана дружина декабриста — аж до його звільнення у грудні 1988 року.

      Їй і тут, у далекій якутській Хандизі, «дозволяють» працювати тільки прибиральницею (брали — з таким дипломом — і коректором до районної газети, і бібліотекарем, та недремне око не спало — негайно звільняли). Двічі звільняли і з посади прибиральниці.

      Юрій працював прибиральником величезних автогаражів, засланця тримали під постійним наглядом, влаштовували різні провокації.

      Крім того, на засланні за місцем відбування покарання мешкають у робітничому гуртожитку, що також є випробуванням, бо оточення там специфічне.

      «Уявіть собі, — колись розповідала мені Світлана Тихонівна, — гуртожиток, кімната, один із мешканців на ліжку Юрка колотить банку з клеєм БФ, видобуваючи з клею «пальне». Однак після приїзду сім'ї Бадзів уже відселилися окремо, і після роботи засланий має відносний душевний комфорт, відпочинок.

      Випробування й провокації витримали до кінця. Хоча для неї — давнього гіпертоніка зі спазмами мозкових судин, якутський клімат був згубним. Знала про це.

* * *

      На початку 1989-го подружжя Бадзів повернулося до Києва, поринуло у вир революційних подій. Юрій Васильович з однодумцями творить першу партію, альтернативну КПРС, пише її «маніфест», на установчому з'їзді Демократичної партії України його обирають головою. Світлана Тихонівна і тут поряд із чоловіком, працює в секретаріаті ДемПУ.

      Та минуле наздогнало її. Невдовзі отримує важкий інсульт, параліч. Інвалід І групи. Усі післяінсультні її роки — то виживання завдяки жертовному доглядові чоловіка Юрія Васильовича. Світлана Тихонівна дописує великі спогади про їхні 60-90-ті роки, про друзів — «Люди не зі страху» (друкувалися в журналах «Дніпро» й «Кур'єр Кривбасу», у газеті «Молодь України»). За ці спогади Світлана Кириченко стала лауреатом премії «Шістдесятники».

      Юрій Васильович — співробітник Інституту філософії НАН України. Його політико-ідеологічні розробки — глибинний аналіз історичних процесів, інтелектуальне опанування дійсності — добре відомі українському читачеві. Статтю «Думки проти течії» (1994 р.) було надруковано спочатку газетою «Літературна Україна», незабаром видано окремою брошурою 50-тисячним накладом; далі виходили збірки статей «Національна ідея і національне питання», «Підпільна нація», «Український вибір».

      За дисидентську монографію «Право жити» Юрієві Бадзю 2000 року було присуджено премію Фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів.

* * *

      Cьогодні сподвижницьке подружжя Бадзів потребує з боку суспільства й Української держави турботи, на яку вони цілком заслужили. Світлана Тихонівна, прикута до крісла паралічем, не може підвестися без сторонньої допомоги. Весь домашній клопіт, догляд за хворою — на плечах Юрія Васильовича. Переслідувані радянською владою, в радянські часи вони мали копійчані зарплати. Нині, враховуючи пільги Юрія Бадзя як колишнього політв'язня, отримують пенсії: Юрій Васильович — 371 грн. Світлана Тихонівна — 363 грн. (дані березня 2006 р.). Юрій Васильович ще працює в Інституті філософії, має зарплатню, не набагато більшу за пенсію, але працювати змушений, бо на ліки треба витрачати багато. І тримається подружжя Бадзів — як це за радянських часів було, так і зараз — завдячуючи високому усвідомленню шлюбних обов'язків, скріплених спільною боротьбою, спільно пройденим випробуванням.

* * *

      Указом Президента від 26 листопада 2005 р. Юрія Бадзя разом із великою групою колишніх політв'язнів відзначено державною нагородою — орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Водночас голова Всеукраїнського товариства політв'язнів та репресованих Євген Пронюк лише з йому вiдомих причин не включив у список для нагородження Світлану Кириченко...

Валерій КРАВЧЕНКО,

голова громадської організації

«За реабілітацію «Першотравневої двійки».