Відрядження Одинокого,

      Виявляється, світ дуже мало змінився. Модний столичний режисер Юрій Одинокий змусив сановите начальство гоголівського «Ревізора» битися на японських шаблях і по-самурайському трощити лобом цеглу. Проте легка заміна декорацій відбулася без претензії на суттєвий перегляд традицій повітового містечка. Суддя й надалі тут бере хабарі цуценятами, не виглядаючи при цьому ретроградом. Пацієнти повітової лікарні з якогось дива й досі частіше вмирають, ніж видужують. Симпатичні голівки гімназисток усе ще переповнені казна-чим. А городничий і тепер не знає, як пояснити ревізору факт зникнення грошей, виділених на будівництво церкви, оскільки жодна із сучасних технологій не дозволяє йому створити храм із нічого. Зрештою, він пропонує сановитому панству (кругленьку суму розділили у тісному колі) в один голос списати все на пожежу, чим і накликав на свою та їхні голови справжнісінького чорта. Тобто з подачі Юрія Одинокого, Хлестаков на сцені Театру імені Шевченка несподівано, але цілком природно з'явився в образі лукавого дідька.

      Душі вже фактично своїх підлеглих він збирає докупи з якимсь невідворотним завзяттям, а ті (кожен окремо) все ще сподіваються відкупитися від нього трьома сотнями тодішніх рублів. Гроші, між іншим, чималі. В епоху Миколи Васильовича за таку суму в центрі Харкова можна було придбати хату під солом'яним дахом або, скажімо, розжитися одразу шістьма коровами. «Яке у нього, чорта, може бути завдання? Що йому треба від них? Ось у чому проблема, — розмірковує над темою вистави режисер. — Йому потрібно показати перед тим, як потягти їх до пекла, які вони раби». Раби власних гріхів, а отже, і його – дідькові. Для того щоб привчити їх до своєї влади над ними, демонічний ревізор Юрія Одинокого вертить повітовим панством, мов циган сонцем. А ті завзято танцюють під його лукаву дудку з безпідставною надією на порятунок. Потойбічні можливості харківського Хлестакова актору Едуарду Безродному вдалися майже з геніальною точністю. Місцями він просто літав над сценою, сповна видаючи свою підземну прописку.

      Гоголівського «Ревізора» Юрій Одинокий назвав невеликим бенефісом театру та акторів, оскільки у постановці зайнята майже вся трупа шевченківців. Свій вибір драматургії він також вважає «найкращою пропозицією після експериментального періоду в Українській драмі». Тобто формат містичної комедії таки дозволив режисеру ненав'язливо модернізувати форму, без чого акторам після Жолдака вже якось нудно. Але рівно настільки, аби глядач із традиційним мистецьким смаком не вибухнув черговим скандалом. Схоже, знайдений компроміс влаштував усіх. Тобто прихильникам скандального екс-режисера місцями таки вдавалося розгледіти елементи експериментального гротеску. А його противники вдоволено посміхалися від того, що акторам «шевченківцям» знову повернули мову.

      Щоправда, у виставі пана Одинокого є епізоди, які не сподобались театралам з обох таборів. Це, скажімо, коли біснуватий ревізор так завзято вчепився в одну зі своїх жертв, що в якийсь комічний, а то й, може, примітивний спосіб відриває йому руку. У цьому місці, напевно, можна було б посміятися, але на заваді стає якесь дивне відчуття, що режисер через брак часу тут просто щось не додумав. Неоднозначно театрознавці оцінили і гру акторів. На їхню думку, Юрію Одинокому не вдалося на повну силу використати могутній потенціал геніального Маляра, що завжди було під силу Андрію Жолдаку. Але водночас «шевченківцям» поталанило традиційно підкорити собі київського режисера, чого їм ніколи не вдавалося у випадку з великим експериментатором. «Ми прийшли на прем'єру вистави Юрія Одинокого, — зітхали прискіпливі профі, — а побачили знову почерк акторів Театру Шевченка».

      Добре це чи погано, нефахівцеві сказати важко. Однозначно лише те, що весняна прем'єра театру не залишиться без свого глядача і в майбутньому. Принаймні перший показ увінчався повним аншлагом і тривалими оваціями вдячних глядачів. Для традиційно стриманих і дуже вибагливих харків'ян подібна реакція означає більше, ніж просто успіх.