«Отелло». Танець смерті

      На виставах Някрошюса випадкових людей не буває. З багатьох причин. Найголовніша з яких — висідити до кінця п'ять годин вистави може лише людина, якій ця вистава «болить» так само, які і її творцям. Можливо, біль той вона відчуває не так гостро, не так нестерпно, але відчуває обов'язково. Минулих п'ятниці та суботи у театрі Франка литовський театр «Мено Фортас» грав «Отелло». І завершував тим самим київське представлення власної трилогії за Шекспіром, перші два спектаклі якої — «Гамлет» та «Макбет» —ми бачили минулого року. Традиційний для себе аншлаг «Мено Фортас» зібрав і в Києві.

      На жаль, Еймунтас Някрошюс, режисер-постановник трьох вистав, не зміг приїхати до нас рік тому, не приїхав він і тепер. Як пояснили актори «Мено Фортас» — маестро дуже зайнятий на репетиції «Фауста» Гете. Щоправда, прем'єра вистави планується лише восени, тож відмова приїхати до Києва, чесно кажучи, не надто переконлива. Але, врешті, режисерові видніше, та й актори «відстрілялися» і за нього, і за себе просто блискуче.

      Виставу «Отелло», якій уже п'ять років, «Мено Фортас» показував близько ста разів. Тож до Києва вона приїхала у найкращому вигляді — зіграною до найдрібніших моментів, відшліфованою до останньої репліки. Хоча вимога включатися серцем та розумом у дійство буквально з перших його секунд залишається обов'язковою умовою перегляду вистав Някрошюса. Оскільки при хоча б епізодичному відключенні є загроза безнадійно випасти з контексту.

      Як розповів прем'єр «Мено Фортас» Владас Багдонас, виконавець ролі Отелло, Еймунтас Някрошюс ставить вистави так, щоб розуміла його мама. І при цьому несе хрест такого собі творчого донора для колег по режисерському цеху. «Някрошюс як художник не повторюється, — каже Багдонас. — Він хапається за несподівані ідеї, а п'єси обирає «по наитию». Хоча в Литві є злодюжки, які беруть щось із його вистав і видають за своє. При цьому Някрошюс сам часто не знає, чим закінчиться його вистава. Що стосується «Отелло», наприклад, то тут у нас було три підходи. І в третьому, остаточному варіанті, майже нічого із двох попередніх не залишилося».

      Трагедія про ревнивого Мавра та безневинно постраждалу Дездемону, сюжет якої кожен знає ще зi шкільної лави, у трактуванні Някрошюса звучить набатом. Причому всепоглинаючим, який бере свій початок у минулому і закінчується чи має закінчуватися у далекому майбутньому. Територія його домінанти — це країни і континенти, люди молоді й літні, часи теперішні й ті, що стали історією. Мінімалізм на сцені компенсується потужним емоційним зарядом постановки, резонанс від «вибуху» якого вібрує у просторі і розумах ще довго після того, як опускається фінальна афіша. Кілька разів режисер повторює одну і ту ж мізансцену: Отелло під гуркіт прибою біжить до рампи, а потім так само рвучко кидається в глибину сцени, втікаючи від того самого гуркоту. Стихія в природі і в людських стосунках — яка з них сильніша? І чи смерть, нехай така красива, як у Някрошюса — Дездемону Отелло задушив у пристрасному, рвучкому, не схожому на жоден інший танці — є принаймні частиною відповіді на питання «А на що людина взагалі здатна заради кохання?» Звичайно, ні, бо цю відповідь людство вигадує щодня і щохвилини. Шекспір був одним із перших, а Някрошюс став одним із продовжувачів його розвідки у глибини людських емоційних та психологічних можливостей. За Някрошюсом, неспокій для людини — це запорука її існування у світі, а що стосується кохання — то і подавно. Отелло тягне за собою десятки канатів із галерами, у порівнянні з чим труд каторжника виглядає ледь не забавкою. Бо власний біль — це обтяжливіше за будь-які каторжні трудодні. Бо зрада коханої — це страшніше за найпринизливіші поразки генерала на полі бою.

      Егле Шпокайте (Дездемона) — відома литовська балерина, яка заради цієї драматичної роботи всіма можливими і неможливими способами «утрясає» свій балетний репертуар і мчить на гастролі з «Мено Фортас». Актор Роландас Казлас (Яго) працює в Молодіжному театрі, грає Калігулу і Астрова, співпрацює з телебаченням, але до «Мено Фортас» у нього особлива симпатія, якій він не збирається зраджувати. Владас Багдоніс грав ще у дипломному спектаклі Някрошюса «Смак меду» і до свого режисера досі має і повагу, і цікавість. «Мено Фортас» — не репертуарний театр, — кажуть актори. — Він не має сцени, не має приміщення. Але Някрошюс збудував свій режисерський театр, і ми йдемо за ним, або разом із ним, та ніколи — попереду нього».