Свідчення В'ячеслава Синенка на судi складають «пазли» кримінального Донбасу в єдиний малюнок? (Фото УНІАН.)
Навіть вибори не змогли притлумити інтерес публіки до судового процесу над колишнім співробітником міліції В'ячеславом Синенком, що триває в Донецьку. Екс-правоохоронця, зокрема, звинувачують в організації вибуху на стадіоні «Шахтар», який у 1995 році забрав життя президента місцевого футбольного клубу Ахатя Брагіна. Вже на першому засіданні обласного апеляційного суду, як повідомляла «УМ», відповідач зробив сенсаційну заяву, звинувативши у замаху на своє життя відомого підприємця, одного з лiдерiв Партії регіонів Ріната Ахметова. Пізніше Синенко почав стверджувати також, що «ліквідацію» Брагіна провели зовсім не ті люди, яких офіційно названо винними (а декого навіть засуджено) за той кривавий злочин.
Але й надалі сюрпризи від нинішнього майора донецької міліції не скінчилися. У судовій залі Синенко заявляє: відомий журналіст Ігор Александров заїжджав до нього в лікарню влітку 1998 року, коли звільнений iз правоохоронних органiв оперативник потрапив у центрі міста під автоматні черги кілерів. Мовляв, розуміючи, що з лікарняної палати, у разі повторення спроби замовного вбивства, йому пряма дорога до моргу, Синенко передав оглядачу незалежного телеканалу незаперечні докази зрощення донецької влади з найбрутальнішими представниками місцевої кримінальної «братви». Саме ці матеріали Александров нібито планував використати в підсумковій програмі свого циклу викривальних репортажів, та не встиг.
Мусимо тут пунктиром нагадати основні складові «справи Александрова», яка свого часу була на слуху вітчизняної громадськості (так само, як і вельми схожа за сюжетом справа киянина Георгія Гонгадзе), проте нині призабулася.
3 липня 2001 року серед білого дня працівника Слов'янської телекомпанії «Тор» Ігоря Александрова по-звірячому побили у під'їзді будинку, де розташовувався офіс його фірми. Через три доби, не приходячи до тями, журналіст, якому бейсбольними кийками потрощили майже всі кістки та проломили голову, помер у реанімації. Широкий розголос, якого набув цей замах у суспільстві, примушує регіональних та столичних чиновників, у погонах силових відомств та без, імітувати активний розшук злочинців.
«Убивцю» ловлять швидко. Проте бомж Юрій Вередюк, який з нез'ясованих дотепер причин погодився зіграти цю брудну роль, не спромігся переконати суд у власній провині. Влітку наступного року звільнений з-під варти Вередюк загадково помирає — за тиждень до дачі свідчень у Верховному Суді, куди перекочував розгляд злочину.
Деякий час «справа Александрова» взагалі перебуває в абсолютній невизначеності, аж поки слідчі, оговтавшись від конфузу з «самопроголошеним кілером» Вередюком, починають збирати нове обвинувачення, з нуля. Цього разу натхненником жорстокого морду називають бізнесмена зі Слов'янська Олександра Рибака, а безпосередніми виконавцями злочину — його брата Дмитра та ще двох місцевих молодиків, Руслана Турсунова та Олександра Онишка. Мотив: Александров нібито збирався оприлюднити факт зв'язку братів Рибаків із місцевим організованим злочинним угрупованням «17-та дільниця». Чергових фігурантів справи один за одним розшукують, беруть під варту, а невдовзі саджають на лаву підсудних. Процес над ними, до речі, тягнеться в Луганську вже понад півтора року, і на одному з останніх засідань всі головні відповідачі дружно зробили заяви про свою абсолютну невинуватість. Як кажуть: їхали — та приїхали...
Слід зауважитти, що при новій, уже «помаранчевій», владі трагедія журналіста Александрова несподівано стала багато кому в пригоді — чи то за випадковим збігом обставин, чи завдяки цілеспрямованим зусиллям самого, так би мовити, інтересанта. В першу чергу на думку приходять двоє краматорских оперативників — Дмитро Сербін та Олег Солодун, котрi довгі роки позивалися з міліцейським начальством із приводу свого незаконного звільнення з правоохоронних органів. З Александровим, що мешкав у сусідньому Слов'янську, краматорських правдошукачів пов'язував взаємовигідний симбіоз: ветерани карного розшуку потроху «зливали» ведучому телециклу «Донбас кримінальний» накопичений компромат, Александров, у свою чергу, постійно нагадував громадськості про існування міліцейських «протестантів» (що, на думку останніх, перешкоджало місцевій мафії звести з ними рахунки).
Коли з Александровим трапилася біда, Сербін і Солодун першими публічно заявили, що причиною замовного нападу стала професійна діяльність покійного. Нібито напередодні інциденту вони передали журналістові касету з записом перемовин двох донецьких «злодіїв у законі» на нелегальній зустрічі в німецькому Дюссельдорфі. За тим доказом, мовляв, і полювали нападники, озброєні бейсбольними битками.
Зараз Сербін і Солодун, після поновлення в органах, отримали значні підвищення, час від часу дають інтерв'ю, де принагідно згадують злощасну «дюссельдорфську касету» та фатальну роль, яку вони мимохіть зіграли у трагедії Александрова.
Майже те саме, якщо пригадати, твердить нині на процесі в Донецьку ще один колишній міліціонер, Синенко: в його свiдченнях також фігурує конфіденційна інформація, передана Александрову в критичних умовах, яка пізніше й погубила свого нового власника. На перший погляд, жодних відмінностей. Але різниця таки є.
Уже встигло стати загальним місцем у заявах численних експертів у «справі Александрова» твердження, що «дюссельдорфська касета» на момент вручення її журналістові не становила будь-якого ексклюзиву. Сербін із Солодуном у пошуках правди встигли надіслати численні копії фонограми (де згадувались у вкрай невигідному світлі їхні колишні міліцейські начальники) до Генпрокуратури, МВС, керівництва обласного УВС. Але при старій владі така інформаційна атака не мала жодних наслідків.
Тож важко уявити, як відомий слов'янський бізнесмен Олександр Рибак, керівник фірми «Укрліга», відважується на «мокруху» лише заради того, аби перешкодити оприлюдненню в ефірі локального міського телебачення позавчорашньої сенсації. Імовірніше, кажуть фахівці, враховуючи потужні неформальні зв'язки Рибака, слід було б чекати судового позову з вимогою спростування, відшкодування збитків та наступним моральним аутодафе журналіста-зухвальця.
До речі, відсутність наявних мотивів для вбивства у головних обвунувачуваних осіб, власне, і є чинником, який намертво заблокував «процес братів Рибаків» у Луганську.
Зовсім інша справа з Синенком. Екс-майор у своїх свідченнях майстерно вибудував логічний ланцюжок, від якого мусить дух перехопити у багатьох представників нинішньої донецької еліти. Як стверджує підсудний В'ячеслав Синенко, його поневіряння почалися з того, що одного дня він зі своїм напарником по кримінальному розшуку майже випадково арештував хлопця, у якого в спортивній сумці теліпався автомат Калашникова. 23-річний бойовик Рухманов, звісно, з такою «іграшкою» не на прогулянку вийшов, а прикривав замовне вбивство кримінального авторитета Фролова (Фрола), яке здійснювали неподалік його подільники.
Далі Синенко стверджує: затриманого ним кілера, який нібито належав до боївки самого Ріната Ахметова, з-за грат визволяв нi хто інший , як прокурор області Геннадій Васильєв. Щодо розстріляного Фрола, то той «по-крупном» гендлював металом і в якийсь момент кинув «ну дуже поважаних» людей з органів офіційної обласної влади. Ті поставили свого кримінального партнера «на лічильник», термін якого, власне, й збіг у день замовного розстрілу.
Коли працівник карного розшуку Синенко спробував самотужки розплутати цей складний кримінальний вузол, на «неслуха» почав тиснути тодішній керівник облУВС (нині ж — який збіг — ще один «номер» парламентського списку «регіоналів») генерал Володимир Малишев. Непокірного майора спочатку випхали у відставку, потому намагалися застрелити (сьогодні до судової зали паралізованого Синенка приносять на ношах конвоїри). Напівживий «порушник спокою» спромігся втекти за кордон, до Болгарії. Але його оголосили в міжнародний розшук, безпідставно «повісивши» участь у теракті на стадіоні «Шахтар».
Що ж до, власне, висадження в повітря легендарного Аліка Грека (Ахатя Брагіна), від якого Рінат Ахметов успадкував і бізнес, і футбольний клуб «Шахтар», то підсудний твердо стоїть на тому, що до злої справи ніяк не причетний, та й узагалі, в зухвалому теракті звинувачено зовсім не тих, хто його здійснював.
Заради об'єктивності слід зауважити, що офіційна версія резонансного злочину викликала багато запитань незалежних експертів ще під час суду над «бандою Кушніра—Рябіна—Алієва», який позаторік відбувся в Луганську. Зокрема, важко уявити, як злочинці могли непоміченими кілька ночей поспіль довбати бетонний пандус VIP-трибуни стадіону, аби потiм закласти у виїмку кілограм пластикової вибухівки. Адже кращу обласну спортивну арену на той момент фактично контролювала фірма «Люкс» Брагіна. Хіба що хтось дуже впливовий в оточенні футбольного президента наказав стадіонній варті не помічати підозрілої нічної метушні?..
Ну а далі судіть самі: чи варто було зазіхати на життя провінційного журналіста Александрова, до рук якого несподівано потрапило, з подачі опального міліціонера, кубло «смажених» фактів та ниточок, смикнувши за які, можна було почути несподіваний зойк на самому верху не лише обласної, а й загальноукраїнської піраміди влади.
Нінішні сенсаційні заяви підсудного міліціонера боляче вдарили по іміджевій кампанії донецького супермільярдера Ріната Ахметова, котрий якраз зібрався йти у владу під біло-блакитними прапорами «Регіонів». Спочатку прес-служба олігарха, а потiм i адвокатська контора з далеких Сполучених Штатів (де, як виявилося, Ахметов воліє обслуговуватися) поширили різкі заяви з погрозами притягти каліку-майора та його «пособників» до відповідальності за наклеп.
Утім дарма старалися. Головний «шкандаль» був ще попереду. Суддя, що веде процес Синенка, несподівано зажадав викликати як свідків десяток найвідоміших у Донецьку осіб, Ахметова зокрема. А коли дехто з місцевих «конкретних пацанів» проігнорував запрошення, суддя твердою рукою виписав постанови про їх примусове приведення до суду.
«Директор Донбасу» Рінат Ахметов потрапив у двозначне становище. «Не помітити» ще раз офіційної повістки — то, не дай Бог, незважаючи на численну охорону та семиметрові паркани навколо заміської резиденції «Люкс», дійсно прийдуть i силоміць посадять до позбавленого комфорту, неброньованого міліцейського «воронка»... Явитися добровільно — обов'зково, як мінімум, набіжать фоторепортери, нароблять компрометуючих знімків на тлі загратованого «мавпятника» та лави підсудних...
Врешті юристи Ріната доправили до суду довідку, що їхній клієнт є нетранспортабельним, бо тяжко хворіє на пневмонію. Але ж, ставши публічною персоною, Рінат Леонідович мусить тепер, на додаток до футбольних матчів, за будь-якої погоди з'являтися на людях, відвідувати мітинги, прес-конференції тощо. Згодом ситуація стала анекдотичною (на чому, до речі, кореспондент Бі-Бі-Сі блискуче підловила політика-початківця з Донбасу під час його першої, широко розрекламованої зустрічі зі ЗМІ в Києві).
Далі буде?
Прилюдно запевнивши дошкульну журналістку, що вiн уже з наступного тижня, мовляв, регулярно почне з'являтися перед очі донецької Феміди, Ахметов обіцянки донині не дотримав. Хоч, цілом зрозуміло, колись той момент таки має настати: дотягти аж до завітної депутатської недоторканності — річ дуже малоймовірна.
Ну а чим, власне, може реально загрожувати супер-багатiєвi, оточеному сек'юріті та іменитими адвокатами, зустріч у судовій залі з калікою-міліціонером, який змушений затято боротися за власну волю та честь? Люди кажуть, що молодий Ахметов був професійним картярем. У такому разі він мусить добре пам'ятати, що козирний туз, несподівано кинутий на гральний стіл, може змінити весь хід партії. Наприклад, чому б не припустити, що журналіст Ігор Александров, аби віддячити за корисну інформацію, поділився з міліцейським оперативником В'ячеславом Синенком «вибухонебезпечним» компроматом iз власних архівів. Та таким, що в разі його оприлюднення від показної респектабельності нинішньої донецької політично-бізнесової верхівки лише дрантя довкруги полетить.
Хтозна.
Військова прокуратура Центрального регіону України просить звернутися на її адресу можливих свідків, які могли бути на місці події 19 березня 2006 року о 3-й ночі до і після пострілів із вогнепальної зброї за адресою: м. Київ, вул. Руденка, 11, салон ігрових автоматів «Трек Джекпот». Звертатися: м. Київ, вул. Командарма Каменєва, 8, до старшого слідчого військової прокуратури Центрального регіону Сидорова Євгена Вікторовича. Телефон: 285-65-36.
Бурхливі політичні пристрасті розгорілися у районному центрі Карлівка, що на Полтавщині, перед обранням голови районної ради. Коаліція у складі депутатів від «Батьківщини», «Блоку Петра Порошенка» та «Свободи» висунула тоді кандидатуру Петра Світлика. >>
Бійця АТО, який приїхав додому на реабілітацію після поранення в зоні бойових дій, уже з новими численними травмами голови госпіталізували до реанімації. За його життя борються лікарі у Вінницькому військово-медичному центрі. >>
Батькам школярів добре відома ситуація, коли син чи дочка приходять зі школи і скаржаться на однокласників — той б’ється, той обзивається, а той і взагалі проходу не дає. >>
Про тривалу відсутність мешканки Вінницького району заява в поліцію надійшла від брата зниклої лише 10 жовтня, оскільки той сам намагався знайти сестру й до останнього не вірив, що її немає серед живих. >>
Відомо, що 55-річний підприємець із Туреччини займався вантажними перевезеннями різних товарів та у справах часто відвідував Миколаїв. Саме в цьому південному місті йому влаштували справжню пастку, знаючи про його підвищену пристрасть до молоденьких дівчат. >>
Дачники стверджують, що бачили їх за цим заняттям і навіть знають в обличчя. Правоохоронці ж у листах повідомляють, що ведуть слідчо-розшукові дії. Ця історія майже анекдотична. І з неї можна було б посміятися, якби все не було так сумно. >>
