Юстина Василишин: «Візерунки на писанках майже не повторюються». (Фото автора.)
У традиціях кожного розташованого в Карпатах населеного пункту є щось своє, особливе, чого ніде більше не побачиш і не почуєш. Але мало якому гірському селу чи присілку випала честь мати власну писанкарську школу з характерним лише для цієї місцевості кольором та орнаментом. До таких щасливців належить Чорний Потік — віддалене село, що розкинулося обабіч однойменної річечки.Тутешні писанки зазвичай мають чорне тло, на якому зображені як прості композиції з листочків, квадратиків, ромбиків, кружечків, так і складніші, навіть — церкви. Чорнопотоцькі писанки великі за розмірами, або, як тут кажуть, лабаті, та цінуються на рівні із знаменитими космацькими, які розписують у сусідньому Косівському районі.
В останні десятиліття на побутовому рівні відбулося таке взаємопроникнення стилів, що часто неможливо визначити, рука представника якої школи водила писальцем по яєчній шкаралупі. Тому неоціненною у розвитку автентичної культури горян залишається роль майстрів-«старообрядців», котрі зберігають еталонний писанкарський почерк.
Найдосвідченішою майстринею і хранителькою давніх традицій у Чорному Потоці називають 68-річну Юстину Василишин, котра живе у старій батьківській хаті, збудованій ще по завершенні Першої світової війни. Можливо, саме добрі духи, що дрімають у закутках цієї чималої за розмірами «шевченківської» оселі, підказують господині щораз нові і нові орнаментальні сюжети...
«Коли приходить передвеликодній піст, — зізнається пані Юстина, — то мені так хочеться писати, що я нічим іншим не можу займатися. Бо це лиш робиться раз на рік. Видко, уроджена до сего, як мама моя. Мама писали ще при каганці, я починала при лампі, а тепер — при електриці. Пишу на сирому яйці, бо запечене не дає такого кольору. Сире згодом висихає і може зберігатися кілька років, аби лиш не розбилося. Як зачинаю писати, то обов'язково мушу проказати молитву. На папері ніколи ніяких проб не роблю, усе беру з голови, що на думку прийшло. Переважно пишу церкви, хрестики, рушники, чаші, пасочки. Візерунки майже не повторюються. В деякі роки розписувала по 300, 400 і навіть 500 яєць. Люди розкуповували все, хоча заробітки на цьому були мізерні».
Коли у їхньому селі «прокинувся» талант до писанкарства, пані Юстина достеменно не знає. За родинними переказами, мама Анна навчалася у місцевої старшої жінки на ім'я Меланка, котра нібито ще наприкінці позаминулого століття «стажувалася» у Космачі, а потім запровадила свої оригінальні орнаменти. Естафету від неї перехопила Юстинина мама і тривалий час вважалася неперевершеною писанкаркою на весь Чорний Потік — розписувала яйця до глибокої старості. Маленька Юстина вперше як майстриня взяла пюро (так тут називають основний інструмент розпису — дерев'яний прутик із просвердленою всередині дірочкою, через яку протікає гарячий віск) у семирічному віці, напередодні Великодня 1945-го. «До того часу, — пригадує співрозмовниця, — мама дозволяла мені лише обдувати писанки. Це теж було дуже цікаво: у печі перегорала ватра, а потім грані викладали у полив'яну миску і ставили на припічок. Віск розтоплювався, і його треба було витирати ганчіркою. Одне яйце в моїх руках випадково тріснуло, і я, аби приховати від мами шкоду, тихенько віднесла його в курник. Потім мусила зізнатися — мама відразу помітила пропажу, хоча яєць було багато. Мамині писанки охоче купували односельчани, бо в нас така традиція. Ми віримо, що цьогорічно освячена писанка має більшу захисну силу, ніж навіть оберіг, тому кожен Великдень зустрічаємо з новим пасхальним кошиком і новою писанкою. Служба в церкві зачинається зночі, а посвячення відбувається вранці. Довкола храму стоїть море кошиків, і в кожному з них — не менше 3-4 писанок. І жодної галунки. Ще окремо у нас дають писанки на піднос за душі померлих, як кажуть «За прости Біг».
Здавна у Чорному Потоці писанка виконувала ще й роль «посередниці» у шлюбних намірах молодих, на виданні, чорнопоточанок: якщо дівчина давала парубку писанку, то він мусив обов'язково запросити її до танцю на гуляннях у провідну неділю. В селі мені розповіли про кумедний випадок, що трапився колись із Гафією — дівчиною не надто розумово розвиненою, через що легіні не дуже на неї задивлялися. Однак вона ухитрилася подарувати односельцю гонорову писанку «на сорок клинців». У провідну неділю хлопака мусив брати Гафію до танцю, але робив це, звісно, нехотя. Згодом дівчина скаржилася: «Я думала, що він візьме мене до танцю із підтрясом, а він — човг, човг, обернув кілька разів та й усе».
Писанка «на сорок клинців» вважається дорогою, бо малюнок утворюється з мозаїки, складеної із сорока трикутників, що символізують 40 днів посту. Її мають намір використати як основний елемент герба Чорного Потоку.
Розписувати писанки Юстина почала в останній рік Другої світової війни і нині робить це вже в шістдесятий раз: за пюро не бралася лише в 1973-му, коли померла мама. Майстриня скаржиться, що нинішня молодь не дуже хоче цим бавитися, та все ж їй є кому передати у спадок надбання представниць кількох поколінь чорнопотоцької писанкарської школи — рука внучки Марійки вже вправно й невимушено кладе візерунки на яєчну поверхню. І хоча дівчинці поки що більше подобаються модерністські сюжети — гори, сонце, пейзажі, вона, вочевидь, зуміє з честю пройти і бабусині «майстер-класи».
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
