Ірині Шинкарук вдалося з філологічною освітою, високим і патріотичним домашнім вихованням, вродженою чутливістю до хорошої музики і поезії стати популярною співачкою. Не часто, але буває. За умови майже модельних параметрів, тісного знайомства з дитячих років зі світом залаштунків, шоу-бізнесу, участі у виборчих компаніях вона змогла зберегти стрижень людяності і правильних життєвих цінностей. Буває, але дуже нечасто. Сьогодні Ірина працює над трудомістким проектом, «фішку» якого, можливо, покупець компакт-дисків у музичному магазині і не зможе відчути. Шинкарук «збирає українські землі» в такий спосіб: їде в знакові для України місця — храми, палаци, великі підприємства, музеї — і акапельно співає в тій аурі народні пісні. Каже, й атмосфера, й акустика, й енергетика місць різна. І навіть містика скрізь своя. На Божій горі вона співала по коліна в снігу, і їй, і звукорежисеру за пультом здавалося, що поруч хтось є, ходить, гупає. А то від голосу сніг зсувався з гілок і падав на землю. У церкві вони зробили чудне відкриття: в тій частині храму, де стоїть ікона Божої матері, голос звучить дзвінко й чисто, а там, де заупокійний хрест, — глухо й тьмяно. В підвалах Массандри на голос Ірини відгукнувся цвіркун, про існування якого навіть не підозрювали працівники. На «Авіанті» всі коти, що живуть в ангарі, позбиралися під крилом літака, коли почули пісню, а жива «незапланована» пташка підспівувала співачці в потрібних місцях, і, зауважте, її не витерли з запису. Так само як у пісні, записаній у музеї Тараса Шевченка на Чернечій горі, чути механічні звуки ремонту. Цей принцип — зафіксувати оцю-от саму мить в отакому важливому місці — палко вітає концептуальне мистецтво, на ньому воно, власне, й побудоване. А поєднання принципів сучасного мистецтва і традиційної культури, народної пісні — хоч і перевірений рецепт створення якісного мистецького продукту, але поле для розбивання експериментаторських лобів — теж неоране.
Те, що мені показувала Ірина, здалося дуже цікавим. Так і народилося це інтерв'ю.