Ми всі зголодніли на правду. Тільки ж у поті чола шукати нам хліб свій. Також — неспожитий хліб минулого. Спогади очевидців та документи — це своєрідна «машина часу», яка крізь товщу утопічних фантазій або відверто цинічної брехні сьогодні «матеріалізує» для нас заблоковану упродовж тривалого часу реальність минулого. Надто довго — з часу «великого перелому» — бабусь не розпитували про те, що ж діялося насправді на цих землях , бо ж вони — «пережитки». А батьки самі нічого не розповідали, бо «заберуть».
В отому заблокованому минулому залишалися толоки (коли всією громадою допомагали вдові або бідній родині), незамкнені хати з хлібиною і глеком молока на столі (приходьте, частуйтеся, подорожні!). «Ми жили бідно, в нас корови не було. Так на Масляну і та несе грудку масла й миску сиру, й та несе, — розповідає Марія Божко з Сенькова, що на Харківщині. — Як живеш бідно, нема нічого, то сусіди просто так приносили. Нанесли сиру, масла — ну куди ж його? Так ми з мамою помолились Богу і в піст наварили вареників».
Дотепними були «доколгоспні» звичаї боротьби з крадіями. «Пасьон і Пасьониха торгували в кооперативній лавці і за ніч перевезли все додому, — розповідала Олександра Юрченко з села Літки, що на Київщині. — Вранці люди поприходили — порожньо в лавці. Пішли просто до Пасьонів. Там позбирали на віз усе крадене, ще й на крадіїв начіпляли і в руки дали: низками на плечах висіли серпи, коси, аж брязкали. А на Пасьонисі ще й волосся розпустили, намастили краденим медом. І поїхали по селу. За возом ішли крадії, за ними діти, дорослі дивляться, сміються». Вочевидь, крадіжка була в селі подією настільки рідкісною, що споглядати за шоу, присвяченому покаранню за неї, «не лом» було витрачати час і натхнення.
Деякі прояви традиційних звичаїв успішно застосовувала радянська влада, аби мати більший ефект від своїх заходів. А те, що суть у знайомій оболонці була зовсім іншою, нелюдською, — вселяло непереборний страх у селян. «На людей, що не хотіли йти в колгосп, вдягали власність, обов'язково хомут, — і так водили по вулицях. Ніхто не протестував. А що робити? Терор був такий — пискнути не давали. Повстання траплялися тільки в козацьких селах, у колишніх кріпацьких усі були дуже залякані», — розповідає директор краєзнавчого музею села Пархомівка, що на Харківщині, Афанасій Луньов.
Надзвичайні заходи у селах розпочалися ще в січні 1928 року, коли було прийнято рішення РНК СРСР про достроковий збір усіх платежів із селян. Тим часом перші піонерські й комсомольські загони влаштовували збори «войовничих безвірників», заходили в хати, знімали і рубали ікони. Атмосфера страху і водночас піднесеності від побудови «царства свободи» заварювала в головах людей таку кашу, що від неї і сьогодні нелегко відчистити «суспільний казан». «Потрібно було прилаштовуватися, хитрувати, — розповідав Афанасій Луньов. — Цей «менталітет» вироблявся поступово. Щоб був достаток у сім'ї, не можна було чесно придбати цегли, лісу, а треба було обов'язково «дістати», вкрасти або якимось чином «виписати», домовитися з опером, переплатити, словом, погрузнути в масу проблем. Усе було основане на страхові. Я навіть дивуюся іноді, як це ми багато в чому зберегли людські душі?»
Хотілося комусь, приміром, «покращити житлові умови». «Простий» шлях був такий: написати анонімку на власника «підходящого» будинку — того арештовували, його дружину з дітьми виганяли — житлоплоща звільнялася: живи і тішся. Тільки зайвого не кажи і не забувай владу хвалити. Взагалі, пропаганда доносів, шпигунства та всезагальної підозри є влучною «стрілкою», що відволікає людність від кореня проблем — невігластва й злочинності влади. Сергій Єфремов у своєму щоденнику 1929 року писав про чергову «новинку суспільних перетворень» — вишукування по школах дітей священиків: «Шпигунство, висліджування і доноси, доноси... Та й що робити нашим верховодам, як не збирати собі дешевий капітал на нещасних поповичах. Адже вони так заплутались і так скомпрометувались навіть у своїх колах, що вже більш нікуди».
Про все це не годилося говорити. А в радянських газетах упродовж десятиліть узагалі вироблявся особливий «сільський» стиль. Найглибше він укорінився в часи повоєння. Писати про село треба було пафосно (про надзвичайні врожаї та надої) або «поетично-журливо» (про стару матір і криницю біля верби). Ясна річ, що про понівечені голодом і війною, зголоднілі на звичайну людську радість селянські душі писати не дозволялося. Анатолій Дімаров у книзі спогадів «Прожити й розповісти» згадує початки своєї журналістської роботи у відділі листів — як йому доводилося звикати до специфічного викладу інформації. «Спробуй подати, наприклад, до друку, що трудівники такого-то села вирішили вчасно провести сівбу зернових... Ні, обов'язково треба було починати отак: «Натхненні великими перемогами Червоної армії над фашистськими поневолювачами, трудівники такого-то села з величезним піднесенням вирішили провести дострокову сівбу зернових». І так у кожному абзаці, в кожному реченні. Ми вкладали оці пишні цитати всім авторам тих листів, навіть коли наводили пряму їхню мову, і годі було, гортаючи підшивки газет, дошукатися живого, притаманного нашим адресатам слова. Та й вони з часом потроху-потроху засвоювали нашу науку і згодом все більше й більше листів починалося отим «з великим піднесенням...»
Про панів тим часом складали казки, що публікувалися у радянських збірках народної творчості. Про те, якими люди бачили панів насправді, звісно ж, не писали. Скільки цікавих розповідей про цих людей назавжди поховано разом із тими, кому забороняли говорити. Утім і сьогодні дещо можна дізнатися. 78-річний Тимофій Савченко з села Житлівка на Луганщині на власні очі пана не бачив. Утім пам'ятає, що розповідали про «панські» часи очевидці. Якось, ще молодим, він заготовляв сіно на колгоспному лузі, туди прийшов дідусь-сторож та й показав на рештки цегляної пічної труби, що стирчали з-під землі: «Ось тут колись жив пан». Косар залишився там ночувати під скиртою, і дідусь вилив йому душу, розповів, як працював у пана, одружився, народилися діти. І пан купив йому хатину. А одного разу не вистачило до врожаю хліба. Чоловік скинув шапку, попросив помогти. Пан каже: «Ідіть до управляющого, хай набере вам п'ять мішків муки». З нового врожаю чоловік накосив, намолотив, набрав п'ять мішків, захопив кварту горілки та й везе до пана. Той завів його у свій кабінет, удвох випили, пан подякував і каже: «Оце ти мені борг привіз? Вези ж його з Богом додому». А ще розповідав той дідусь-сторож про пані, яка залишилася вдовою і щосуботи поминала свого чоловіка — влаштовувала в себе вдома обіди для бідних і роздавала по п'ять мішків білого борошна. Пані була дуже багата, мала плуг із золотим лемешем, до якого земля не прилипала. Закінчилося тим, що «як ішли красні, зайшли до неї, її зарубали і в бочку посолили». Дід Тимофій не знає, правдиві ці історії чи ні, але вважає, що «кому воно треба, таке вигадувати». Розповідаючи про доколгоспне життя-буття, дід «розквітає», а при згадці про колективізацію — плаче. Про голодомор так і не зміг розповісти — заридав.
Інколи пани вдавалися до оригінальних засобів захисту свого майна: «Дядько Марко розказував, що як був він у красній кавалерії, то там усе, що трапиться, рубали й розганяли. Зупинилися якось в одному селі. Підказали, що неподалік пан живе, а в нього є все що завгодно, навіть мед. Подалися до нього удвох із товаришем. Під'їжджають — а коні не йдуть. Повертають назад — тікають. І так довго вовтузились. Наступного дня пішли всі на того пана облавою, і вже впоралися. А то ж він вовчим жиром побризкав довкола маєтку». А ще розповів колись старший чоловік Тимофієві Савченку про двох братів-панів. Один жив у Харкові, де мав власний готель, до маєтку приїздив раз на місяць за продуктами. Маєток був багатий, з усіма тогочасними зручностями — герметичним колодязем, шахтою для зберігання прісної води, будинок був критий цинком. А інший брат працював із людьми, аж сорочка йому пріла. Кухня була в маєтку велика, якось найстарша куховарка пожалілася панові: «Багато до нас приходить їсти хлопців, що не роблять, а нашим не вистачає». А пан каже: «Ну то ж вони теж їсти хочуть. У них грошей нема ж. Та ти побільше готуй, щоб вистачило і тим, і нашим».
«На Великдень діти крашанками гралися. Кажуть було: давайте грати в кідьки. Оце бугрик нагорнуть піску, а тоді крашаночки внизу покладуть, а хтось свою з бугрика того котить. І чия розіб'ється — той програв. А той, що котив, виграв», — згадує 79-річна Марія Зінченко з села Єпіфанівка на Луганщині. Згадує охоче, сяє усмішкою. «Цілий день на Великдень дзвонили дзвони. Мій батько був дзвонарем, і мої брати теж дзвонили, — розповіла 82-річна Фекла Лузанова з села Красна Попівка на Луганщині. — Ми якось із сестрою хотіли до них вилізти по драбині. Так мені нічого, а на меншу, Марфушку, брат Володька нагримав: «Куди це тебе несе? Ще котитимешся!» Та схопив її і зніс донизу»... А потім була «боротьба з релігією». На очах у тих, що звикли жити за Божими заповідями, у прадавніх традиціях вбачали сенс і силу свого життя, для кого ангели, святі й померлі предки були реальним світом — «активісти» руйнували доми Божі, рубали й палили святі ікони. Влаштовували «недільники», змушували працювати у свято, яке не так легко було забути, — Великдень. А потім був голод. «У 33-му році тут одну дівчинку принесли до сусідів та й покинули у дворі, — розповіла бабуся Фекла. — Мати померла, як її родила, дітей осталося багато. Батько робив у колгоспі на конях, а коні ті зав'язли в мулі над річкою та й потонули. Його хотіли судити, мовляв, він спеціально це зробив, проти влади. То він утік у інше село, а діти залишилися. Та все дожидали батька: «Трактором приїде, каші привезе». Голод же був».
«У 33-му вмерло людей у селі бозна-скільки, — каже Марія Зінченко. — Урожай був, так люди не мали нічого, що можна було б посадити в городі чи посіяти в полі. Геть усе позабирали. Такі ходили, активісти називалися, із цього ж села, сусіди. Ходили, забирали, де що б не було, нишпорили по горищах. Бур'яни були страшні в 33-му». «Батько помер, осталася мати і п'ятеро діток, — розповідає про голод у своєму селі Нерубаївка, що на Кіровоградщині, Галина Супрун. — І так вони не жили, а виживали, ходили до скирти, вибирали пшеничку, товкли в ступі. І ото наварить мати якоїсь юшки, і сипле — тому в глечик, тому в мисочку. І так вони вижили всі п'ятеро. А якщо вже ділила... Де що взяла — насипала по жменьці на столі цьому, цьому, цьому. І будуть ходити цілий день, якщо порцію свою взяв, то іншої не зачепить. І якщо хлібчик з ячменю чи з чого там спекли — він стоїть на полиці, ніхто не бере. Так виховували. По отакій скибочці давала мати, щоб вони тільки жили... А були такі, що розкуркулювали, а потім у тих відібраних хустинах і в кожухах ходили. Собі забирали награбоване».
«У хаті що було — забирали, хто не викупився. Грабували скрині, — згадує 73-літня Ніна Павленко з села Небелівка що на Кіровоградщині. — Я не знаю, чи платили тим, які розкуркулювали. Вони не вмирали. То що ж ти його вб'єш, чи що? Сердились, сердились, та й нічого, оце таке життя. Та й їм гріх». «Прийшов до батьків моїх рідний брат, активіст, висівку взяв, квасолю, — розповіла Їлина Безрідня з Кіровоградщини. — А тоді, ми вже доросленькі були, якось ішли з мамою повз його двір. Дядько якраз щось там робив. А мама моя каже: «Скажи йому «здрастуй», бо я не можу, він же хотів мого батька вбити за оту висівку да за квасолю».
«Ціну «великому перелому», як назвав Сталін розпочате в 1929 році повернення в економічній політиці до політики воєнного комунізму, всі ми сплачуємо кожен жень, бо продовжуємо борсатися у виробничих відносинах, нездатних забезпечити гідний рівень життя кожній людині», — пише доктор історичних наук Станіслав Кульчицький. Утім на сьогодні маємо проблеми насамперед психологічні. Страх від ілюзорної неповноцінності, панічний сором за свою мову, хвороблива нерішучість та багато інших розладів — це яскраво виражені наслідки духовного калічення цілих поколінь. Грунтовні дослідження причин і можливих наслідків такого психологічного стану українського люду, спеціальні, фінансовані державою програми реабілітації, повернення людей до здорового розуміння дійсності (у якій красти, брехати і вбивати — необов'язково), очевидно, зараз потрібніші, ніж встановлення громіздких, не наповнених суттю монументів у центрі столиці, дивна «конституційна реформа» або ж святкування переяславщини — 350-річчя залежності.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
